• banner11.png
  • banner12.png

Кіяновська М.Я. БОЛЕСЛАВ ЛЕСЬМЯН. ПЕРЕКЛАД. Частина 1

 Печать  E-mail

Болеслав Лесьмян (властиво Болеслав Станіслав Лесман, 22.01.1877 (дата народження не до кінця встановлена, тут подається дата, вказана в акті про хрещення), Варшава, – 05.11.1937, Варшава) – польський поет єврейського походження. Народився у Варшаві, але у вісім років опинився в Києві, де закінчив класичну гімназію та юридичний факультет Київського університету. З 1901 року – знов у Варшаві, потім жив у Німеччині, Швейцарії, Італії та Франції, звідки повернувся до Польщі в 1918 році. До 1929 р. був нотаріусом у Грубешові і Замості. У 1935 р. став академіком польської Академії літератури, тоді ж, у 1935 р. повернувся до Варшави. Попри звання академіка Академії літератури, був абсолютно недооцінений. Доводився двоюрідним братом поету Яну Бжехві і небожем поетові Антонієві Ланге.

Його називають одним із найбільших польських поетів усіх часів, його любовна лірика (зокрема цикл «У малинових хащах») вважається у Польщі неперевершеною. Лесьмян є творцем балади нового типу, як теоретик і режисер-новатор він стоїть коло витоків сучасного польського театру. Поетика Лесьмяна характеризується використанням значної кількості неологізмів, які виділяють в окрему групу т. зв. «лесьмянізмів», і дуже особливим синтаксисом. Перекладав Тараса Шевченка. На жаль, в Україні його творчість майже не відома. До найбільш вдалих перекладів належать переклади Юрія Бедрика, публіковані в періодичних виданнях в середині 1990-х років. У пропоновану добірку ввійшли вірші, так чи інакше пов’язані з життям Лесьмяна в Україні, а також цикл «У малинових хащах».

Увечері (Wieczorem)

Морок гущавіє садом, холодом тягне з землі,

Здається, що збавлена далеч іде до воріт в імлі.

Вітер зі стріхи зсунувсь на віття дерев – напів.

Чи він так в мені співає? Я бачу крізь спів

Як місяць сходить над бором.

 

В подвір’ї, куди зазирнув він з-поза темних беріз,

Стало видно криницю і одинокий віз,

Промінь упав на колеса. І десь межи шпицями їх

Дух, що не знає дороги, як нитка, всиливсь на нічліг

У пізню вечірню пору.

 

Крізь тьмяні шибки моїх вікон, що задивились у став,

Додолу падає сяйво і тліє між звільглих трав.

В руці довмирає верес і тишу глибоку п’є.

Як дивно промовити вголос власне ім’я своє

У пізню вечірню пору.

 

Тінь моя вдень лягала на лан золотий, на гін –

Вночі ж прагне заповнити пустку полотен стін.

До шибок, нізвідки з’явлені, прибилися нетлі з пітьми –

Ставок нараз посрібнішав і бачить не так, як ми,

Як місяць сходить над бором...

 

Wieczorem

Mrok się gęstwi po sadzie, ziemny powiał chłód,

Zda się, iż dal zbłąkana podchodzi do wrót...

Wiatr się zsunął ze strzechy na gałęzie drzew

Czy on we mnie tak śpiewa? Widzę poprzez śpiew,

Jak księżyc wschodzi nad borem!

 

W podwórzu, dokąd zajrzał spoza ciemnych brzóz,

Rozwidniła się studnia i samotny wóz,

Między szprychy znienacka oświetlonych kół

Duch, drogi nie znający, na nocleg się wsnuł

Wieczorem, późnym wieczorem.

 

Poprzez szyby moich okien, zapatrzonych w staw,

Blask upada i tli się wśród wilgotnych traw.

W dłoni mojej zerwany doumiera wrzos.

Jakże dziwno wymówić własne imię na głos

Wieczorem, późnym wieczorem!...

 

Cień mój, co we dnie kładł się na złocisty łan,

Nocą pragnie zapełnić pustkę moich ścian.

Do szyb, znikąd zjawione, lgną puszyste ćmy –

Staw posrebrzał i widzi inaczej niż my,

Jak księżyc wschodzi nad borem...

 

***

(Gdybym spotkał ciebie znowu pierwszy raz...)

Якби знову вперше я тебе зустрів,

Та в саду не цьому, в іншім гаї,

Може, нам інакше гай би зашумів,

Видовжений млою у безкрає.

 

Може, інші квіти, і не з тих кущів,

Взяла би рука, затрепетавши.

Може, ти сказала б кілька інших слів, –

Кілька інших слів, не тих, що завше.

 

Може, я серця нам сонцем би спалив

У троянд каскаді, у чаду п’янкому,

Якби знову вперше я тебе зустрів –

В іншім гаї, у саду не цьому.

***

Gdybym spotkał ciebie znowu pierwszy raz,

Ale w innym sadzie, w innym lesie –

Może by inaczej zaszumiał nam las,

Wydłużony mgłami na bezkresie...

 

Może innych kwiatów wśród zieleni bruzd

Jęłyby się dłonie, dreszczem czynne –

Może by upadły z nie domyślnych ust

Jakieś inne słowa – jakieś inne...

 

Może by i słońce zniewoliło nas

Do spłonięcia duchem w róż kaskadzie,

Gdybym spotkał ciebie znowu pierwszy raz,

Ale w innym lesie, w innym sadzie...

 

Ружа (Róża)

Чи я пурпурові маки

Кидав на дорогу темну?

Я сон мав. Який? – ніякий.

Уже й не згадаю, певно.

 

Твої ці вуста розради?

Моїми були долоні?

Пустка – глиб мого саду,

У брамі – серпик червоний.

 

Дням до часу байдуже,

Ночам – в озерах кволо...

Коли ти цвітеш, руже?

«Я не квітну ніколи...»

 

«Я не квітну ніколи...»

Чи твій це голос, о руже?

Слово за словом, по колу.

Дням до часу байдуже.

 

 

RÓŻA

Czym purpurowe maki

Na ciemną rzucał drogę?

Sen miałem, ale – jaki? –

Przypomnieć już nie mogę.

 

Twojeż to były usta?

Mojeż to były dłonie?

Głąb’ sadu mego – pusta,

We wrotach – księżyc płonie.

 

Dni się za dniami dłużą,

Noce – w jeziorach witam...

Kiedy ty kwitniesz, różo?

Ja nigdy nie zakwitam...

 

Ja nigdy nie zakwitam...

Twójże to głos, o, różo?

Słowo po słowie chwytam,

Dni się za dniami dłużą...

 

Вуста і очі (Usta i oczy)

Я знаю кожен твій пестощ. Та день западає в ріки –

І з присмерку сяє зірка, безмовна, немов любов.

І каже тобі вустами шукати мої повіки…

Таким є наше прощання, перш ніж прийду я знов.

 

Чому якраз тої миті, як зріють розлуки зерна,

Голубиш очі – ще перш ніж побачать розкОші лук?...

Є так, що зринає сонце із вод золотих озерних –

І мусимо поспішати розняти сплетіння рук.

 

Об шибки – іще холодні – вдаряє світіння казка,

Зненацьке з неба на землю падіння проміння в суть –

Цілуєш мої повіки – яка невимовна ласка!

Що хочеш сказати нею? Кажи – але песть і будь!

 

Usta i oczy

Znam tyle twoich pieszczot! Lecz gdy dzień na zmroczu

Błyśnie gwiazdą, wspominam te jedyną – bez słów,

Co każe ci ustami szukać moich oczu...

Tak mnie żegnasz zazwyczaj, nim powrócę znów.

 

Czemu właśnie w tej chwili, gdy odejść mi pora,

Pieścisz oczy, nim spojrzą w czas lasów i łąk?...

Bywa tak: świt się budzi od strony jeziora,

Nagląc nas do rozplotu snem zagrzanych rąk...

 

O szyby – jeszcze chłodne – uderza pozłotą

Nagły z nieba na ziemię świateł zlot i spust –

Usta twe – na mych oczach ! Co chcesz tą pieszczotą

Powiedzieć? Mów – lecz zmyślnych nie odrywaj ust!

 

Ополудні (W poludnie)

Вздовж хат, понад дахами,

Завзятий жар ополУдня

Повітря імрить пучками

Невловного світла пруття...

 

Серед мурав темнолицих

Рос сохнуть в пітьмі сліди,

А журавлі при криницях

Вдивляються в даль, в сади.

 

На пагорб з іншого боку

Глід виповз і барбарис

На сонячний пил потоком

Тінь гілля жбурля навскіс.

 

Ополудень сам із себе

Розтринькує в сон таємний

Просвічує небом в небі

Прозірчастий місяць денний.

 

Зненацька в дерев міжвітті

Засяла смагляво вишня –

О, зараз, в цей час, в ці миті

Кохати – когось – всевишньо!..

 

Цей жар і блакить у змові – –

У грудях подих запертий.

Моя голова любові

Ополудні снить уперто.

 

 

 

W południe

Wzdłuż chat, ponad strzechami

Południa żar zawzięty

Widomie drga i mami

Niepochwytnymi pręty...

 

Wpośród zielonych muraw

Schną rosy ciemne ślady,

Samotnej studni żuraw

Patrzy w dalekie sady.

 

Na przeciwległe wzgórze

Głóg wpełzły i berberys

Poprzez słoneczne kurze

Gałęzi rzuca przerys.

 

Południe samo siebie

Roztrwania w oman senny...

Niebem prześwieca w niebie

Przezroczy księżyc dzienny.

 

Znienacka w drzew gęstwinie

Wiśnia się płoni smagle –

O, teraz, w tej godzinie

pokochać – kogoś – nagle!...

 

Ten znój z bł?kitem w zmowie

Dech piersiom tak utrudnia!

Zachcia?o si? mej g?owie

?ni? mi?o?? w?r?d po?udnia!

ękitem w zmowie

Dech piersiom tak utrudnia!

Zachciało się mej głowie

Śnić miłość wśród południa!

 

У сутінках (O zmierzchu)

Сонце згасло. Звивні, юні, занурені в тінь руду

Смерки червня, перш ніж північчю стануть, утопленою у втому!

По губах твоїх я долонею, що заслухана в форму, веду,

Немов по поверхні коралів, видертих з моря мить тому...

 

Ти сплети-но ступні, очі змруж – і назви це чудом звідсіль,

Що ми разом, далекі від денного жару, задивлені очі в очі!

Як же легко задути щастя, ціною таких зусиль

Роздмухане нами в кімнаті твоєї ночі!

 

Це легше, аніж розплести золотої коси перевитість знов,

Незбагненну для присмерку, що ніяк не дотямить того,

Чому ці звичайні слова: вечір, тиша, любов –

Будять в серці моєму забобонну і злу тривогу?..

 

Чому я тебе, запроторену сном у розпачі мого раю,

Пещу так, ніби в щастя розкоші безнастанній

Кожен мій поцілунок мав би бути уже –  останній...

Сонце згасло... О, лише не цілуй інакше, благаю!..

 

O zmierzchu

Słońce zgasło. O, jakże zwinne są i młode

Zmierzchy czerwca, nim w północ głuchą się przesilą!

Po wargach twoich dłonią, kształt czującą, wiodę,

Jak po koralach, morzu wydartych przed chwilą...

 

Spleć stopy, przymknij oczy – i nazwij to cudem,

Żeśmy razem, dalecy od dziennego znoju!

Jakże łatwo zwiać szczęście, z takim oto trudem

Rozniecone w ciemnościach twojego pokoju!

 

Łatwiej, niż rozpleść złotą warkocza zawiłość,

Niepojętą dla zmierzchów, co zgadnąć nie mogą,

Czemu te słowa: cisza i wieczór i miłość –

Napełniają mi serce zabobonną trwogą?...

 

Czemu ciebie. poległą snem na mej rozpaczy,

Pieszczę tak. jakby w szczęścia przepychu dostatnim

Każdy mój pocałunek miał być już – ostatnim...

Słońce zgasło... O, błagam, nie całuj inaczej!...

 

Травневий смерк (Zmierzch majowy)

Смерку травневий, багрянцем стелись!

Яблуні-луни заквітли увись!...

 

Сплавлені в хвилю без хвиль, як печаль, –

З ясністю – туга, а з тугою – даль.

 

Травень цей в небі, присмерклий розмай!

все пригадай – і збагни – і ридай!

 

Знаю, ти вихиливсь зараз – давно –

В розкрите на ясність, на запах вікно.

 

Й погляд натужиш за край життя, крізь,

Аж до загублення подиху й сліз –

Аж до всякання віддалень і тиш,

До незнання, що й для кого так сниш?

 

Аж до питання, чом в спеки застій

Світ мов чужий, хоч близький він, хоч твій?

 

Чом сполох багряний в призахідний час

В тривогу вганяє тебе, але й нас?

 

Чом треба, щоб сполох вблагати чимдуж,

Четвірко долоней і двієчко душ?..

 

Zmierzch majowy

Zmierzchu majowy, purpurą się ściel!

Z jabłonnych kwiatów – czar tobie i biel!...

 

W jedną się falę stapiają bez fal –

Ze światłem – smutek, a ze smutkiem – dal.

 

Ten Maj w niebiosach, zwieczorniały Maj!

Przypomnij wszystko i zrozum – i łkaj...

 

Wiem, że ty teraz pochyliłeś skroń

W okno, rozwarte na światłość, na woń.

 

I wzrok wytężasz poza życia kres

Aż do utraty oddechu i łez –

 

Aż do wchłonięcia oddali i cisz,

Aż do niewiedzy, dla kogo tak śnisz?

 

Aż do pytania, dlaczego w ten znój

Świat zda się obcy, choć bliski, choć twój?

 

I czemu zorzy purpurowy czas

Do trwóg przynagla i ciebie i nas?

 

I czemu trzeba ku zbłaganiu zórz

Poczwórnych dłoni i aż dwojga dusz?...

 

 

 

Прийду завтра, хоча – не знаю години
(
Przyjde jutro, choc nie znam godziny)

Зіржавіли завіси твоєї брами,

Дим із хати твоєї не рветься в небо – 

Там нема мене! Я весь отут – без тебе,

Тут, де в пустці минає час вечорами!

Я змінився, та перш ніж візьмеш в обійми,

Ти впізнаєш мене за плачем провини!..

Жди мене, в тінь задивлена власну – віями,

Прийду завтра, хоча – не знаю години...

 

Запали мені світло коло порогу,

Із ромашок вінок одягни на чоло,

Научи дітей слова ймення мого,

Збережи мені місце за нашим столом!

До цієї дороги, де йдуть прочани,

Ллють долоні твої синю тінь, що лине...

Посади нам берізку, хай біло тане,

Прийду завтра, хоча – не знаю години...

 

Дух мій, вквітлий – волошки, верес і колос,

Прагне бур, які – холоду таємниччя!

Я не знаю, що стане для мене – голос,

Я не знаю, що стане мені – обличчя.

Ти єдина впізнаєш мене незламно, як

Я, ім’я твоє викричавши в долини,

Перемінений, з чорною в грудях раною,

Прийду завтра, хоча – не знаю години...

 

Przyjdę jutro, choć nie znam godziny

Pordzewiały twej wrótni zawory,

Dym z twej chaty nie buja po niebie –

Mnie tam nie ma! Tu jestem – bez ciebie,

Tu, gdzie w próżni mijają wieczory!

Zmienionego, nim przywrzesz do łona,

Wiem, że poznasz po łkaniu przewiny!...

Czekaj na mnie, w cień własny wpatrzona,

Przyjdę jutro, choć nie znam godziny...

 

Zapal światło u progów przedsienia,

Z macierzanek spleć wieniec nad czołem,

Naucz dzieci mojego imienia

I zachowaj mi miejsce za stołem!

Ku tej drodze, gdzie idą pątnicy,

Dłonie twoje rzucają cień siny...

Zasadź brzozę pod oknem świetlicy,

Przyjdę jutro, choć nie znam godziny...

 

Duch mój, chabrem porosły i wrzosem,

Burz zapragnął, co chłodem go zwarzą!

Nie znam głosu, co będzie mym głosem,

Nie znam twarzy, co będzie mą twarzą –

Lecz ty jedna mnie poznasz niezłomnie,

Gdy twe imię śpiewając w doliny,

Z raną w piersi, zmieniony ogromnie,

 

Przyjdę jutro, choć nie znam godziny...

Форма входа

Наши контакты

Почтовый адрес: 04080, г. Киев-80, а/я 41

Телефоны:

По вопросам издания книг: +38 (044) 227-38-86

По всем вопросам конференции "Язык и Культура"+38 (044) 227-38-22, +38 (044) 227-38-48

По вопросам заказа и покупки книг: +38 (044) 501-07-06, +38 (044) 227-38-28

Email: Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра., Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. (по вопросам издания и покупки книг), Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. (по поводу конференции "Язык и Культура")

© Бураго, 2017 

.