Опубликовано: 13 Октябрь 2006
Категория: Пресса о нас
"Газета по-украински", 13 октября 2006
В Доме Актера состоялась презентация книги Ивана Дзюбы "Сквозь завихрения времени". Интервью с "украинским Солженицыным", Иваном Дзюбой, книга которого недавно увидела свет в Издательском Доме Дмитрия Бураго ...
75-річного академіка Івана Дзюбу називають символом 60-х, ”українським Солженіциним”.
– Я ніколи не сприймав таких компліментів, – Іван Михайлович вибачливо озирається. – Я живу в іншому світі.
Щойно завершився його вечір у київському Будинку актора. Дзюба презентував перший том свого тритомника ”Сквозь завихрения времени”. Біля столика, де продаються його книжки, вишикувалася черга.
– У мене адекватна самооцінка. Може, навіть занижена, – додає він.
Про вашу делікатність розповідають анекдоти. Кажуть, ви навіть до власного службового кабінету стукаєте?
– Ну, це просто звичка така, – сміється. – Добрий день, – розкланюється комусь у глиб фойє. – Коли кудись іду і двері зачинені, то я стукаю. Навіть якщо це мій кабінет, – вибачливо посміхається і підписує книжку студентові.
У спогадах ви цитуєте ”приблатнённые песни”.
– Так, але то не моє. Це був світ, у якому я жив. Якісь художества в тих піснях я навіть цінував.
Правда, що Дзюба, Вінграновський і Драч одночасно знайшли собі дружин у Львові?
– Ну, десь так. Це було 62-го, у квартирі письменниці Ірини Вільде. Вільде тоді виповнилося 55. Мені здавалося, що це ду-у-же високий ювілей. А родина Марти, – каже про дружину, – жила по сусідству з Вільде. У перший же вечір усе було вирішено. Одружилися ми через рік, але повне порозуміння знайшли відразу.
Родина для вас багато означає?
– Безумовно, безумовно. Я, по-перше... Добрий день, – вітається з якоюсь подружньою парою.
Ті розкланюються і запрошують Івана Михайловича з дружиною в гості.
– Не уявляю, як би я без дружини жив, – повертається до розмови. – У мене ж ніколи часу немає, я весь засмиканий, запрацьований. А Марта бере на себе господарство, сім’ю і в праці мені допомагає.
Забити цвях чи розібратися, що ”барахлить” під капотом, для вас складно?
– Ні-ні, я не здатний з моторами... Але цвях забити вмію. Були такі героїчні періоди, коли вдома робив стелажі. Правда, Марта їх забракувала і ліквідувала, – весело поблискує окулярами. – Сказала, що це не годиться.
”П’ють. М’ясо їдять. А м’ясо їх їсть”, – так оцінює раціон сучасників один з героїв ваших спогадів. А який раціон у вас?
– Пити не п’ю – органічно цього не приймаю. Хіба що інколи червоне вино. У студентські роки трохи пив. Коли одержав сталінську стипендію, ходили обмивати. І не курю, бо ще зі студентських років хворію на туберкульоз. Найбільше люблю фрукти та молоко. Але мій організм їх теж не дуже сприймає.
Немає образи на людей, які вас переслідували? От гуляє Іван Дзюба по Києву і проходить повз будівлю на Володимирській, 33...
– Ні, абсолютно, абсолютно. І ніколи не було, навіть коли сидів у ізоляторі КГБ. Серед них були ненависні, а були й люди, які потай співчували. Декого з них я хотів би побачити! Такий епізод був, ще до мого арешту. Професор Микола Мушинка мав до Чехословаччини везти мою книгу ”Інтернаціоналізм чи русифікація”. За ним стежили. І от мене викликають у КГБ з якогось іншого, дрібного приводу. Слідчий веде якісь розмови і раптом виходить із кабінету. А це величезне порушення. Бачу – на столі на аркуші паперу написано: ”Микола Мушинка”. Я все зрозумів. На жаль, попередити Миколу не вдалося, бо та людина, яку я попросив це зробити у Львові, злякалася чи що. Мушинку затримали.
Ви з Донбасу, отже – теж ”донецький”. Як дивитеся, що це слово стало трохи не лайливим?
– Я думаю, це тимчасово. ”Донецькі” різні є. Звідти Світличний, Стус, Голобородько, Микола Руденко, Тихий, Лупиніс. Тільки для протестного табору Донеччина скільки дала людей! Там багато цікавої інтелігенції. А нинішній стан потроху розвіється.
На батьківщині буваєте?
– Був торік. Наше робітниче селище, Оленівські кар’єри, тепер – місто Докучаєвськ. У старій частині, де ми жили, уже майже не залишилося сусідів. Старші вимерли, а діти повтікали. Я двох-трьох знайшов із давніх. У нашій хаті живе вже якась третя сім’я. Навіть не міг зайти, бо старших не було вдома, а пацан боявся впустити. Cобака гавкав, то я так – здалеку подивився. У сусідньому Каракубі, тепер – Комсомольськ, лишилися родичі. Я туди заїздив. Пейзажі там місячні, промислові, але є своя краса. Крім териконів, відвалів – гарний степ, гайки, річечки.
Як відпочиваєте?
– Відпочинок – зміна занять. На Багами не їжджу, і нікуди загалом. Я невиїзний. Правда, недавно у Львові був, на книжковому форумі. Коли можу, їду на дачу – є в нас недобудована в селі Рудики. Дуже гарне місце. Або, якщо виконую свій робочий план, увечері з собакою іду гуляти. Собака – Черрі, Ягідка тобто. Це внучка так назвала. Собака внуччина, але гуляти доводиться дідові й бабі. Ото я іду з нею на годину-півтори. Заспокоює.
ДОВІДКА "Газеты по-украински:
1931, 26 липня – народився в селі Миколаївка, Волноваського району на Донеччині; батько, Михайло Іванович, працював на екскаваторі, мати, Ольга Никифорівна, – санітаркою
1963 – одружився з Мартою
1965 – написав працю ”Інтернаціоналізм чи русифікація”
1969 – виключений з лав Київської організації Спілки письменників України
1972, 18 січня – затриманий КДБ
1973, травень – за ”антирадянську діяльність” засуджений до 5 років ув’язнення
1973, листопад – звільнений
1992–1994 – міністр культури України
2001 – Герой України
Донька Олена викладає сербську та хорватську мови, онука Оля – студентка, вивчає іспанську філологію.
Лінк на статтю: http://www.gpu-ua.info/index.php?&id=133744