Волощук Е.В. Феномен еврейской Украины и его литературные проекции

Опубліковано: 01 березня 2018

1. Как быть с зеркальным карпом, молчащим на пяти языках?

Падение Советского Союза дало мощный импульс для переосмысления феномена литературной еврейской Украины. Одним из знаковых свидетельств ее нового самопозиционирования на украинской литературной сцене стало появление в 1995 г. киевского периодического альманаха «Егупец». Он задумывался, по словам его соредактора Мирона Петровского, как издание с «еврейским акцентом»² и был нацелен на широкую (ре)трансляцию еврейского культурного опыта, рефлексируемого на разных языках, в разных исторических и (меж)культурных контекстах, из разных био- и географических перспектив. Самим своим названием, которое воспроизводило легендарный шолом-алейхемовский топоним, использовавшийся в качестве эвфемизма Киева, «Егупец» постулировал программную интенцию «воскрешения» еврейской Украины – проблематичной родины «детей Тевье-молочника» (Юрий Слезкин)³.

Этой же интенцией была отмечена деятельность открывшихся в постсоветской Украине научных, культурных и издательских центров, ориентированных на изучение и популяризацию еврейской истории и культуры⁴. Однако вопреки этому – беспрецедентному со времен раннесоветского еврейского ренессанса – оживлению, в дискурсе о еврейской Украине с самого начала задавал тон топос «исчезнувшего» мира, которым артикулировались конфронтация с амнезией культурного сознания и энергия «переоткрытия» забытых ценностей. Показателен заголовок «Затерянный мир. Между прошлым и будущим – страницы еврейской истории», под которым украинские журналисты Михаил Кригель и Лариса Даниленко выпустили в 2006 году свой фотоальбом о еврейской Украине⁵.

Упомянутый топос нашел отражение в многочисленных фикциональных и нефикциональных литературных путешествиях в пространстве и/или во времени, которые в разных историко-культурных проекциях картировали «вчерашний» еврейский мир сегодняшней Украины. Так, если Тарас Возняк фокусировался на штетлах Галиции⁶, а Цви Явиц воскрешал в памяти образ родных довоенных Черновцов⁷, то Верена Дорн искала следы еврейского прошлого на территории от Львова до Житомира⁸, а Катя Петровская в качестве одной из центральных «станций» странствий своей семьи и собственной жизни изображала Киев⁹.

Одним из лейтмотивных элементов конструирования нарратива о поиске следов «затерянного мира» стала карта. Показательно, что именно картой еврейской Украины предваряется изображение одного из таких путешествий в фильме Лива Шрайбера «И все осветилось» („Everything is Illuminated“, 2005) по одноименному роману американского писателя еврейского происхождения Джонатана Сафрана Фоера. «Исчезнувший» еврейский мир обозначается здесь путем наглядного наложения фотопортетов его бывших обитателей-евреев на современную украинскую карту. Так возникает эффект наглядного и перформативного «проявления» еврейского мира в культурном образе сегодняшней Украины. Причем «видимым» здесь оказывается не только сам этот мир, но и «другая», преображенная его «возвращением» Украина. В этой карте я вижу метафорический ключ к теме еврейской Украины, который дает импульс к тому, чтобы через призму Украины рассмотреть биографически связанных с ней еврейских писателей, а через призму их «украинских» опытов – рассмотреть Украину.

Однако легко и наглядно постулируемая фильмом Лива Шрайбера карта еврейской Украины оказывается проблематичным объектом для литературоведческой рефлексии. Как определить границы украинского пространства, которые много раз перемещались только в течение последних ста лет, в том числе, к сожалению, и в текущей истории? Кто и по каким критериям включается здесь в категорию «еврейских писателей», если многие из авторов обладали поливалентной или ассимилированной культурной идентичностью? Что позволяет говорить об общих элементах «украинских» культурных опытов писателей, укорененных в разных, нередко сменявшихся или наслаивавшихся друг на друга культурных контекстах? Эти вопросы находятся в центре внимания данной статьи. Но прежде, чем к ним непосредственно перейти, я бы хотела высказать еще несколько предварительных соображений.

Речь идет об авторах, которые писали на разных языках, принадлежали разным литературам и в подавляющем большинстве реализовывались за пределами украинского пространства. Именно потому и сами писатели, и отдельные украинские аспекты их творчества традиционно рассматриваются либо в компаративных исследованиях, либо в историях разных литератур. Да и понятие литературной еврейской Украины представляет собой сложную методологическую проблему, упирающуюся в старый вопрос о разграничении «еврейской культуры/литературы» и «культуры/литературы евреев». В силу этих причин феномен многоязычной, динамичной, пронизанной сетью интер- и транскультурных взаимодействий литературной еврейской Украины до сих пор – как самодостаточный объект – терялся из поля зрения¹⁰, не описывался как отдельная страница истории литературы и культуры. Переходя на метафорический язык тех же еврейских авторов из Украины, можно сказать, что он все еще остается чем-то вроде молчащего на пяти языках зеркального карпа из стихотворения Розы Ауслендер, с чьей легкой руки этот образ стал своеобразной поэтической визитной карточкой многоязычной Буковины¹¹.

Очевидно, что осмысление еврейской Украины как условно автономного литературного феномена требует изменения исследовательской оптики традиционных историко-литературных или компаративных работ. Возможный альтернативный подход открывается, с моей точки зрения, при перемещении исследовательского фокуса на интеркультурность в широком спектре ее проявлений и соответствующем культурном перекартировании литературной еврейской Украины. Мой исходный тезис состоит в том, что литературная карта еврейской Украины определяется взаимодействием трех центральных аспектов: украинским мультикультурным¹² пространством, контекстуализированной этим пространством еврейской культурной традицией и характерной для рассматриваемых писателей парадигмой пересечения границ между языками, литературными традициями и культурами. Добавлю, что используемый мной концепт литературной карты еврейской Украины охватывает и литературные репрезентации (то есть литературные образы), и литературных репрезентантов (то есть писателей). Так понимаемая карта литературной еврейской Украины ставит прежде всего вопрос о границах самого украинского пространства.

2. Картировать Украину

Современный научный историко-литературный дискурс работает преимущественно с тремя моделями Украины.

Первая, региональная модель, особенно широко используемая в современных исследованиях Галиции, Буковины, Киева или Одессы, позволяет сфокусироваться на мультикультурном ландшафте соответствующих регионов¹³. Однако, исходя из задачи исследования литературной еврейской Украины, представляется важным охватить не отдельные части украинской карты, а эту карту в целом.

Другая модель, описанная украинским культурологом Николаем Рябчуком под метафорой «двух Украин», выдвигает в центр внимания историко-культурные противоречия между Западной Украиной с ее габсбургским прошлым и Центрально-Восточной Украиной как бывшей части Российской империи¹⁴. Эта модель выявляет чрезвычайно значимые в современном дискурсе Украины империальные «фантомные границы», заостряет внимание на украинском пограничье как территории встречи Запада и Востока, а сверх того – встраивает Украину в контексты европейской и российской истории культуры. Но вместе с тем внутри данной модели империальные фантомные границы¹⁵ нередко оказываются стенами, которые искусственно разделяют украинское пространство. Ибо акцент на этих границах нередко на практике игнорирует тот факт, что более 70 лет назад бывшие восточные провинции дома Габсбургов были присоединены к бывшим западным провинциям дома Романовых, и с тех пор «обе Украины» вместе прошли путь от Второй мировой войны до сегодняшней войны на Донбассе. За истекший период они образовали единое пространство, которое в советское время гомогензировались и унифицировались под флагами советско-украинской идентичности, а в постсоветское, особенно же в постмайданной истории, – под знаменем украинской национальной идеи. Вопреки этому, в современном культурном картировании Украины, активно используется схема противопоставления западноукраинских регионов, которые выступают в роли «хранителей» габсбургского культурного наследия, остальной Украине. Непосредственной проекцией этой конструкции в украинском политическом и культурном дискурсе является навязчивое клише, которое приписывает Галиции статус флагмана европейскости в Украине и дискриминирует Восток Украины как царство неискоренимого «совка». Ограничивающая функция империальных фантомных границ проявляется также в том, что на уровне контекстов они работают по принципу имагологических маркеров, жестко отделяющих «свою» культурную территорию от «чужой».

И, наконец, третья модель репрезентирует украинское пространство в целом. Она базируется на современной карте Украины, что, среди прочего, определяет параметры ретроспективного нарратива об истории культуры страны. Ориентированная на украинский национальный концепт, данная модель выдвигает в центр внимания переплетенную украинско-еврейскую историю и, соответственно, культурные контакты между евреями и украинцами в широком украинском контексте. Однако за рамками беспристрастного академического анализа данная модель обнаруживает опасную тенденцию к инструментализации украинского национального компонента для насильственной селекции и присвоений. Подобные практики получили широкое распространение в современных внутриукраинских дискуссиях, когда элементы других культур в украинском пространстве либо подверстываются под понятие «украинское», либо отфильтровываются как «чужие». С такой точки зрения еврейские писатели либо рассматриваются как «украинские», либо попросту «не замечаются».

Мне представляется более продуктивным иной подход к этой проблеме. Он базируется на идее современного украинского пространства как некой целостности, поскольку сама постановка вопроса о еврейском культурном феномене Украины предполагает, что творчество многоязычных авторов еврейского происхождения должно рассматриваться в масштабе всей современной Украины с ее, хоть и «проблематичной» (Марк фон Хаген)¹⁶, но несомненно собственной историей. Однако, в отличие от «национально» ориентированного конструкта Украины, эта целостность понимается как территория культурной гетерогенности, обусловленной историко-культурными различиями между регионами и прежними разделениями украинского пространства между разными странами. Мышление еврейского писателя, жившего в Черновцах, Киеве или Одессе, формировалось под воздействием его «регионального» интертекста, его принадлежности государству или империи, но также и под воздействием опыта познания и пересечения той сложной сети действующих и фантомных, политических и географических, культурных и языковых границ, которая покрывала собой украинские земли.

Под таким углом зрения современная Украина концептуализируется как результат истории пограничной страны, которая столетиями существовала на границе между империями, между католической и православной церковью, между восточнославянской культурой и Идишландом, между Европой и Россией. Вслед за Карлом Шлегелем, я вижу в Украине классический пример «пограничной страны par excellence“¹⁷, которая, как описывают нынешние пограничные студии, была территорией плотного культурного обмена и посредничества между Западом и Востоком. Этот статус, между прочим, четко фиксирует коллизия двух топосов в интеркультурном дискурсе Украины: топоса «Восточной окраины» („das östliche Randgebiet“), которым в немецкоязычной литературе обозначались Галиция и Буковина, и топоса «Западной земли» („das Westland“), который, как это демонстрирует в своем исследовании Мирья Лекке, был одним из определяющих характерных маркеров изображения украинских провинций Российской империи в русской литературе¹⁸. Именно потому, что Украина долгое время существовала как окраина других государств, здесь, в соответствие с логикой, исследованной на примере Галиции¹⁹, были ослаблены механизмы централизованного управления, а значит, – открывалась и большая свобода интеркультурных взаимодействий. Это позволило стать Украине не только «лабораторией границ» (Карл Шлегель)²⁰, но и лабораторией интеркультурного обмена и трансфера. Конститутивная плюралистичность украинского пространства, порожденная наслоениями в нем разных границ, культурной полифонией и постоянной динамикой транскультурных переходов может быть схвачена метафорой Украины как палимпсеста и соответствующей ей метафорической украинской культурной карты, которая как раз и имеет целью проявить наложения границ, многослойность культур и динамику интер- и транскультурных взаимодействий. Наложение и переплетение культур образовывало здесь тот многоголосый ансамбль, который оказывал значимое влияние на писателей еврейского происхождения в разных частях украинского пространства и, со своей стороны, обогащался их голосами. Так понимаемый «украинский» опыт во многом определил специфику пересечения культурных границ в их дальнейших писательских карьерах, способов их проникновения в другие культуры и не в последнюю очередь созданные им образы Украины.

3. «Могендовид стучит в моем сердце»²¹

Второй методологической проблемой исследований литературной еврейской Украины является концепт «еврейского писательства». Это понятие – в очевидной конфронтации с историями литературы, которые под ним понимают авторов, писавших на иврите и идише – используется здесь как условное обозначение писателей еврейского происхождения, которые родились на территориях, принадлежащих современной Украине и/или часть своей жизни прожили в этом пространстве, что наложило отпечаток на их литературную практику.

Ясно, что вместе с этой формулировкой я попадаю на зыбкое поле не только спорных вопросов разных историко-литературных традиций классификаций этих писателей или попыток их осмысления из транскультурной перспективы, но и провокационных аспектов самого вокабуляра интернационального дискурса о еврейской идентичности. В этом поле мы наталкиваемся на разные, а подчас и конфликтные способы обращения с понятием еврейства, начиная от приписывания ему основополагающего значения – в случае, если оно комбинируется с установкой на выражение национального сознания (подход, широко практикуемый еврейской историей литературы)²², и заканчивая его замалчиванием (чем отличалась советская традиция).

Но не только это: я имею в виду также отсылки к дискурсивному характеру еврейской идентичности, известную скомпрометированность этноцентрического конструкта вообще и в случае евреев в особенности – иными словами, все то, что делает сегодня трудным, если не невозможным однозначный ответ на вопрос, кто такой еврейский писатель, если он не пишет на иврите или идише. У «дефисных» историй литератур, как например, у «немецко-еврейской», есть больше возможностей обойти острые углы этой проблемы, хотя и здесь понятие соответствующей идентичностидефинируется как принципиально открытое и конфликтное²³. Тем не менее, при рассмотрении авторов еврейского происхождения из Украины, писавших на разных языках и в разных странах, «дефисные» модели едва ли эффективны. Даже если они, как в случае понятий «русско-еврейская» или «немецко-еврейская» литература, функционируют как указатели на двойную культурно-языковую идентичность и двойную культурную принадлежность²⁴. Потому что, скажем, конструкт «украинско-еврейская» литература гипотетически мог бы быть применен к тем еврейским писателям, которые уходили в украинскую литературу или писали на идиш/иврите и украинском языках. Такие писатели, конечно, были, но они составляли очевидное меньшинство на фоне тех, кто находил себе место в не украинских культурах – австрийской, немецкой, русской или польской²⁵. Неслучайно среди исследователей бытует мнение, что в Украине, по крайней мере вплоть до революций 1917 г., «не развилась особенная украино-еврейская идентичность, хотя история евреев в этом регионе насчитывала уже два тысячелетия, а еврейское население к началу этого [двадцатого] века перевалило за два миллиона»²⁶. Применительно к большинству еврейских писателей, которые не работали с украинским языком, использование дефисного понятия «украино-еврейские» является некорректным. По этой же причине, но также из-за четко выраженного культурно-языкового выбора в пользу не украинских языков и не украинской самоидентификации подобных авторов проблему их классификации нельзя решить путем простого приращения определения «украинский» к уже имеющимся дефисным конструкциям, по типу: «украино-русско-еврейский писатель».

Все эти подходы не являются в данном случае эффективным потому, что мы имеем дело с многоязычным, интер- и траснкультурным феноменом литературы, которая была плотью от плоти пограничной мультикультурной Украины. Потому понятие «еврейский» используется мной как условная категория, которая позволяет – со всеми оговорками – охватить это многообразие, включить в фокус рассмотрения как еврейских авторов, которые принадлежат литературной традиции идиш и иврита, так и писателей, которые работали на других языках и в других культурах. Я бы сказала, что по сути определение «еврейский» инструментализируется для того, чтобы зафиксировать этот многоголосый и номадический по своей природе литературный феномен на украинской мультикультурной карте.

Однако даже при всех этих оговорках нам не миновать вопроса о том, что конкретно понимается под «еврейскостью», которая позволяет объединить – отчасти также ретроспективным образом – разноязычных и нередко полностью ассимилированных авторов из Украины в одну группу в качестве автономного объекта исследования.

Еврейская идентичность, как известно, принадлежит к числу самых щекотливых и спорных тем научного дискурса. Многочисленные ее трактовки размещаются в широком диапазоне от мистически-эссенциалистских объяснений до дискурсивных конструктов. Еще сложней говорить о еврейской идентичности писателей в советскую эпоху, когда их еврейство, стираемое насильственной ассимиляцией, скрывалось ими самими и замалчивалось научным дискурсом. И все же есть факторы, за которыми можно признать объективность. На них, например, указывает Дитрих Лампинг, когда говорит о том, что в Европе эпохи Модерна еврейство определялось через отличия и конфронтацию с образом еврея, созданным неееврями²⁷.

Не претендуя на «тотализирующее», «объективирующее» и «коллективизирующее» приписывание значений еврейской идентичности, о чем со справедливой настойчивостью предупреждает Андреас Кильхер²⁸, я предлагаю здесь руководствоваться теми факторами, которые в целом определяли культурные различия таких писателей и их место в украинском мультикультурном ландшафте. Такими факторами, с моей точки зрения, были собственная традиция (язык, религия, культура, повседневные практики) и собственная история – в тех формах, в каких они развивались на украинских землях. Поэтому я очерчиваю еврейскую идентичность как контекстуализированное через украинское пространство конфликтное и динамичное поле взаимодействия еврейской традиции, у которой были свои формы самосохранения даже в условиях попыток ее катастрофических разрушений, и истории, которая так или иначе не давала евреям забыть, что они – евреи.

Очевидно, что традиция и история евреев на украинских территориях имела свою специфику. Основополагающим образом она определялась картой Идишланда, которая на украинских территориях проходила поверх политических, в том числе и империальных границ, и сохраняла свою силу вплоть до Холокоста.

Украина была одним из важнейших центров этой культурной территории. Здесь формировались влиятельные течения хасидизма; здесь были свои негласные столицы вроде Бродов, Бердичева, Меджибожа, Садагуры и Умани. Здесь появлялись на свет писатели, которые становились классиками литературы на идиш и иврите, русско-еврейской, немецко-еврейской, польско-еврейской и др. литератур. Знаменательно, что именно в украинском пространстве возникли два уникальных культурных проекта, аккумулировавшие заветные мечты восточноевропейского еврейства: съезд в защиту идиша, состоявшийся в Черновцах в 1908 году, и созданная в Киеве в 1918 г. Культур-лига (Лига еврейской культуры), ориентированная на целенаправленное развитие языка идиш в разных сферах образования, искусства и общественной жизни, а по сути – на реализацию утопии построения просветленного и просвещенного Идишланда в культуре. Причем связь с Идишландом сохранялась даже после Холокоста и сталинской диктатуры, т.е. уже после того, как по словам украинского литературоведа Мирона Петровского, Гитлер уничтожил его читателей, а Сталин – его писателей²⁹, а от самого идиша, по самоироничному замечанию писателя Бориса Ямпольского, остался только акцент³⁰.

Однако украинскими евреев «делали» не только местные штетлы, хасиды или книги на иврите и идише. Таковыми делала их украинская история и более всего ее эксцессы – казацкие восстания XVII-XVIII вв., погромы рубежа XIX-XX вв., Восточный фронт Первой мировой войны, падение Габсбургской и Российской империй, хаос революций и послереволюционных лет, который принес с собой новые погромы, Голодомор 1930-х гг., сталинская политика модернизации, уничтожавшая штетлы и насаждавшая еврейские сельскохозяйственные колонии, сталинские репрессии, которые обрушивались на украинских евреев то как на украинских националистов, то как на мировых сионистов, Холокост, жертвой которого на украинских территориях пали более 1 млн. 400 тыс. евреев, послевоенная насильственная ассимиляция, направленная на искоренение следов еврейского мира Украины в культуре и памяти. Каждое из этих событий напоминало евреям об их еврействе. В том числе – массовая эмиграция советских евреев 1980-1990-х годов: со своей альтернативой «ехать или оставаться» она ставила перед украинскими евреями вопросы об их еврейской идентичности и об их месте в постсоветской Украине; причем оба эти вопроса сохранили силу и для тех, кто уехал, и для тех, кто остался.

В конфронтации еврейской традиции с еврейской историей на украинских территориях генерировался специфический культурный опыт, который включает в себя как восприятие украинского пространства с его историей, так и самопозицирование еврейского культурного сознания внутри этого пространства. Такой опыт является общей питательной почвой письма еврейских писателей из разных регионов сегодняшней Украины. Так, память о погромах в Российской империи образует глубокий трагический подтекст и в «Иове» (1930) галичанина Йозефа Рота, и в рассказе «В городе Бердичеве» (1932) уроженца Бердичева, Василия Гроссмана, где события Гражданской войны показаны на примере еврейской семьи, которая в любой смене власти видит угрозу новых погромов. Предельно наглядно принцип осмысления истории как цепи катастроф, пережитых евреями на украинских территориях и запечатлевшихся в их памяти, проявляется в снятом по упомянутому гроссмановскому рассказу киноленте «Комиссар» (1967) режиссера Александра Аскольдова, которую из-за запрета советской цензуры зрители смогли увидеть только через 20 лет, в период горбачевской перестройки. Эпизод, в котором еврейская семья прячется в подвале от обстрелов воюющих друг с другом солдат Гражданской войны, и, чтобы заглушить страх погромов, пускается в пляс, осмысляется в фильме как прелюдия к будущему Холокосту, жертвой которого падет все еврейское население города Бердичева. Эта сцена представляет собой символический ключ к визии истории еврейской Украины.

4. Парадигма Феникса

«Феникс / народ мой / сожженный / воскресший / под кипарисами и / апельсинами»³¹: в этих строчках Розы Ауслендер, помимо вполне конкретно-исторического послания, обозначена парадигма существования еврейской традиции.

Идиллические и апокалиптические картины исчезнувшего еврейского мира Украины в послевоенном творчестве поэты Буковины, писателей Галиции, русских литераторов Василия Гроссмана, Бориса Ямпольского и многих других засвидетельствовали не только гибель этого мира, но и общую память о нем. В этой интенции памяти в полную силу проявила себя резистентность еврейской традиции.

Двойственность культурной репрезентации еврейской Украины – как разрушенного мира и как мира, в котором еврейская традиция вопреки всему выживает, даже когда она остается тенью руины, запечатлела в своем рассказе о поездке по позднесоветской Украине немецкая путешественница Верена Дорн³². В поисках следов жизни украинских евреев она находит во Львове, Житомире, Бердичеве, Меджибоже, Бродах, Черновцах и др. городах не только заброшенные еврейские кладбища и исчезнувшие еврейские улицы, но и подпольные синагоги, расположенные в обычных жилых домах, домашние еврейские библиотеки, в которых нет уже книг на идише и иврите, но есть собрание сочинений Шолома-Алейхема, тайники, в которых правоверные коммунисты тайком хранят молельные принадлежности своих дедов.

Подобные примеры демонстрируют формы самосохранения еврейской традиции в условиях конца советской эпохи, когда, казалось бы, у полностью ассимилированного украинского еврейства от его идентичности осталась только проблематичная строка в паспорте.

5. Блуждающие звезды

Центральным аспектом взаимодействия еврейской традиции с еврейской историей в украинском пространстве была миграция, которая носила здесь особенно интенсивный характер именно потому, что оно было пограничным. Неслучайно своеобразным символом еврейской творческой интеллигенции стал образ блуждающих звезд из одноименного романа Шолом-Алейхема. Но не только сила притяжения культурных центров на Западе и Востоке побуждала еврейских интеллектуалов отправляться в странствия. Исторические катастрофы заставляли их покидать свою малую родину. Мультикультурная и многоязычная среда, в которой они вырастали, снабжала их необходимыми для вхождения в другие культурные пространства компетенциями. Жизнь в пограничье обогатила их опытом пересечения границ и культурного посредничества.

Вместе с ивритом, идишем, немецким, русским, польским, румынским или украинским языками еврейские авторы выбирали соответствующие литературные традиции и их интертексты, которые оказывали на их творчество свое влияние. Стойкая память еврейской традиции и опыт мультикультурного пограничья во многом обусловили те культурные отличия, которыми писатели обогащали интертексты этих литератур. Далее эти опыты включались в новые цепочки культурного опосредования и трансфера. Нередко еврейские авторы приносили с собой в «принимающие» культуры образы своей утраченной родины. Парадоксальным образом наиболее известными своими литературными репрезентациями за рубежом Украина обязана прежде всего родившимся на ее территориях писателям еврейского происхождения: Барнову Францоза, Львову Виттлина, Дрогобычу Шульца, Галиции Рота, Одессе Бабеля, Черновцам Целана и Ауслендер, Киеву Шолом-Алейхема, Житомиру Саши Черного или Бердичеву Гроссмана. Эти и другие образы распространялись и опосредовались дальше; некоторые из них достигли поистине мировой славы. Так фактические странствия еврейских писателей влекли за собой литературные странствия Украины и ее культурной карты. Здесь открываются самые широкие возможности для компаративных исследований интеркультурных и транскультурных взаимодействий.

Именно при наложении карт современного украинского пространства, карты еврейского культурного мира, сформировавшегося в этой части Идишланда, и карты странствий еврейских писателей возникает объемная, гетерогенная и подвижная карта еврейской Украины. С нее считываются меняющиеся конфигурации еврейской традиции, истории и памяти в их переплетенности с мультикультурным пространством. В этой карте отражается пестрота еврейской жизни, которую в свое время Бабель, например, подмечал посредством типично имагологической маркировки различий между энергичными, закаленными одесскими евреями и понурыми, хилыми евреями Волыни. На ней знаменитые мультикультурные города-тексты или города-мифы – Одесса, Черновцы, Киев, Харьков, Львов и др. вместе со значимыми для «украинского» Идишланда Бердичевом, Садгорой, Меджибожем или Уманью – образуют свой интертекст многоязычного еврейского мира, «растекавшегося» по разным культурам внутри и за пределами украинского пространства. Здесь становятся заметными нити между двумя последними идишистскими писателями, работавшими в постсоветской Украине, Григорием Полянкером (Киев) и Иосифом Бургом (Черновцы). Здесь проступают пути писателей в другие культуры, и становятся видимыми общие тенденции осуществляемых ими культурного посредничества и трансфера, их роль в культурном обмене между Западом и Востоком. Здесь становятся заметными напластования интертекстов литератур и транскультурные переходы. В рамках такой карты проявляется некая общая логика в творчестве никак друг с другом не связанных писателей-современников. Так вырисовываются параллели между топографическими «кентаврами», порождаемыми сращением украинских и библейских пространственных компонентов в немецкоязычной лирике Розы Ауслендер или русской прозе Бориса Ямпольского: между картиной Иордана, впадающего в Прут в покрытом деревьями «священных букв» пространстве между Садагурой и Черновцами (у Ауслендер), и кварталом Иерусалимка в еврейском местечке Белая Церковь, чьи обитатели грезят об обещанной Святым Писанием земле обетованной (у Ямпольского).

В сопоставительной перспективе, которую постулирует эта карта, обнаруживаются также основные модусы украинского пространства в рецепции еврейских писателей. Так, «идеолог» исхода в Палестину, ивритский писатель и Нобелевский лауреат Шмуэль Йосеф Агнон воспринимает родной галицкий Бучач как место Изгнания, которое нужно покинуть. Напротив, в поэтическом мифе, придуманном знаменитым актером Александром Гранахом, родная Галиция предстает краем, в котором гонимый в Западной Европе еврей Шейлок смог найти свою родину и начать новую историю рода. Упомянутая Иерусалимка Ямпольского изображается как пограничный городок, в который стекаются беженцы со всего света и откуда они опять же рассеиваются по всему свету.

Таким образом, рассматривая многообразный еврейский культурный мир через «украинскую» призму, мы можем по-новому увидеть еврейское культурное наследие современной Украины. Этот опыт может стать значительным вкладом в сегодняшнюю работу над этим наследием. Ибо, хотя еврейская культура переживает сегодня в Украине возрождение, этот процесс происходит, с одной стороны, на фоне необозримого, в значительной степени не исследованного еврейского «культурного архива», а с другой – в условиях продолжающейся с 1990-х еврейской эмиграции.

Вместе с тем, рассматривая Украину через призму культурного опыта связанных с ней еврейских писателей, мы можем приблизиться к пониманию феномена ее мультикультурности. К сожалению, проект мультикультурной Украины, декларируемый политическим дискурсом после провозглашения независимости, на самом деле не сложился и не получил распространения в украинском общественном сознании. Я бы не хотела здесь и сейчас излишне политизировать эту тему, но все же выскажу предположение, что именно отсутствие концепции мультикультурной Украины стало одной из причин идеологической войны, развернувшейся в последние годы на украинской территории. Исследуя, как вместе с еврейским культурным посредничеством в украинском пространстве осуществлялось взаимодействие немецкой, русской, украинской, еврейской, австрийской, польской, румынской, чешской литератур, мы тем самым реконструируем и переосмысляем это пространство как ансамбль культур. Этот опыт имеет значение не только для Украины, но и для Европы. Ибо сегодня она переживает стремительное распространение национализмов, которые снова грозят, как когда-то заметил Стефан Цвейг, отравить цветение европейской культуры³³.

Сноски

1 Данная статья подготовлена в рамках исследовательского проекта «Украина как палимпсест: немецкоязычная литература и украинский мир от второй половины ХІХ в. до современности» [„Die Ukraine als Palimpsest: deutschsprachige Literatur und ukrainische Welt von der zweiten Hälfte des 19. Jahrhunderts bis in die Gegenwart“], поддержанного Fritz Thyssen Stiftung (Az.10.16.2.041 SL). В основу статьи положен доклад, прочитанный на междисциплинарной конференции «Блуждающие звезды…» во Франкфурте-на-Одере в мае 2017 г.

2 См.: «Егупец»: Городу и миру. Интервью Михаила Гольда с главным редактором киевского альманаха «Егупец» Мироном Петровским: Лехаим, №2 (190) 2008, режим доступа: http://lechaim.ru/ARHIV/190/gold.htm.

3 Слезкин, Юрий: Эра Меркурия. Евреи в современном мире. Перевод с англ. С.Б. Ильина. Москва: Новое литературное обозрение, 2007. – С.34.

4 Упомяну здесь только некоторые: Центр исследований истории и культуры восточноевропейского еврейства в Киеве, Институт иудаики в Киеве, серия «Иудаика» киевского издательства «Дух и Литера» и др.

5 Кригель, Михаил/ Даниленко Лариса: Затерянный мир. Между прошлым и будущим – страницы еврейской жизни в Украине. [Forgotten World. Between Past and Future – Pages of Jewish Life in Ukraine]. Фотоальбом. Пер. с англ. И. Корчевой, Е. Пастернак. Киев: Дух і літера, 2006.

6 Возняк, Тарас: Штетли Галичини. Львів: Незалежний культурологічний журнал «Ї», 2010.

7 Yavetz, Zvi: Erinnerungen an Czernowitz. Wo Menschen und Bücher lebten. 2. durchgesehene Auflage, München: C. H. Beck, 2008.

8 Dohrn, Verena: Reise nach Galizien. Grenzlandschaften des alten Europa. Frankfurt/M: Fischer, 1991.

9 Petrowskaja, Katja: Vielleicht Esther. Berlin: Suhrkamp, 2014.

10 Приведу только один из многочисленных примеров того, как украинское пространство «исчезает» или, вернее сказать, «не проявляется» на исследовательском горизонте. В чрезвычайно интересной книге Давида Фишмана «Вокруг идиша» мир идишистской культуры локализуется либо в пространстве царской России, либо в пространстве межвоенной Польши. При этом используемый им богатый историко-культурный материал, связанный с украинскими евреями, фактически не контекстуализируется через собственно украинскую культурную территорию, а расслаивается между российской и польской историями культуры, см.: Фишман, Давид. Вокруг идиша. Очерки истории еврейской культуры в России и Польше. Пер. с англ. А. Глебовской и А. Френкель. Київ: Дух і літера, 2015.

11 Привожу саму цитату: «Der Spiegelkarpfen / in Pfeffer versulzt / schwieg in fünf Sprachen» [Зеркальный карп / приправленный перцем / молчал на пяти языках].

12 Термин «мультикультурализм» используется в статье в конвенциональном значении, см.: «Мультикультурализм – концепт, описывающий этническое многообразие и сосуществование гетерогенных социальных и культурных моделей в одном обществе», см.: Heinz, Antor: Multikulturalismus. In: Metzler Lexikon Literatur- und Kulturtheorie. Ansätze – Personen – Grundbegriffe. 5.Aulf. Stuttgart/Weimar: J.B. Metzler, 2013, S.546.

13 См., например: Прохасько, Юрко: Можлива історія «галицької літератури», см.: Галета, Олена / Гулевич, Євген / Рибчинська, Зоряна (упорядники): Історії літератури: Збірник статей (Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка). – Київ: Смолоскип / Львів: Літопис: 2010. – С.1-88; Рихло, Петро: Шібболет: пошуки єврейської ідентичності в німецькомовній літературі Буковини.Чернівці: Книги XXI, 2008; Woldan, Alois: Beträge zu einer Galizienliteratur. Frankfurt am Main: Lang, 2015; Giersch, Paula /Krobb, Florian / Schößler, Franziska (Hg.): Galizien im Diskurs: Inklusion, Exklusion, Repräsentation. Frankfurt am Main: Peter Lang, 2012.

14 Rjabtschuk, Mykola: Die reale und die imaginierte Ukraine. Aus dem Ukr. von Juri Durkot, mit einem Nachwort von Wilfried Jilge. 1. Aufl.: Frankfurt am Main: Suhrkamp, 2005. Здесь следует указать на справедливое замечание Татьяны Гофман по поводу рябчуковской метафоры «двух Украин»: «Несмотря на осознание ее «поверхностности» он (автор) ее постоянно использует, аргументируя приобретенными опытами «двух Украин», см.: Hofmann, Tatjana: Literarische Ethnografien der Ukraine. Prosanach 1991. Basel: Schwabe Verlag, 2014, S.158.

15 «Фантомными границами» авторы одноименной теории называют «более ранние, в большинстве своем политические или территориальные границы», которые продолжают дальше структурировать пространство после того, как они институционально были упразднены». См.: Hirschhausen, Béatrice von / Grandits, Hannes / Kraft, Claudia / Müller, Dietmar / Serrier, Thomas (unter Mitarbeit von Karin Casanova und Michael G. Esch): Phantomgrenzen im östlichen Europa. Eine wissenschaftliche Positionierung. In: Hirschhausen, Béatrice von / Grandits, Hannes / Kraft, Claudia / Müller, Dietmar / Serrier, Thomas (Hg.): Phantomgrenzen. Räume und Akteure in der Zeit neu denken. Göttingen: Wallstein, 2015, S.18.

16 Hagen, Mark von: Does Ukraine Have a History? In: Slavic Review, Vol.54, No. 3 (Autumn, 1995), pp. 658-873.

17 Schlögel, Karl: Entscheidung in Kiew. Ukrainische Lektionen, München: Carl Hanser, 2015, S.63.

18 Lecke, Mirja: Westland. Polen und die Ukraine in der russischen Literatur von Puškin bis Babel. Frankfurt/ M.: Peter Lang, 2015.

19 См. работы: Kaps, Klemens: Kulturelle Trennlinien und wirtschaftliche Konkurrenz. Galizische Modernisierungsdiskurse zwischen Subalternität und Dominanz in der zweiten Hälfte des 19. Jahrhunderts. In: Kratochvil, Alexander / Makarska, Renata / Schwitin, Katharina /Werberger, Annette (Hg.): Kulturgrenzen in postimperialen Räumen.Bosnien und Westukraine als transkultuelle Regionen. Bielefeld: transcript, 2013, S. 33-60; Wendland, Anna Veronika: Galizien postcolonial? Imperiales Differenzmanagement, mikrokoloniale Beziehungen und Strategien kultureller Essentialisierug, ebd., S.19-32.

20 Schlögel, Karl. Grenzland Europa. Unterwegs auf einem neuen Kontinent. Frankfurt am Main: S. Fischer, 2015, S.62.

21 Эти слова принадлежат известному поэту-диссиденту еврейского происхождения Александру Галичу, см.: Аронов М. Александр Галич. Полная биография. 2-е изд., испр. и доп. — М.: Новое литературное обозрение, 2012. – С.116.

22 Показательны в этом плане статьи о новой литературе на иврите, литературе на идиш или о русско-еврейской литературе, которые содержатся в Электронной еврейской энциклопедии, режим доступа: http://www.eleven.co.il.

23 См.: Kilcher, Andreas B. Vorwort. In: Ders. (Hrsg.): Metzler Lexikon der deutsch-jüdischen Literatur. Jüdische Autorinnen und Autoren deutscher Sprache von der Aufklärung bis zur Gegenwart. 2., aktualisierte und erweiterte Auflage. Stuttgart / Weimar: J.B. Metzler, 2012, S.VI, XXV-XXVII.

24 Это проблему на примере дискуссий вокруг понятия русско-еврейской литературы детально анализируют в своей статье «Judaica Rossica – Rossica Judaica» Леонид Кацис и Елена Толстая. В частности, они пишут: «В самое последнее время в связи с резким умножением работ как о русско-еврейской литературе, так и о роли и месте евреев и еврейского элемента в литературе русской со всей неизбежностью встала проблема институциональной принадлежности такого рода исследований. С одной стороны, русско-еврейскую литературу вполне можно изучать в рамках иудаики как разновидность еврейской литературы на нееврейских языках (немецко-еврейскую, франко-еврейскую, польско-еврейскую и т. д.), с другой стороны, при отсутствии явно выраженных политических или националистических предпочтений, роль писателей-евреев в русской литературе и их сочинения, даже полные еврейских образов и мотивов (напр. у Бабеля) вполне изучаемы в рамках истории или поэтики русской литературы. Однако здесь есть свои проблемы: имеет место как отсутствие взаимопонимания, так и отсутствие, по большей части, интереса исследователей из двух этих областей к работам друг друга». См.: Контент-платформа Pandia.ru, режим доступа: http://pandia.ru/text/77/274/1588.php.

25 Основательное исследование нескольких примеров такого рода в книге Й. Петровского-Штерна скорее подтверждает мысль о том, что писатели-евреи с «антиимперским», т.е. ориентированным на украинскую национальную культуру выбором были все же если не исключением, то во всяком случае редкостью, а уж никак не доминирующей тенденцией. См.: Petrovsky-Stern, Yohanan: The Anti-Imperial Choice: The Making oft he Ukrainian Jew. New Haven & London: Yale Univ. Press, 2009.

26 Abramson, Henry: A Prayer for the Government: Ukrainians and Jews in Revolutionary Times, 1917-1920. Cambridge, MA, 1999, p. 40. На эту же тенденцию указывает и Геннадий Эстрайх, см. его книгу: Культура мовою ідиш. Україна, перша половина ХХ століття. Пер. з англ. Олексія Панича. Київ: Дух і літера, 2016. – С.56-57.

27 Lampig, Dieter (Hg.): Identität und Gedächtnis in der jüdischen Literatur nach 1945. Berlin: Erich Schmidt, 2003, S.10.

28 Kilcher, Andreas B. Vorwort. In: Ders. (Hrsg.): Metzler Lexikon der deutsch-jüdischen Literatur. S. XXV-XXVII.

29 «Егупец»: Городу и миру, режим доступа: http://lechaim.ru/ARHIV/190/gold.htm.

30 В очерке о Борисе Ямпольском Владимир Приходько пишет: «Он должен был стать еврейским писателем. Но… к тому времени, как он родился, ни деда, ни бабки, говоривших на идиш, не было. В потоке речи, звучавшей в доме, проблескивали еврейские, украинские, польские словечки, однако то была русская речь. Новое поколение стремилось к ассимиляции, связывая с ней равноправное будущее. „— Вы знаете язык? — Только акцент» („Диалоги»). Русский писатель-еврей, Ямпольский гордился своим акцентом и боялся его». Приходько, Владимир: Система удушья. О Борисе Ямпольском, см.: e-reading.club, режим доступа: http://www.e-reading.club/chapter.php/68159/73/Yampol%27skiii_-_Arbat%2C_rezhimnaya_ulica.html

31 „Phönix / mein Volk / das verbrannte / auferstanden / unter Zypressen und / Pomeranzen“. In: Ausländer, Rose: Gesammelte Werke in 8 Bänden. Hg. von Helmut Braun. Frankfurt /M.: Fischer, 1984-1990. – Bd.4, S.84.

32 Dohrn, Verena: Reise nach Galizien: Grenzlandschaften des alten Europa. Frankfurt am Main: Fischer Taschenbuch, 1993.

33 Zweig, Stefan: Die Welt von gestern. Erinnerungen eines Europäers. Düsseldorf /Zürich: Artemis & Winkler, 2002, S.46.

Категорія: COLLEGIUM 27/2017

«Блуждающие звезды»: конференция о еврейских писателях из Украины

Опубліковано: 01 березня 2018

Друк E-mail

С 10 по 13 мая 2017 года во Франкфурте-на-Одере проходила междисциплинарная конференция ««Блуждающие звезды»: еврейские писатели и писательницы из Украины как посредники между культурами на Западе и Востоке» (’Blondzhende Stern’: Jüdische SchriftstellerInnen aus der Ukraine als GrenzgängerInnen zwischen den Kulturen in West und Ost). Конференция была организована кафедрой истории немецко-еврейской литературы и культуры, экзиля и миграции фонда Акселя Шпрингера Европейского университета Виадрина (Франкфурт-на-Одере) в кооперации с Центром еврейских студий Берлин – Бранденбург (Берлин).

Очерчивая центральную проблематику конференции, ее организаторы проф. Керстин Шоор, проф. Евгения Волощук и к.ф.н. Борис Бегун отмечали: «она сфокусирована на еврейском опыте ХХ века, вошедшего в историю культуры в качестве «золотого века» еврейской культуры и одновременно – «пепельного века» массового уничтожения европейских евреев. Название романа «Блуждающие звезды» родившегося в Украине классика еврейской литературы Шолом-Алейхема служит здесь метафорой судьбы писателей, связанных с украинским ареалом Идишланда и в странствиях проложивших себе путь на большую сцену европейских культур. В качестве «странствующих звезд» они оседали в Вене, Париже, Иерусалиме, Москве, Берлине, Бухаресте, Санкт-Петербурге и других мировых столицах, освещая горизонты многих культур. Так, имена родившихся на украинских территориях писателей еврейского происхождения привычно фигурируют в историях литературы на идиш и иврите, а также немецкоязычной, русской, польской, румынской, украинской и других литератур. В этом ряду, в частности, стоят Пауль Целан, Роза Ауслендер, Альфред Гонг, Альфред Маргул-Шпербер, Йозеф Рот, Сома Моргенштерн, Зельма Меербаум-Айзингер, Юра Зойфер, Манес Шпербер, Иммануэль Вайсглас, Манфред Винклер, Бруно Шульц, Юзеф Виттлин, Иосиф Бург, Александр Гранах, Шмуэль Йосеф Агнон, Хаим Нахман Бялик, Саул Черниховский, Шолом-Алейхем, Ицик Фефер, Лев Квитко, Давид Гофштейн, Давид Бергельсон, Перец Маркиш, Марк Алданов, Эдуард Багрицкий, Илья Ильф, Исаак Бабель, Илья Эренбург, Леонид Первомайский, Александр Галич, Василий Гроссман, Фридрих Горенштейн и многие другие […]. Этот повторяющийся опыт и формы его проявления в многоязычном корпусе литературных текстов можно рассматривать как своего рода парадигму подчас весьма отличных биографий и творческих карьер еврейских авторов из Украины. Центральная проблематика конференции, лежащая на пересечении культурной картографии и топографии, border studies, исследований миграции и культурного трансфера, охватывает вопросы (де)конструирования, укрепления и стирания политических, национальных, культурных и языковых границ, а также связанных с этим художественно-эстетических процессов. […] Исследование литературной топографии украинского пространства вместе с характерными для нее конструкциями внутренних и внешних, реальных и воображаемых границ является первой задачей конференции. Ее вторая задача состоит в изучении миграционных процессов, вектор которых был направлен от украинских территорий в сторону других стран Европы, что, однако, в отдельных случаях не исключало возвращения писателей на украинские территории. В центре внимания здесь – коннотации и функции оппозиции «Запад – Восток», активно используемой при изображении различных культурных миров, трансформации «украинского» опыта границ под влиянием миграционных процессов, а также художественные формы культурного трансфера и/или культурного посредничества между Западом и Востоком в произведениях еврейских авторов. Особого внимания в связи с этим заслуживает творчество еврейских писателей и писательниц, эмигрировавших из Украины в последние десятилетия, так как в их произведениях нашли отражение новые границы, актуализировавшиеся старые «фантомные границы» и распространенные ныне модели оппозиции Запада и Востока».

Следует отметить, что конференционная тема привлекла к себе внимание германистов, славистов, специалистов по еврейской литературе и компаративистов из Германии, Австрии, Израиля, Польши, Украины, России, США, Франции и Сербии.

Неслучайно местом проведения конференции стал Европейский университет Виадрина. На это, в частности, указал в своем приветственном слове президент университета, проф. Александр Вёлль. Он отметил, что украинская тематика является одним их профильных направлений данного университета. В русле этой тематики в университете проводится ежегодная летняя школа „Viadrinicum“, успешно работает программа „Ukraine сalling“, организуются семинары по истории, философии, литературе и культуре Украины, литературные чтения, круглые столы и другие мероприятия, на которые приглашаются представители украинской творческой интеллигенции. К числу таких мероприятий относится и конференция «Блуждающие звезды», выдвинувшая в центр внимания пересечения культурных границ в литературной практике еврейских авторов, связанных с украинским пространством.

На базовых идеях конференции и ее основных задачах остановилась в своем вступительном слове соорганизатор конференции, руководитель кафедры истории немецко-еврейской литературы и культуры, экзиля и миграции Европейского университета Виадрина (Франкфурт-на-Одере), председатель Центра еврейских студий Берлин – Бранденбург (Берлин) проф. Керстин Шоор. Она акцентировала внимание на общеевропейской значимости исследований межкультурных взаимодействий внутри украинского пространства и опыта пересечения культурных границ в творчестве еврейских писателей из Украины.

В докладе проф. Евгении Волощук (Франкфурт-на-Одере), который прозвучал на пленарном заседании, были затронуты теоретико-методологические аспекты проблемы изучения литературной еврейской Украины. В рамках этого заседания проф. Петр Рыхло (Черновцы) говорил о черновицком контексте становления Пауля Целана и его сложных идентичностных исканиях.

Первая секция – «Еврейское восприятие Украины как пограничной страны в 20 веке» – характеризовалась широким спектром охвата исследуемых аспектов, жанров и персоналий, репрезентировавших трагические грани еврейской экзистенции в упомянутый исторический период. Так, проф. Алоиз Вольдан (Вена) рассмотрел в своем докладе документальные еврейские свидетельства о Первой мировой войне в Галиции; проф. Гельмут Пайч (Берлин) – историко-культурную специфику концепции антологии Альфреда Гонга «Интервью с Америкой. 50 немецкоязычных авторов в Новом Свете»; проф. Ирмела фон дер Люе (Берлин) проанализировала «литературные и политические диагнозы» в творчестве Манеса Шпербера, а д-р Наташа Гордински (Хайфа) представила свою интерпретацию исторического письма в романе «Возможно Эстер» Кати Петровской.

В секции «Хасидское наследие Украины: транскультурные опосредования и новые интепретации», которой открылся второй день конференции, проф. Борис Чарны (Кaн) выступил с компаративистским докладом о классических и современных интерпретациях легенд об Олексе Довбуше и одном из основателей хасидизма Баал Шем Тове. Трансформации хасидизма в литературе ХХ столетий на материале творчества Сомы Моргенштерна были детально проанализированы в докладе проф. Доротеи Гельхард (Регенсбург).

Секция «Еврейские интеллектуалы из Галиции между Габсбургской Fata Morgana и демонами национализма», содержала доклады Галины Витошинской (Вена) об инсценизации родины в автобиографическом романе Александра Гранаха «Вот идет человек»; проф. Алины Молисяк (Варшава) о еврейских авторах и литературных журналах во Львове 1939-1941 гг.; проф. Ганса Рихарда Бриттнахера (Берлин) о «фантасте из Галиции» Бруно Шульце, а также доклад д-ра Сильвии Вернер (Констанц) об авангардистской поэтике в поэзии Деборы Фогель.

Отдельная секция – «Из Черновцов близ Садагоры: «бутылочная почта» Пауля Целана в культурном диалоге между Западом и Востоком» – была посвящена творчеству знаменитого буковинского поэта. Здесь прозвучали доклады проф. Лидии Коелле (Бонн) о точках пересечений между Паулем Целаном и Густавом Ландауэром, и проф. Петара Боянича (Белград/Париж) о конструировании «малой родины» в целановском творчестве.

Третий день конференции начался с секции «Еврейские интеллектуалы из Одессы между «Пальмирой юга» и империальным центром». В секции выступили с общим докладом об истории семьи еврейского интеллектуала из Одессы, Михаила Фрейденберга к.ф.н. Сергей Троицкий и к.ф.н. Анна Троицкая (Санкт-Петербург); о плеяде авторов еврейского происхождения, причисляемых к так называемой южнорусской школе, рассказал в своем докладе д-р Эдуард Вайсбанд (Кан/Иерусалим).

В секции «Штетл – город-государство: топография еврейских поисков родины» презентовали свои исследования проф. Клавдия Смола (Грайфсвальд), сфокусировавшаяся на пересечениях русско-украино-еврейской культурной границы, и Адриен Смит (Стэнфорд), проанализировавшая на отдельных примерах интертекстуальный слой драматургии Фридриха Горенштейна.

В секции «Амбивалентность культурного соседства» д-р Олаф Терпиц (Вена) озвучил доклад о пересечениях культурных границ и идентичностных исканиях в текстах Шолом-Алейхеме, Владимире Жаботинском и Кате Петровской, а к.ф.н. Борис Бегун (Франкфурт-на-Одере) проанализировал специфику изображения украино-еврейских отношений в прозе современного писателя из Украины Вячеслава Шнайдера.

В заключительной секции «Судьба украинского еврейства из транскультурной и транснациональной перспективы» проф. Тамара Кудрявцева (Москва) выступила с докладом о литературной рецепции репрессированного писателя Ицика Фефера, а д-р Беттина Гофманн (Вупперталь) – с докладом об американо-еврейских писателях, обращавшихся к теме Украины.

В рамках конференции состоялась подиумная дискуссия «Евреи как посредники между культурами и вызовы украинской (пост)советской истории» (модератор – к.ф.н. Борис Бегун), в которой приняли участие проф. Владимир Звиняцковский (Киев) с докладом об антисемитизме в Украине после Второй мировой войны в связи с судьбами еврейских писателей, проф. Александр Пронкевич (Николаев) с докладом о переводчике Сергее Борщевском, к.ф.н. Дмитрий Бураго (Киев) с докладом о писателях еврейского происхождения в современном украинском литературном ландшафте. Наряду с ними в дискуссии выступили писатель Вячеслав Шнайдер (Житомир) и к.ф.н. Оксана Филенко (Киев). Данное мероприятие позволило проявить наиболее острые вопросы еврейской экзистенции в Украине рубежа ХХ – ХХI вв.

Ярким культурным событием конференции стала встреча с писателем Вячеславом Шнайдером (модератор – проф. Евгения Волощук). Во время этой встречи читались на украинском, русском и немецком языках отрывки из книги «Записки сельского еврея» и затрагивались дискуссионные темы. Переводы отрывков книги на немецкий язык были специально подготовлены переводчицей с украинского на немецкий язык Лидией Нагель.

Подводя итоги конференции, проф. Керстин Шоор отметила, что широкая и разносторонняя дискуссия, развернувшаяся на конференции, позволяет говорить о научной перспективности и актуальности данной темы.

Завершая обзор конференции, хотел бы отметить большой вклад украинских германистов – к.ф.н. Николая Липисивцикого (Житомир), к.ф.н. Марины Мирошниченко (Харьков) и к.ф.н. Юлии Кобзарь (Харьков), осуществлявших синхронный перевод и тем самым сделавших возможным полноценный диалог между учеными из разных стран, а также к.ф.н. Александра Чертенко (Франкфурт-на-Одере).

По материалам конференции будет подготовлено соответствующее издание. Однако, очень важно, чтобы эти материалы стали известны исследователям в Украине. Эта возможность появилась благодаря инициативе литературоведа и издателя, к.ф.н. Дмитрия Бураго, который предоставил страницы «Collegium» для публикации текстов докладов и предложил издавать их под специальной рубрикой «Блуждающие звезды» в ряде выпусков журнала. Ниже предлагаются вниманию читателей несколько докладов и статей, написанных на основе текстов, прозвучавших на конференции.

Б.Я. Бегун

Категорія: COLLEGIUM 27/2017

Хо Сун Чхоль Украиноведение в Корее: история академических исследований и преподавания

Опубліковано: 01 березня 2018

Друк E-mail

1. Введение

История украинских исследований в Корее началась после обретения Украиной независимости. Республика Корея и Украина установили дипломатические отношения в 1992 году и в 2017 году отмечается 25-летняя годовщина установления дипсвязей между двумя странами. Фактические контакты между странами начались только после распада Советского Союза. До этого времени граждане Советского Союза и Республики Корея (Южной Кореи) не могли посещать Корею и СССР, соответственно. Взаимные визиты начинаются в 1988 году во время и после Олимпийских Игр в Сеуле. Поскольку не было практически никаких гуманитарных, академических, политических и экономических контактов в Советский период, украинские исследования в Корее имеют относительно небольшую историю – менее 30 лет.

Северная Корея, наоборот, была союзником Советского Союза в период Холодной войны и находилась в тесной зависимости от советской гуманитарной помощи и научных достижений. Поэтому Северная Корея ежегодно посылала выдающихся ученых и студентов в Советский Союз, включая УССР. Тем не менее, эти обмены ограничивались, в основном, областями естественных наук и техногогий.

В данной статье рассматривается история украинских исследований в Южной Корее. В статье предпринята попытка классификации и оценки академических работ по Украине в областях гуманитарных и социальных наук, а также описано текущее положение украинских исследований в Корее с рекомендациями их дальнейшего развития. Основная тема данной работы – академические исследования по Украине в Южной Корее, однако также кратко затронута тема преподавания и лекций по Украине в корейских университетах.

2. Общее описание

Как упомянуто выше, в Советский период не была заложена основа украинских исследований в Южной Корее. Не было ни единой монографии или научной статьи. В целом, даже исследования Советского Союза и России были достаточно немногочисленны. Поскольку не существовало дипломатических связей между Южной Кореей и Советским Союзом, не было и гуманитарных и академических контактов между двумя странами. Все книги, напечатанные в Советском Союзе, были запрещены в Южной Корее. Корейские ученые имели доступ к советским газетам, таким как «Правда» и «Известия» только по специальному разрешению в специально отведенных читальных залах. В корейских университетах было только два факультета россиеведения. Одним из них был факультет россиеведения университета Хангук, который был открыт в 1953 году после Корейской войны. Второй факультет русского языка и литературы был открыт в 1974 году в университете «Корё».

Автор данной статьи поступил на этот факультет в 1977 году и выпустился в 1981 году. Темы исследований на обоих факультетах были ограничены преподаванием русского языка и классической русской литературы. В то время корейские ученые переводили работы Пушкина, Достоевского и Толстого большей частью с японских и английских переводов. Хотя корейские студенты и широкий круг читателей имели возможность читать русских классиков на корейском, работы Тараса Шевченко, не говоря уже о Лесе Украинке и Иване Франко, не были представлены в Корее. После установления дипломатических отношений в 1992 году корейские компании начали открывать представительства и инвестировать в Украину. Корейские исследователи также стали посещать Украину. Экономисты, советники по экономическим реформам посетили Украину в начале 90-х годов. Корейские студенты впервые поехали на учебу в украинские университеты. Первым корейцем, получившим степень доктора наук в Киевском национальном университете им.Тараса Шевченко, был Ким Сук Вон. Тема его научной диссертации – «Т.Г. Шевченко и Корейская литература». В 1996 году автор данной статьи открыл первый курс лекций по украинскому языку в университете «Корё». После открытия диппредставительства Украины в Корее в 1996 году и назначения Михаила Резника первым украинским послом в Корее, начались более активные академические обмены. Университет «Корё» и КНУ им. Тараса Шевченко начали студенческие обмены. С укреплением политического и экономического сотрудничества между двумя странами началось развитие академических исследований по Украине в Корее. Ким Сук Вон перевел стихи Тараса Шевченко на корейский и издал сборник под названием «О, Украина! О, Днепр!» в Сеуле в 1998 году. Ежегодно в Киеве проводились академические конференции, организованные корейскими исследователями и корейским факультетом КНУ. Несколько семинаров было организовано в Сеуле в начале 2000-х годов. Автор организовал первую международную конференцию в Сеуле в 1991 году, пригласив японских и украинских ученых, включая Ивана Бондаренко. После назначения автора корейским послом в Украине, академическое сотрудничество укрепилось. Корейский перевод «Кобзаря»¹ и первая сборная монография с подходом региональных исследований, «Введение в украинские исследования»² были напечатаны в Корее в 2005 и 2008 годах, соответственно. В 2007 году был также издан первый корейско-украинский словарь³.

Первый факультет украинского языка был открыт в университете Хангук в 2009 году. В первый год на факультет поступило около двадцати человек. Факультет организовывает различные академические мероприятия, включая академические конференции, семинары и специальные лекции.

Количество монографий и статей увеличилось в 2010-х годах. Первый корейско-украинский словарь, соавтором которого выступил автор данной статьи, был издан в 2012 году. Несколько монографий по украинской литературе, этнографии и украинской политике были напечатаны до 2014 года⁴. После так называемого украинского кризиса в 2014 году количество статей об украинской политике и международных отношениях значительно увеличилось. «Иллюстрированная история Украины» Михаила Грушевского была, наконец, переведена на корейский язык в двух версиях в 2015⁵ и 2016⁶ годах.

Автор предоставляет обобщенную статистику относительно монографий и статей об Украине по состоянию на середину июля 2017 года, используя данные сайта RISS (Research information sharing service).⁷ Результаты показывают, что насчитывается около 30 монографий и 80 статей об Украине. Тем не менее, данная статистика не означает, что все вышеперечисленное – серьезные работы об Украине. Скорее, это работы, в заголовках которых есть упоминание об Украине⁸.

3. Академические исследования

В разделе «Академические исследования» я выделил категории – «Язык и литература», «История», «Общественные науки» и «Прочее», куда включены мемуары, биографии, этнография, религия, искусство и т.д.

3.1. Язык и литература

На данный момент в Корее изданы три украинских словаря. Первый, украинско-корейский словарь был напечатан в 2007 году. Объем словаря составляет около 500 страниц и 20 000 слов. Автор начал этот проект в 2005 году, получив грант Корейского исследовательского фонда. Корейский исследовательский фонд создал программу поддержки публикации словарей тех языков, которые мало представлены в Корее. Были отобраны три заявки из пятидесяти. Первый украинский словарь был в числе этих трех заявок. Два других языка были греческий и каталонский (язык Каталонии). С самого начала три исследователя, включая автора, принялись за работу по составлению украинского словаря. Тем не менее после того, как автор приехал на Украину в качестве дипломата в начале 2006 года, работа не могла быть продолжена в том же русле. Поэтому когда словарь был напечатан в 2007 году, оказалось, что в нем содержится большое количество ошибок в подборе слов и переводе. В 2009 году автор начал проект по составлению первого корейско-украинского словаря с молодой украинской учительницей после возвращения в Корею. Автор, Инна Чечельницкая, выпускница факультета корейского языка Киевского национального лингвистического университета выпустили словарь в 2012 году. Объем словаря составляет около 730 страниц и 30 000 слов. Чжон Ён Чжу, получивший кандидатскую степень по специальности «украинский язык» в КНУ им. Шевченко, выпустил второй украинско-корейский словарь в 2011 году⁹. Несмотря на небольшой объем словаря в 5 000 слов, словарь очень хорошо организован благодаря тому факту, что академическая специальность автора словаря – составление словарей. Чой Сын Чжин и Кадрилеев выпустили словарь разговорного украинского языка в 2012 году, содержащий разговорные выражения¹⁰.

Что касается учебников по украинскому языку в Корее, данная область требует более активного развития. Несмотря на то, что первые лекции по украинскому языку начались более двадцати лет назад, а первый факультет украинского языка был открыт в 2009 году, на данный момент существует лишь два учебника по украинскому языку.

В 2007 году Профессор Хон Сук У издал первый ознакомительный учебник по украинскому языку, который вошел в сборник учебников иностранных языков¹¹. В этом учебнике собрана основная грамматика и разговорные выражения, но в него не входят все основные грамматические темы, поэтому есть необходимость в новых учебниках среднего и продвинутого уровня. Во время написания данной статьи автор узнал, что вышел второй учебник по украинскому языку под названием «Практический украинский язык»¹². Академические статьи по украинскому языку охватывают несколько тем. Первая тема, которой уделяется внимание корейских исследователей – языковая ситуация и языковая политика в Украине. Перу автора принадлежит докторская диссертация на тему «Билингвизм и сдвиг языка в Советском Союзе» в 1988 году. В диссертации на основании языковых данных переписи населения 1959, 1970 и 1979 годов анализируется уровень лингвистической ассимиляции и различные типы билингвизма 130 национальных групп, проживавших в Советском Союзе, включая украинцев¹³. Автор написал еще две статьи на похожие темы^{14 15}. Другая тема, привлекающая внимание корейских ученых – феномен суржика¹⁶. Автор написал статью о суржике, в которой предпринята попытка дать определения, характеристику и типологию суржика. Украинский исследователь, преподающий украинский язык в Корее, попытался описать языковое отношение жителей Киева, используя данные опросов¹⁷. Чжон Ён Чжу также пытался анализировать феномен суржика с точки зрения изучающего иностранный язык¹⁸.

В сфере литературы Ким Сук Вон впервые познакомил корейцев со стихотворениями Тараса Шевченко в 1998 году.

Профессор Ким, заведующий факультета корейской кафедрой КНУ, получил кандидатскую степень в этом университете 1997 году. Темой его диссертации было сравнение творческого наследия Т. Шевченко и корейского поэта Юн Дон Чжу. Он выбрал семьдесят семь стихотворений Т. Шевченко и перевел их на корейский язык. Эти избранные стихотворения были переизданы в 2005 году¹⁹. Ким Сук Вон также перевел «Кобзарь» Тараса Шевченко в двух томах на корейский язык²⁰. В 2003 году он перевел на корейский «Гайдамаки»²¹. Ким написал несколько статей о литературном творчестве Тараса Шевченко и напечатал их в корейских и украинских академических журналах²². В 2005 году Хан Чон Сук также перевела «Кобзарь» на корейский²³. В своем переводе она опиралась на немецкий перевод. Чой Сын Чжин, получивший докторскую степень по украинской литературе в Польше, перевел пятьдесят стихотворений современных украинских поэтов²⁴. Он также написал монографию об украинском литературном модернизме²⁵. Чой написал несколько статей о современной украинской литературе^{26 27}. Одна из важных публикаций современной украинской литературы – перевод на корейский стихов Людмилы Скирды²⁸. Ученые, занимающиеся русской литературой, также заинтересовались украинской литературой и написали несколько статей. Чой Хэ Кён написал статьи о «Вечерах на хуторе близ Диканьки» Н. Гоголя и о Лесе Украинке^{29 30}. В целом исследования украинской литературы в Корее были ограничены несколькими авторами и темами. Необходимо повысить академический интерес и увеличить количество исследований. В данный момент необходимо издать монографию об истории украинской литературы посредством либо перевода, либо написания.

3.2. История

История Украины – важная тема академических исследований и работ в Корее. Несмотря на отсутствие корейских ученых, специализирующихся на истории Украины, корейские исследователи перевели и написали несколько значимых работ. В 2011 году автор данной статьи написал книгу «Современная история Украины: 1914-2010»³¹, а также издал и редактировал перевод книги «История Украины» для студентов и широкого круга читателей. Автор и Хан Чжон Сук совместно перевели книгу «Иллюстрированная история Украины» Михаила Грушевского в двух томах в 2016 году. Объем данной работы составляет около 1 350 страниц с комментариями. Хо Сун Чхоль перевел и редактировал английскую версию этой книги в Корее для студентов и широкого круга читателей. Выдающийся российский историк-эммигрант Георгий Вернадский редактировал и перевел работу Грушевского в 1941 году. Эта версия гораздо удобнее для чтения. Автор озаглавил эту книгу «История казачества и Украины»³². Что касается академических статей, то количество исследований ограничено. Перу Ли Чжон Хун принадлежит статья о Брест-Литовском договоре³³, Сон Дон Ги – о ранних этапах формирования казачества³⁴, Хон Сук У – о взглядах Костомарова на российские национальности³⁵, а Ким Ён Док – об отношениях Украины и Польши³⁶. Поскольку история Украины – очень важная сфера украинских исследований, должна появиться новая группа ученых, занимающихся этой сферой.

3.3. Общественные науки: внутренняя политика, международные отношения, экономика и т.д.

В последнее время Украина привлекла большое внимание общественных исследователей в области политики, международных отношений и экономики. Соответственно в Корее увеличилось количество статей на эти темы. Тем не менее качество данных исследований находится под сомнением, поскольку многие исследователи без глубоких знаний украинского общества и истории поспешили провести исследования по Украине, результаты которых не получили серьезного академического подтверждения. Количество статей о внутренней политике и международных отношениях Украины превосходит количество статей о любых других сферах.

Более тридцати статей и академических комментариев было напечатано за прошедшие десять лет. Их количество резко возросло после возникновения так называемого «украинского кризиса» 2013-2014 годов. Основные темы политических статей и статей о международных отношениях охватывают истоки украинского кризиса, отношения между США и Россией, ЕС и Россией в связи с ситуацией на Украине. Однако большинство статей не выходят за рамки политических комментариев. Пак Чжон Хо подготовил несколько статей об украинском кризисе и сопутствующих проблемах³⁷, а У Пён Гюн – статью, посвященную сравнению политического кризиса в Грузии и в Украине³⁸. Поскольку большинство корейских исследователей не читает украинских газет и не смотрит украинское телевидение, они не смогли сделать анализ истоков украинского кризиса с точки зрения внутренней политики. Перу автора принадлежит несколько статей о внутренних причинах падения режима Януковича³⁹. Статьи корейских исследователей касались более традиционных тем разрыва между западом и востоком, президентских и парламентских выборов, внешней политики, включая членство в ЕС и т.д. Пак Чжон Хо и Хо Сун Чхоль описали результаты парламентских президентских выборов 2010 года⁴⁰. Конфликт между западом и востоком в политике Украины также привлек внимание корейских исследователей⁴¹. Также анализировалась внешняя политика Украины во времена правления нескольких президентов. Автору принадлежит статья о внешней политике Януковича⁴², а Пак Чжон Хо также – о западном векторе украинской политики в области безопасности⁴³. Также важная тема украинской внешней политики – перспективы членства в ЕС^{44 45}. Интересная тема украинской политики – предпосылки отказа Украины от ядерного оружия в свете поиска решений ядерного кризиса на Корейском полуострове⁴⁶. Пак Чжон Хо опубликовал монографию об украинской политике в 2012 году⁴⁷. Другие политические темы включают в себя предпосылки российско-украинских газовых диспутов, отношения США и России и Европейской безопасности после украинского кризиса и т.д.

Статей об экономике значительно меньше, чем статей о политике, но эти статьи написаны гораздо конкретнее и по существу, основываются на фактах и статистике. Основные темы касаются газовых диспутов между Россией и Украиной^{48 49 50}, украинского экономического кризиса⁵¹ и европейской интеграции. Корейских исследователей также заинтересовало сотрудничество в Черноморском бассейне^{52 53}.

В сфере социальных наук были напечатаны две статьи о международном праве в контексте диспутов в Черноморском бассейне^{54 55}. Пока еще нет серьезных исследований по социологии, также как и эмпирических исследований. Важная тема для корейских исследователей – тема проживающих на территории Украины этнических корейцев. Несмотря на то, что на Украине проживает менее 30 000 этнических корейцев, легальный статус многих из них привлекает внимание корейских исследователей⁵⁶. Автор данной статьи широко освещает вопрос этнических корейцев в своих мемуарах⁵⁷. Чой Ён Гю также опубликовал мемуары о своем опыте общения с этническими корейцами в Украине⁵⁸.

Проблемы украинских исследований в сфере социальных наук могут быть обобщены следующим образом: во-первых, нет ученых, которые бы занимались исследованиями украинской политики и экономики. Нет ни единого ученого с докторской степенью, который бы обучался и получил академическую степень по Украине. Для большинства исследователей, которые пишут статьи об Украине, украинские исследования являются второстепенной специальностью. Во-вторых, практически никто из научных исследователей не умеет читать по-украински. Несмотря на тот факт, что они не жили или обучались в Украине достаточно долгое время, они редко посещают Украину и основываются, в основном, на второстепенных академических материалах. В-третьих, в сфере социальных наук эмпирические данные, такие как исследования мнений и исследования на местах, очень важны для составления объективного анализа политических, экономических и социальных изменений, но ни одна статья об Украине не основывается на эмпирических исследованиях. Корейские исследователи редко используют даже данные, собранные украинскими организациями, занимающимися социальными исследованиями, такими как центр Разумкова. В-четвертых, корейские исследователи социальной сферы имеют академический опыт, полученный в России, в США, в Корее, и, следовательно, перенимают взгляды либо российских, либо западных средств массовой информации без соблюдения баланса. Многие политические исследователи, пишущие статьи, проходили академическое обучение в России после развала Советского Союза, и поэтому они опираются на российские источники и информацию из российских СМИ. В-пятых, иногда исследователи в сфере социальных наук фальсифицируют или изменяют данные в своих интересах. Один из примеров – статья корейского политолога, в которой он утверждает, что процентное соотношение русского населения составляло 18% в 1989 году, но оно значительно увеличилось до более, чем 30% в 2010-е годы. Он намеренно использовал данные, отображающие процентное соотношение русскоязычного населения вместо русских как этнической группы. Выходит замкнутый круг, так как люди, оценивающие статью, также не имеют глубокого представления об Украине и в результате выводы, приводящие к заблуждению, не проверены должным образом. Все эти проблемы разрешатся, когда корейское академическое сообщество взрастит молодых исследователей, которые будут проходить академическое обучение в Украине или будут иметь глубокие знания об Украине, владея украинским языком.

3.4. Прочее

3.4.1. Мемуары, биографии, общие темы

Несмотря на короткую, менее 20 лет, историю украинских исследований в Корее, существует большое количество мемуарной литературы. Примером могут служить мемуары автора о дипломатической службе в Украине в 2008 году⁵⁹. Данная книга пользуется широкой популярностью среди читателей, которым интересна Украина. Она была переведена на украинский и напечатана в Киеве в Издательском доме Дмитрия Бураго в 2011 году. Корейский журналист Квон Кён Бок издал книгу, посвященную биографии Юлии Тимошенко⁶⁰. Другой корейский журналист Ким Бён Хо издал монографию об Украине, в которой освещены важные украинские события⁶¹. Поскольку автор не жил в Украине, в книге содержится некоторая неточная информация, но, несмотря на это, она предлагает полезную информацию об оранжевой революции и украинском кризисе. Монографии на общие темы также используются в качестве учебников для студентов. Первая подобная книга была написана Хон Сук У⁶². Будучи специалистом по украинскому фольклору Хон касается многих тем, касающихся украинской культуры и фольклора. Девять исследователей, включая автора данной статьи, совместными усилиями издали вторую подобную книгу⁶³. Каждый исследователь подготовил к изданию главу в этой книге. Круг тем охватывает сферы политики, экономики, истории, религии, языка, литературы, международных отношений и этнографии.

3.4.2. Этнография, религия, искусство

Корейские исследователи добились значительных академических результатов в вопросах изучения этнографии, религии и искусства Украины.

Хон Сук У внес значительный вклад в этнографические исследования на Украине. Он получил докторскую степень в университете Альберты, написав диссертацию, посвященную рассмотрению украинских свадебных традиций, и став первым профессором украинского факультета университета Хангук. Он продолжил свои исследования украинских свадебных и других народных традиций и отразил результаты в нескольких статьях⁶⁴. Ан Сан Ху также посвятил статью теме украинского фольклора⁶⁵, а Чой и Чо – украинским национальным костюмам⁶⁶.

Статья Хван Ён Сам посвящена отношениям украинской и русской православных церквей⁶⁷. Хон Сук У занимался вопросами религиозной традиции в фольклорной культуре⁶⁸. Кан Вон Сик напечатал статью о Брестской Унии⁶⁹. Чой Сын Чжин посвятил исследование фильмам А. Довженко и культурной традиции Советского периода⁷⁰.

В культурной сфере и сфере фольклорных исследований корейскими исследователями затронуты интересные темы. Результаты их исследований достойны высокой оценки благодаря значительному академическому опыту авторов.

4. Преподавание в университетах

Преподавание украинского языка, литературы и социальных наук началось только в середине 1990-х годов. Автор впервые начал преподавание курса украинского языка в университете Корё в 1996 году. Это был единственный курс до тех пор, пока Хон Сук У не начал преподавание курсов об Украине в университете Хангук. Один из первых студентов, изучавших украинский язык в университете Корё, Чжон Ён Чжу, поехала на учебу в КНУ им. Т. Шевченко, получив грант правительства Кореи. Тут же в 2011 году она получила кандидатскую степень по лингвистике. Преподавание украинского языка началось более активно после открытия факультета украинского языка в 2009 году в университете Хангук. Каждый год на факультет поступает около двадцати студентов, которые изучают украинский язык, литературу, занимаются региональными исследованиями, включая политику и историю. В настоящее время на факультете преподают два постоянных преподавателя и один приглашенный профессор. Проводятся также лекции на различные темы, касающиеся Украины. В университете Корё автор ежегодно преподает курс «Региональные исследования в Украине». Чжон Ён Чжу также преподает курс украинского языка и культуры. В рамках магистерского курса автор преподает украинский язык с точки зрения сравнительной и исторической славистики.

5. Выводы

Принимая во внимание сравнительно короткую историю украинских исследований, корейские исследователи достигли значительных академических результатов относительно качества, количества и предмета исследований. Корейский исследовательский фонд предоставил три гранта на осуществление проектов, связанных с украинскими исследованиями. Автор занимался первым проектом, университет Хангук осуществил второй и третий проекты. Несколько словарей и учебников было издано в Корее. За короткий период исследователями написано несколько монографий. В 2009 году благодаря открытию украинского факультета была основана постоянная образовательная база для молодых исследователей.

Хотя вышеупомянутые факты свидетельствуют о положительной стороне, касающейся украинских исследований в Корее, существуют значительные недочеты и еще многое предстоит сделать для активного развития украинских исследований. Во-первых, в Корее очень ограниченное количество настоящих специалистов по Украине. С моей точки зрения, только четыре человека могут считаться специалистами по Украине. В сфере литературы серьезную работу проводят Ким Сук Вон и Чой Сын Чжин. В сфере этнографии академические результаты, достигнутые Хон Сук У, заслуживают высокой оценки. В сфере лингвистики весьма продвинулася Чон Ён Чжу. Другие исследователи не получили должного образования в качестве специалистов по Украине и относятся к украинским исследованиям как к своей второстепенной специализации. Количество специалистов значительно возрастет после того, как выпускники украинского факультета продолжат обучение в магистратурах и докторантурах в Украине, в Канаде и США. Вторая проблема заключается в том, что многие исследователи рассматривают Украину через призму России. Отношение исследователей, получивших специальное образование в России и считающих себя готовыми к украинским исследованиям без серьезного дополнительного изучения украинской истории и культуры, должно быть незамедлительно скорректировано. Третья проблема заключается в отсутствии академической ассоциации по украинским исследованиям. Автор создал академическую ассоциацию по украинским исследованиям в 2003 году, но после того, как автор приехал на Украину в 2006, активность ассоциации почти полностью сошла на нет. Ввиду отсутствия академической ассоциации нет академического журнала, который был бы полностью посвящен украинским исследованиям. При наличии журнала об Украине, академические статьи могут печататься более широко и активно. После разрешения данных проблем в ближайшем обозримом будущем, развитие украинских исследований в Корее могут ждать большие перспективы.

Литература

Хо Сун Чхоль, Двуязычие и сдвиг языка в Советском Союзе: языковые аспекты этнической ассимиляции 1988, Докторская диссертация, Университет Брауна (опубликован в Корее Ханшин Прессом. 1988).
Хо Сун Чхоль, Украина – Моя любовь, 2008, Пушкин Хаус.
Хо Сун Чхоль, История казачества и Украины, 2016, Мунерим.
Хо Сун Чхоль, Чечельницка И., Корейско-украинский словарь, 2012, Мунерим.
Хо Сун Чхоль, Ким Джин Вон, Чой Джун Ги, Украинско-корейский словарь, 2007, Мунерим.
Хо Сун Чхоль, Хан Чжон Сук, История Украины, 2015, Аканет.
Збир И., Практический украинский язык, 2017, Ханкук Университет иностранных исследований Пресс.
Ким Бён Хо, Украина: печальная судьба Днепра, 2015, Мэкёнь Новости.
Ким Сук Вон, Украина!, О, Днепр!, 2005, Дзисикмагань.
Ким Сук Вон, Кобзарь, т. 1(1998), т. 2(2005), Дзинритамгу.
Ким Сук Вон, Гайдамаки, ВРЦ Киевский университет, 2003.
Квон Кён Бок, Красота спасает страну: биография Юлии Тимошенко, 2011, Хэмунджив.
Корейская ассоциация украинских исследований, Введение в украинские исследования, 2008, Сонэст.
Пак Чжон Хо, Введение в украинскую политику, 2012, Джоынтань.
Хан Чжон Сук, Кобзарь, 2015, Хангилса.
Хон Сук У, Первые шаги на украинском языке, 2007, Мунерим.
Хон Сук У, Украина: страна казаков и оранжевая революция, 2008, Ханкук Университет иностранных исследований Пресс.
Чжон Ён Чжу, Украинско-корейский словарь, 2011, nBook.
Чой Ён Гю, Лучший выбор в моей жизни, 2008, Хяннаму.
Чой Сын Чжин, МузыУкраины, 2012, Мунерим.
Чой Сын Чжин, Понимание украинского литературного модернизма, 2012, Мунерим.
Чой Сын Чжин, Кадрилеев B., Словник української розмовної мови, 2012, Мунерим.

Сноски

1 Хан Чжон Сук, Кобзарь, 2005, Хангилса.

2 Корейская ассоциация украинских исследований, Введение в украинские исследования, 2008, Сонэст.

3 Хо Сун Чхоль, Ким Джун Вон, Чой Джун Ги, Украинско-корейский словарь, 2007, Мунерим.

4 Хо Сун Чхоль, Чечельницка И., Корейско-украинский словарь, 2012, Мунерим.

5 Хан Чжон Сук, Хо Сун Чхоль, История Украины, 2015, Аканет.

6 Хо Сун Чхоль, История казачества и Украины, 2016, Мунерим.

7 www.riss.kr (12-07-2017).

8 С поисковым словом «Украина» RISS показывает 619 монографий и 370 статей.

9 Чжон Ён Чжу, Украинско-корейский словарь, 2011, nBook.

10 Чой Сын Чжин, Кадрилеев B., Словник Української розмовної мови, 2012, Мунерим.

11 Хон Сук У, Первые шаги на украинском языке, 2007, Мунерим.

12 Збир И., Практический украинский язык, 2017, Ханкук Университет иностранных исследований Пресс.

13 Хо Сун Чхоль, Двуязычие и сдвиг языка в Советском Союзе: языковые аспекты этнической ассимиляции 1988, Докторская диссертация, Университет Брауна (опубликован в Корее Ханшин Прессом. 1988).

14 Хо Сун Чхоль, Михальченко В.Ю., «Языковая ситуация в странах СНГ», «Русистика», т. 4, №.1 (1993), с. 33-53.

15 Хо Сун Чхоль, «Двуязычие и политика языка в Украине», Русистика, т. 40(2009), с. 315-42.

16 Хо Сун Чхоль, «Исследование Суржика в Украине: его определение, персонажи и типология», «Русистика», т. 43(2013), с. 307-344.

17 Щегель О., «Языковая ситуация в постсоветском Киеве: Суржик как социолингвистический феномен и его восприятие киевлянами», «Восточно-европейские исследования» т. 27(2011), с. 161-183.

18 Чжон Ён Чжу, «Суржик с точки зрения изучения Украины как иностранного», «Русский язык и литература» т. 50(2015), с. 321-353.

19 Ким Сук Вон, Украина!, О, Днепр!, 2005, Дзисикмадань.

20 Ким Сук Вон, Кобзарь, т. 1(1998), т. 2(2005), Дзинритамгу.

21 Ким Сук Вон, Гайдамаки, ВРЦ Киевский университет, 2003.

22 Ким Сук Вон, «Сучаснне значення творчості Т. Шевченка», «История и культура», Университет «Корё», 2007, с. 27-454.

23 Хан Чжон Сук, Кобзарь, 2005, Хангилса.

24 Чой Сын Чжин, Музы Украины, 2012, Мунерим.

25 Чой Сын Чжин, Понимание украинского литературного модернизма, 2012, Мунерим.

26 Чой Сын Чжин, «Развитие современной украинской поэзии в XX веке, посвященная литературному контерию поколений», «Восточно-европейские исследования» т. 13, №. 2(2011).

27 Чой Сын Чжин, «Идеология и эстетика украинского футуризма», «Восточно-европейские и балканские исследования», т. 29, №. 1(2012).

28 Ким Сук Вон, Ё Ми Кён, Пурпурный Дождь: сборник стихов Людмилы Скирды, 2009, Пушкин Хаус.

29 Чой Хэ Кён, «Вечера на хуторе близ Диканьки Н. В. Гоголя = Хронотоп человека и духов в календарных обрядах Украины», «Российские исследования», т. 13, №. 2(2003).

30 Чой Хэ Кён, «Новый горизонт украинского модернизма: на Кассандра Леся Українка», «Русистика», т. 14(2004).

31 Хо Сун Чхоль, Современная история Украины: 1914-2010, 2011, Университет “Корё” Пресс.

32 Хо Сун Чхоль, История казачества и Украины, 2016, Мунерим.

33 Ли Чжон Хун, «Два договора Брест-Литовска и Украинской Народной Республики: в отношении права наций и самоопределения», «Журнал истории Ихва», т. 41(2010).

34 Сон Дон Ги, «Ранняя формация украинских казаков и их идентичность», «Русистика», т. 15(2004).

35 Хон Сук У, «Две русские национальности: возрождение Костомарова в истории Украины», «Восточно-европейские и балканские исследования», т. 14, №. 1(2012).

36 Ким Ён Док, «Исследование прошлых дел между Польшей и Украиной: массовое убийство поляков в Волыни», «Журнал Азиатско-Тихоокеанского региона», т. 17, №. 2(2010).

37 Пак Чжон Хо, «Изменения в евразийских международных отношениях после украинского кризиса», «Восточно-европейские и балканские исследования», т. 40. №. 3(2014), «Исследование политического статуса украинских ультранационалистических групп», «Евразийские исследования», т. 11. №. 4(2014).

38 У Пён Гюн, «Вступление России в кризисы Евразии: война в Грузии и украинский кризис», «Международная политика», т. 17, №. 2(2014).

39 Хо Сун Чхоль, «Анализ внутренних политических и экономических причин краха режима Януковича в Украине», «Русистика», т. 46(2014).

40 Пак Чжон Хо, «Анализ всеобщих выборов Украины 2007 года», «Евразийские исследования» т. 10. №. 1(2008), «Анализ выборов и регионализма в Украине: основное внимание было уделено случаям выборов после оранжевой революции», «Евразийские исследования», т. 12. №. 1(2010).
Хо Сун Чхоль, «Анализ президентских выборов 2010 года», «Русистика», т. 34(2010).

41 Пак Тэ Сонь, «Конфликт между Востоком и Западом в Украине и структура отношений власти с окружающими народами», «Славянские исследования», т. 23, №. 2(2007).

42 Хо Сун Чхоль, «Оценка внешней политики режима Януковича», «Русистика», vol. 40(2012).

43 Пак Чжон Хо, «Анализ внутренних ограничений на политику безопасности западного вектора Украины», «Славянские исследования», т. 26, №. 2(2010).

44 Хонь Ван Сок, «Исследование перспектив членства Украины в ЕС», «Евразийские исследования», т. 9. №. 2(2007).

45 Хо Сун Чхоль, «Анализ и оценка процесса подхода Украины к ЕС» , «Русистика», т. 55(2016)

46 Белашов В., «Денуклеаризация Украины: последствия для денуклеаризации Корейского полуострова», «Форум по политике Jpi», т. 3(2009).

47 Пак Чжон Хо, Введение в украинскую политику, 2012, Джоынтань.

48 Джо Джонь Вон, «“Внешняя политика России в отношении ресурсов как оружия: российско-украинский газовый конфликт и запуск организации для ГЭФК», «Энерго-экономические исследования», т. 8, №. 1(2009).

49 Юн Ик Джунь, Ли Сонь Гю, «Исследование российско-украинских споров о транзите газа и стабильности транзита: основное внимание уделяется теории двусторонней монополии», «Китайско-советские исследования», т. 34, №. 3(2010).

50 Пак Джи Вон, «Субсидия на природный газ Украины и его экономические последствия», «Китайско-советские исследования», т. 38, №. 4(2015).

51 Пак Ю Сок, «Финансовая помощь МВФ и перспективы развития экономики Украины», «е-Евразия», т. 17(2009).

52 Пак Чжон Хо, «Черноморское региональное сотрудничество и Украина», «Славянские исследования», т. 27, №. 1(2011).

53 Юн Сонь Хак, «Выявление Черноморского экономического региона и стратегия развития Южной Кореи», «Acta Russiana», т. 6, №. 2(2014).

54 Ким Ён Кван, «Анализ дела: дело в решении Международного Суда о черном См. Пограничный делиммион», «Журнал международного права», т. 54. №. 2(2009).

55 Ли Чан Ви, «Дело о делимитации морской границы в Черном море между Румынией и Украиной», «Журнал Юриспруденция», т. 33(2010).

56 Им Ён Сан, «Этническое корейское общество на юге Украины: нынешняя ситуация и план организации сети ‘Ханьминьок’», «История и культурология», т. 15(2001), «Этнические корейцы в Украине и культурно-культурные комплексы Кореи и Украины», «История и культурология», т. 32(2009).

57 Хо Сун Чхоль, Украина – Моя любовь, 2008, Пушкин Хаус, с. 180-243.

58 Чой Ён Гю, Лучший выбор в моей жизни, 2008, Хяннаму.

59 Хо Сун Чхоль, Украина – Моя любовь, 2008, Пушкин Хаус.

60 Квон Кён Бок, Красота спасает страну: биография Юлии Тимошенко, 2011, Хэмунджив.

61 Ким Бён Хо, Украина: печальная судьба Днепра, 2015, Мэкёнь Новости.

62 Хон Сук У, Украина: страна казаков и оранжевая революция, 2008, Ханкук Университет иностранных исследований Пресс.

63 Корейская ассоциация украинских исследований, Введение в украинские исследования, 2008, Сонэст.

64 Хон Сук У, «Непрерывность и изменение украинских свадебных традиций в Канаде», «Славянские исследования», т. 21, №. 5(2005), «Славянские исследования» «Традиция живой украинской Pysanky», «Восточно-европейские и балканские исследования», т. 12, №. 2(2010), «Чтение этнографических сочинений на украинских свадебных ритуалах», «Восточно-европейские и балканские исследования», т. 30.(2012), «Праздники и национальное строительство в Украине, России и Беларуси: основное внимание уделяется Дню Победы», «Славянские исследования», т. 31, №. 4(2015).

65 Ан Сан Ху, «Исследование тенденции в украинском фольклоре: после независимости Украины в 1991 году», «Славянские исследования», т. 28, №. 2(2013).

66 Чой Су Вин, Джо У Хён, «Формирующие характеристики украинских этнических платьев», «Платья и дизайн», т. 6, №. 2(2004).

67 Хван Ён Сам, «Возрождение украинских национальных церквей и Русской Православной Церкви: основное внимание уделяется периоду перестройки», «Славянские исследования», т. 13, №. 1(1998).

68 Хон Сук У, «Религиозный синкретизм отражен в украинской народной культуре», «Славянские исследования», т. 24, №. 1(2008).

69 Кан Вон Сик, «Политическая и социальная основа Брестского союза (1596 г.)», «Славянские исследования», т. 37(2015).

70 Чой Сын Чжин, ”Фильмский мотив «Старого и Нового в кино» Поэт А. Довженко «Трилогия Украины»”, «Восточно-европейские и балканские исследования», т. 12, №. 2(2010), «Исследование по культурной политике Советской Украины», «Восточно-европейские и балканские исследования», т. 14, №. 1(2012).

Категорія: COLLEGIUM 27/2017

Дзюба І.М. Інгуська література. Ідріс Базоркін

Опубліковано: 01 березня 2018

Друк E-mail

_______

¹ Твори інгуських письменників українською мовою окремими виданнями не виходили. Видавництво «Таврія» 1980 р. видало збірку віршів поетів Чечено-Інгушетії та Херсонщини під назвою «Відлуння гір і степів», упорядковану М. Братаном. У тому ж видавництві 1984 р. вийшла збірка: «Від імені горян я промовляю». Вірші. Упорядники Ш.А. Арсанукаєв, М.І. Братан. У видавництві «Веселка» І985 р. побачили світ «Чечено-інгуські народні казки» – упорядкування та переклад з російської Станіслава Тельнюка.

У становленні й розвитку інгуської літератури чимало спільного з аналогічними процесами в кабардинській та інших літературах народів Північного Кавказу і так само немало своєрідного та відмінного. Як і кабардинська та деякі інші, вона спиралася на могутній фундамент фольклору, що еволюціонував у бік перетворення на професійну літературу; на власні писемні традиції арабською та російською мовами; на досвід і приклад розвинених літератур. Але співвідношення цих елементів та конкретний механізм їхньої взаємодії мали свій особливий характер.

Вайнахський (вейнахський), або нахський, етнос (чеченці, інгуші, бацбійці), як і етнос абхазо-адизький (абхази, абазинці, убихи, кабардинці, черкеси, адигейці), належить до числа аборигенів Кавказу. І так само витворив розгалужену міфологію, багатющий фольклор. Найдревніший його шар – нарт-остхойські сказання. Своєрідністю відзначаються вайнахські іллі – історико-героїчні пісні, що поєднали функцію розроблення і вираження світогляду народу, його моральних ідеалів та соціальних уявлень з функцією поетичного літописання його трудів і днів, його історії, боротьби за свободу та незалежність, за соціальну справедливість. Цей древній жанр виявився на диво життєздатним. Ще в XIX ст. створювалися нові іллі, в яких народ осмислював своє драматичне становище. 1810 р. Інгушетія добровільно ввійшла до складу Росії (Чечню приєднано 1859 p.). В історичній перспективі це мало прогресивне значения, оскільки втягувало народи Північного Кавказу в загальноросійський економічний і культурний розвиток, у сферу загальноросійського визвольного руху. Однак жорстока колоніальна політика царату викликала законний протест горців, численні народні повстання. Інгуші разом з іншими народами Північного Кавказу й Дагестану брали активну участь у національно-визвольній боротьбі періоду Кавказької війни (1817–1864 pp.). Все це знайшло відображення і в їхньому фольклорі. Зокрема, в історико-героїчних піснях відбилися як гордий волелюбний дух і готовність до самопожертви в боротьбі (наприклад, у «Іллі про здобуття селища Дади з Цонтороя» – про розгром царським військом аулу Дади-Юрта 1819 року), так і прагнення до порозуміння й дружби (в «Іллі про Ахмата Автуринського» – про те, як славний серед вайнахів Ахмат Автуринський та козак-станичник віддали перевагу дружбі перед битвою: «І, обнявшись міцно, кунаками стали два герої наші»).

Другим важливим жанром усної народної творчості були героїко-епічні пісні про бяччі – звитяжців і завзятців. Народилися ці пісні в добу військової демократії. Бяччі були двох типів – ті, хто надихався співчуттям до народу й заступництвом, і ті, кого спонукали до подвигів, а то й авантюр зухвальство, марнославність або свавільність (у період розпаду військової демократії) – їх народ засуджував.

Поразка у боротьбі за незалежність глибоко відбилася на змісті й характері фольклорної творчості. Як пише дослідник, «на зміну традиційним історичним та героїко-епічним пісням приходить інший жанр – жанр пісень тюрми, каторги й заслання»². Але в передреволюційні та революційні роки історико-героїчні та героїко-епічні жанри знову відроджуються (з’являються, наприклад, пісні про легендарного героя революції та громадянської війни Асланбека Шеріпова), впливаючи і на процес становлення писемної літератури.

_______

² Туркаев Х.В. Исторические судьбы литератур чеченцев и ингушей. – Грозный, 1978, с. 119.

Широко представлені в чечено-інгуському фольклорі і легенди, казки, притчі, пісні – ліричні, трудові, патріотичні, весільні, обрядові, колискові тощо.

Інакше кажучи, фольклор до певної пори забезпечував усю повноту художнього самовираження народу.

Проте віддавна відчувалася і потреба у створенні писемності та професійної літератури. Деякою мірою цю потребу задовольняла арабська писемність. Хоч вона обслуговувала в основному інтереси аристократії та мулл, залишаючись фактично недоступною народній масі, але почасти мала і загальнокультурне значення. Тут треба мати на увазі, що через історичні обставини (особливо запеклий характер Кавказької війни) Інгушетія, а надто Чечня, більшою мірою, ніж, скажімо, Кабарда, були відрізані від Росії, активних культурних контактів у цей час було мало, та й арабомовна традиція сюди проникла більше.

Академік Крачковський відзначав дві хвилі в поширенні арабської культури на Північному Кавказі. Перша йшла слідом за завоюваннями середньовічної доби і не залишила глибоких слідів у житті кавказьких народів. Друга наростала з XVI ст. і поступово витворила в Дагестані, Чечні, Інгушетії, меншою мірою Кабарді й Черкесії, місцеву оригінальну літературу арабською мовою – навіть з деякими самостійними рисами³.

______

³ Див.: Акад. Крачковский И.Ю. Арабская литература на Северном Кавказе. – Избр. соч. М.; Л., 1960, т, 6, с. 612.

Хоча в цій арабомовній літературі переважали догматичні та релігійно-моралістичні твори, були в ній і твори загальноосвітнього, філософського, юридичного характеру, які могли розповсюджуватися серед народу в усній формі та розширювати його знання й світогляд. Часом вона служила і вираженню політичних та патріотичних мотивів. У цьому зв’язку дослідник вайнахської літератури Х.В. Туркаєв пише: «У розвитку дореволюційної арабомовної літератури ми вбачаємо дві тенденції: релігійну та антицаристську, близьку до народної. В період Кавказької війни ці дві тенденції взаємопереплелися, оскільки і релігійна, і антицаристська тенденції об’єднані ідеєю національно-визвольного руху. Головна мета творів, продукованих у цей час, – боротьба з царською колонізацією; ця боротьба точилася в основному під релігійним прапором»⁴.

______

⁴ Туркаєв X.В. Исторические судьбы литератур чеченцев и ингушей, с. 105.

Особливою популярністю користувалися послання Шаміля, а після його полонення й поразки всього руху – релігійно-патріотична поезія шейха Кунта-Хаджі, засланого царським урядом до Сибіру. Це непокоїло царську адміністрацію, і вона навіть усерйоз заходжувалася коло видання газети арабською мовою для протидії послідовникам Шаміля (редагувати її погодився колишній наїб Шаміля Атабі Атаєв), але так і не зважилася на цей «ризикований» крок.

Після закінчення Кавказької війни відбувається проникнення елементів капіталізму в це патріархально-феодальне суспільство; поглиблюються процеси соціальної диференціації, збільшується відстань між духовенством і трудовими масами. Відповідно роз’єднуються і стають протиборними релігійна та народна тенденції в літературі: остання збагачується змістом, засвоює нові ідеї. Під впливом народної літератури, зауважує той же X.В. Туркаєв, і твори деяких арабістів теж починають набувати просвітительського характеру, критичності щодо існуючого ладу і навіть релігійних догм.

Водночас зароджується російськомовна література з елементами просвітительства. Ідеї російського просвітительства на перших порах проникають у Чечню та Інгушетію через грузинську культуру, вплив якої був давнім і постійним. Цікавою постаттю був бацбієць Іов Ціскаров, який у 40-ві – 50-ті роки друкував публіцистичні статті, нариси та оповідання в російській газеті «Кавказ», що виходила в Тифлісі, а також уклав першу граматику тушинської мови (мови вайнахських переселенців у Грузії), словник на три тисячі слів, переклав тушинською мовою «Новий завіт».

Варто тут зауважити, що редактором-видавцем газети «Кавказ» і періодичного видання «Сборник сведений о кавказских горцах» – органів, які багато зробили для вивчення історії, етнографії, культури кавказьких народів, для порозуміння між ними та росіянами і зміцнення дружніх контактів – був прогресивний діяч, сподвижник Герцена і Огарьова М.І. Воронов. (Симптоматично, що в них ставилося і «делікатне» питання про освіту й письмо рідною мовою: «...Зробимо ще натяк на один із заходів, який – за належного спрямування й підтримки – повинен мати велике значення в розумовому житті горців; ми маємо на увазі розповсюдження між ними письменності туземними мовами...»⁵). Навколо цих органів згуртувалися чималі літературні сили з представників багатьох народів Кавказу – аварець Айдемір Чиркеєвський, лакець Абдулла Омаров, даргинець М. Аміров, осетини Джантемір Шанаєв і Гуцир Шанаєв, Інал Кануков, чеченець Умалат Лаудаєв, інгуш Чах Ахрієв. Останній (до речі, закінчив 1874 р. Ніжинський ліцей), хоч загалом і стояв на позиціях поміщицько-офіцерської верхівки, розгортав діяльність науково-просвітительського характеру, збирав і публікував фольклор, виступав з фольклорно-публіцистичними та історико-етнографічними нарисами і посідав одне з провідних місць у російськомовній інгуській літературі. Загальнокавказьке значення мала діяльність визначного дагестанського вченого Башира Далгата.

_______

⁵ Сборник сведений о кавказских горцах. В. 1. – Тифлис, 1868, с. 13.

Треба підкреслити, що пожвавлення наукової та літературної співпраці північнокавказців у російських друкованих органах стало можливим завдяки багаторічній різнобічній і плідній роботі цілої плеяди російських учених – фольклористів, істориків, етнографів, лінгвістів; А.П. Берже, Є.З. Баранова, П.І. Головинського, М.Ф. Грабовського, А.П. Іпполітова,

В.Ф. Міллера та ін. І їхня праця, і діяльність північнокавказьких просвітителів прокладали шляхи для освіти та культурного зближення цих народів між собою та з російським народом.

Українському читачеві цікаво буде знати, що ще один із інгуських просвітителів був вихованцем славетного Ніжинського ліцею, який дав стільки імен українській та російській культурі. Йдеться про Асланбека Базоркіна, який навчався там на початку 70-х років і видрукував у «Сборнике сведений о кавказских горцах» (1875, вип. 8) своє «Гірське паломництво», яке сучасний дослідник розцінює як «справжній реалістичний твір інгуської літератури дореволюційного періоду, написаний російською мовою»⁶.

______

⁶ Мальсагов А.У. В боевом строю. – Грозный, 1971, с. 43.

Його традицію продовжив його молодший брат Ібрагім Базоркін, інженер, випускник Московського вищого технічного училища. Починаючи з 1905 року, в атмосфері піднесення суспільного життя та революційного руху, він активно виступає в прогресивній пресі півдня Росії; йому «в розвиткові інгуської літератури належить одне з почесних місць»⁷. Ібрагім Базоркін брав активну участь у революційному рухові та громадянській війні на боці більшовиків, виступав з публіцистичними статтями та політичними нарисами. В одному з них, «Сторінки минулого», опублікованому 10 листопада 1918 р. у владикавказькій газеті «Революционный горец», пристрасно писалося: «Царська влада вбила нашу свободу, вкрала нашу честь, знищила нашу культуру, забравши в нас і нашу землю, загнавши нас у дикі нетрі Кавказьких гір... У цих диких нетрях гір, у курній убогій саклі знедоленого і забутого богом та людьми бідняка-горця народжувався волелюбний дух – дух революціонера-горця. І ось тепер, коли над російською землею зійшла зоря свободи і її живодайні промені долинули до нас – горців, то всі ми, як один, пішли назустріч... Ми поклялися боронити цю свободу до останньої краплі крові, і ми дотримаємо свого слова. Ми ще вище піднесемо свій червоний прапор, на якому вогненними словами написано: «Земля і воля трудовому горцеві».

______

⁷ Мальсагов А.У. В боевом строю, с. 29.

Полум’яним борцем за революцію, за соціалізм був Абдул-Гамід Гойгов, один із перших інгуських радянських письменників. З першими своїми нарисами та статтями про народи Північного Кавказу він виступив ще до революції, а в революційні дні друкує художньо-публіцистичні та історико-політичні нариси «Інгуський народ. Страждання ради свободи», «Забуті», «Визвольний рух інгуського народу» та ін. У вересні 1920 р. у складі делегації 38 народів південних та східних окраїн був запрошений на засідання Політбюро ЦК РКП(б) з питання «Про завдання РКП(б) у місцевостях, населених східними народами», зустрічався з В.І. Леніним; пізніше написав нарис «Пам’яті В.І. Леніна».

Важливе значення мала літературна діяльність одного з керівників більшовиків Північного Кавказу, героя революції та громадянської війни чеченця Асланбека Шеріпова, який виступав з політичними та публіцистичними статтями, перекладав російською мовою чеченські пісні, що набували революційного звучання.

Трудові маси народів Північного Кавказу разом з російськими пролетарями та трудовими козаками вели героїчну боротьбу проти монархістів, різномастої контрреволюції та поміщицько-буржуазно-націоналістичних сил і нелегкою ціною здобули перемогу. Понад трирічна громадянська війна закінчилася. 20 січня 1921 р. було створено Автономну Горську Соціалістичну Радянську Республіку, до складу якої ввійшли чеченці, інгуші, кабардинці, осетини, балкарці та карачаївці. 7 липня 1924 р. виділено Інгуську автономну область. 1934 р. чеченці та інгуші об’єдналися в одну автономну область, а 1936 – її перетворено в АРСР.

Тільки за умов соціального та національного визволення стало можливим, нарешті, створення і функціонування національної писемності. До того численні спроби не давали помітних наслідків. «Немало було ентузіастів, які, не маючи перспектив на друкування, писали твори рідною мовою за допомогою російської та арабської графіки або ж робили переклади рідною мовою»⁸. Але ні поширення, ні підтримки вони не знаходили. Більше того, освічені інгуші, не знаходячи можливості займатися культурною роботою серед свого народу, часто-густо змушені були залишати Інгушетію. Так, Ч. Ахрієв, А. Базоркін, А.-Г. Долгієв працювали в Закавказзі, а С. Ахрієв випускав у Азербайджані газету «Екінчі» («Селянин»). М. Магомаєв став засновником азербайджанської класичної музики, Т. Ахрієва також перенесла свою освітницьку діяльність до Баку і т. д.

_______

8 Дахкильгов И.А. Ингушская литература (Период развития до 40-х годов). – Грозный, 1975, с. 29–30.

Докорінно змінилася ситуація за Радянської влади. Вже в перший її рік – 1921 – було затверджено інгуський алфавіт, що його створив на латинській основі визначний вчений, літератор, просвітитель Заурбек Мальсагов, який став і першим наркомом освіти. 1 травня 1923 р. вийшов перший номер інгуської газети «Сердало» («Світло»), яка відіграла величезну роль і в народженні та становленні інгуської літератури. В номері було надруковано статтю Мальсагова, в якій говорилося: «Те, що дала нам, які близько ста років були під п’ятою царизму, Радянська влада, схоже на воскресіння людини – ми господарі своєї писемності. Своя рідна мова – це душа людини... Кожен інгуш, який хоче бути корисним своїй сім’ї, родові, Інгушетії та державі, зобов’язаний вивчати вайнахську писемність, допомагати її розповсюдженню».

Багато сил газеті віддавали Т. Беков, автор перших віршів (поряд з С. Озієвим), а потім і оповідань інгуською мовою (йому належав і переклад «Інтернаціоналу», здійснений 1924 p.), літератори С. Альдієв, С. Дахкільгов та ін.

А першою книжкою інгуською мовою стала п’єса того ж З. Мальсагова «Викрадення дівчини» (1923). У ній було відтворено характер гордої горянки Калімат, яка під впливом юнака передових поглядів Мухтара виступила проти патріархальних звичаїв, за гідність і права жінки. Не важко зрозуміти, якою актуальною була ця п’єса, як і наступна – «Кровна помста» (1926): Мальсагов продовжував свою просвітительську лінію, насичуючи її соціально-гуманістичним змістом, викриваючи і колоніальну політику та політичний гніт царизму, і релігійний обскурантизм, показуючи класове розшарування в інгуському суспільстві дореволюційної та післяреволюційної пори, пережитки минулого.

Цікава своєрідність становлення інгуської літератури: в перші роки в ній найінтенсивніше розвивалася драматургія (п’єси Х.-Б. Муталієва, А. Шадієва, Б. Дахкільгова, Орцхко і Дошлуко Мальсагових та ін.). Мабуть, це пояснюється розвиненістю драматично-театральних елементів у фольклорі й побуті інгушів (діалогічність весільних та обрядових пісень, народні спортивно-розважальні традиції, театралізовані ритуали – як-от традиційні ритуали зустрічі гостей з інших народів – осетинів, дагестанців, грузинів; масові драматичні дійства, присвячені історичним подіям, тощо), а також важливістю просвітительських і пропагандистських функцій народного театру.

Повільніше розвивалися поезія і проза. У статті 1928 р. В. Ставський, близько зв’язаний з літераторами Північного Кавказу, згадував: «1924 року т. Озієв написав вірша, це був перший вірш інгуською мовою. Але автор не друкував його, думаючи, що з нього будуть сміятися»⁹. В. Ставський трохи помилився: першими віршами інгуською мовою були вірші Т. Бекова. Але свідчення його цікаве з іншого погляду: як важко було зламати рутинні уявлення про спроможності мови, підняти її престиж! Проте на кінець 20-х років уже визначилися як поети і Т. Беков, і Салман Озієв, якого мав на увазі В. Ставський, і Ахмет Озієв, і Б. Дахкільгов, Ф. Мальсагова, Х.-Б. Муталієв та ін.

_______

⁹ Ставский В. Национальные писатели Северного Кавказа. – На лит. посту, 1928, № 9, с. 24.

З’являються оповідання Т. Бекова, І. Ахрієва, А. Баркінхоєва та ін., оповідання та повісті А.-С. Гойгова (він, як і Базоркін, писав російською мовою).

В цей період входить у інгуську літературу і Ідріс Базоркін. Народився він 1911 р. в селищі Базоркіно (тепер у Північній Осетії). Навчався в арабській школі (яку пізніше яскраво зобразив у автобіографічному оповіданні «Боньгь»), де панували схоластика і морок, а втікши з неї – в Інгуському педагогічному технікумі (з 1924 p.). Технікум цей став помітним вогнищем культури та освіти і вабив до себе спрагле знань інгуське юнацтво, яке виривалося з духовного полону мулл та муталімів. З числа перших учнів технікуму, крім І. Базоркіна, вийшов і ряд інших майбутніх творців інгуської літератури – Х.-Б. Муталієв, Б. Зязиков, X. Осмієв, перекладач А. Охрієв. У технікумі вони випускали рукописний журнал.

Інгуська література народжувалася як активна сила в боротьбі з тяжкою спадщиною минулого – релігійними забобонами, темрявою, соціально-культурною відсталістю, пригніченням жінки, кровною помстою, приписами адату й шаріату; вона виступала полум’яним пропагатором нового побуту та ідей соціалізму. Такої якості надало їй особливо молодше покоління літераторів – по суті, перше покоління радянських інгуських літераторів, що стало поруч із нечисленними вихідцями з демократичної інтелігенції передреволюційної доби.

1930 p. І. Базоркін стає студентом суспільно-літературного факультету II Північно-Кавказького педінституту в Орджонікідзе, а закінчивши його, вчителює. 1933 р. разом з А. Ахрієвим вій видає підручник інгуської мови для лікнепу.

Один із перших друкованих творів Базоркіна – оповідання «Боньгь» (1932). Боньгь по-інгуському – пастка. Так назвав автор арабську духовно-парафіяльну школу хужері, в якій і йому самому довелося вчитися. Хоч діється вже в радянський час, але ситуація на Північному Кавказі ще складна, позиції старих сил ще зберігаються. Велику владу має мусульманське духівництво, яке, зокрема, всіляко перешкоджає розширенню популярності нових, радянських шкіл, змушуючи батьків віддавати дітей до хужері. Середньовічна атмосфера східної бурси постає в оповіданні дуже відчутною, зримою, як виразно, точно відтворено і весь механізм фізичного та духовного насильства, страждання дитячої душі та її природний спротив.

Своїм матеріалом, реаліями, настроєм оповідання прямо перегукується з автобіографічними творами Садріддіна Айні, Мажита Гафурі та інших класиків східних літератур про роки навчання в релігійних школах. Але є й відмінності об’єктивного порядку. Герої повістей Айні і Гафурі були безборонні перед сваволею релігійників. Герой оповідання Базоркіна, на зорі Радянської влади, вже не кинений напризволяще. Хай віддалеки, хай дуже послабленими хвильками, але впливає вже на нього атмосфера нового життя, починають жевріти в свідомості по-дитячому сприйняті нові поняття.

В 20-ті – 30-ті pp. зароджується інгуська драматургія, відбувається, як і в інших малих народів Північного Кавказу, бурхливий розвиток самодіяльного, а потім і професійного театрального мистецтва, що відіграло значну просвітницьку роль, допомагало в боротьбі з релігійною темрявою, забобонами, реакційними сторонами старого побуту та звичаїв, пропагувало нові поняття. Популярністю користувалися п’єси З. Мальсагова. Базоркін ще під час навчання в ІІ Північно-Кавказькому педінституті брав участь у студентському драмгуртку, який ставив п’єси З. Мальсагова «Кровна помста», Х.-Б. Муталієва «Культармійці».

Так зародився його інтерес до драматургії, і вже тоді він створює велику (на кількасот сторінок!) п’єсу «На зорі» – про становлення Радянської влади в Інгушетії. Це була перша багатоактна п’єса в інгуській літературі. Але через свою громіздкість, несценічність вона не мала успіху.

Велике значення для Базоркіна мала участь його як делегата від Інгушетії (разом з

С. Бадуєвим, Н. Музаєвим, М. Мамакаєвим та ін.) у роботі І Всесоюзного з’їзду радянських письменників. Від інгуської делегації він вітав Максима Горького.

Думки про драматургію Базоркін не залишає і в 1934–35 pp. стажується в чечено-інгуській театральній студії при Тбіліському театрі ім. Шота Руставелі, а потім працює завідуючим літературною частиною Чечено-Інгуського драматичного театру. Наприкінці 30-х років він створює п’єсу «Тамара» (з’явилася друком 1938 p.), що мала великий успіх і стала помітним здобутком інгуської літератури.

Дія драми відбувається в Інгушетії 1930 p., на початку колективізації та великих соціально-побутових змін у житті горян. Однак прямо ці події в п’єсі не приявні, вони лише опосередковано відбиваються на розвитку її конфлікту. На перший погляд, вона вдається камерною, родинною драмою звичаїв. Однак насправді це не так. Типовий особисто-родинний, звичаєвий конфлікт, близький інгуському глядачеві, переконливий з погляду мотивації дії та поведінки персонажів, зазвучав так, що за ним виразно постав і соціальний розтин змінюваного життя, він став змістовним, предметним свідченням тих процесів боротьби й оновлення, що вторгалися в аул, рід, сім’ю; а в яскравих і природних національних характерах персонажів, у досить складному душевному житті деяких із них своєрідно озвалися і ширші, постійніші питання людського духу.

В центрі драми доля дівчини-горянки Тамари. Вона сирота, живе в сім’ї свого дяді Солмона, який збирається видати її за пристаркуватого Гойсултана другою жінкою. Тамара ж мріє вчитися, стати людиною, корисною для свого маленького народу. Але який знайти практичний вихід із ситуації?

Інтрига драми досить ускладнена, з багатьма традиційними непорозуміннями, обманами тощо. Але в цьому разі певна умовність сюжету допомогла створити ситуації, в яких розкрилися характери персонажів, особливо ж головної героїні. Ставши жертвою обманного викрадення, вона спершу приголомшена видимою безнадійністю становища. Але поступово, не без допомоги нечисленного гурту перших комсомольців, починає розуміти: світ ширший і світліший, ніж яким його хотіли б зробити всілякі Гаді, Солмони й Угузи, і в ньому є місце для неї та тих добрих справ, про які мріяла.

Моральна перемога Тамари – над собою, над уявленнями і звичаями старого аулу, – може, не така й велика в масштабах зламів, що перекроювали в ті роки життя країни. Але вона велика в масштабах уявлень її ровесниць, соціального побуту аулу; без таких перемог неможливе було б оновлення Інгушетії. У тому й сила цього образу, що драматург узяв просту горянку, яку вже владно вабить нове життя, але яка ще далека від його більш-менш виразного ідеологічного осмислення, і показав потенціальні можливості такої натури; на рівні емоційного складу, органічного морального чуття та безпосередніх душевних імпульсів показав її «уготованість» до засвоєння нового ідеалу життя, ширших суспільних прагнень.

Цікавий у п’єсі образ мирового посередника Угуза, який згідно з адатом бере на себе залагодження Тамариної кривди. Зичливий замирник виявляється небезпечним облудником. Однак це й зовсім не той традиційний східний інтриган, яких так багато було в літературі 20–30-х років. Певною мірою його образ був новаторським. Це не тільки по-своєму мудра людина. Він ще й відчуває дух часу, тонко пристосовується до нього. Він зовсім не заперечує нових радянських законів, а тільки хоче, мовляв, поєднати їх із звичаями народу. Образ Угуза з його багатобарвністю, невимушеною пластикою пристосуванства, своєрідною незаперечною житейською мудрістю, підпорядкованою вузьким егоїстичним інтересам, і дивовижним моральним релятивізмом мусульманської правовірності – безперечний людинознавчий успіх письменника.

Важливе місце в загальній ідейно-художній концепції п’єси посідає образ Ахмета, Тамариного брата. Він повертається з міста, де навчався на юриста, вже після драматичної події в аулі і рішуче береться за викорінення беззаконня. У складній обстановці Ахмет виявляє ясність думки і мужність, його аргументація ідейно вагома, а водночас і предметна, життєво-логічна в контексті й самого національного побуту, тобто здатна вплинути на аульчан. В ролі Ахмета є елемент «просвітительства», але він виправданий, навіть необхідний, як і в усій п’єсі. Адже авторові йшлося не тільки про відтворення певних життєвих явищ, а й про те, щоб з театральної сцени, яка стала тоді дуже популярною, вплинути на своїх земляків, дати їм переконливі емоційні й раціональні аргументи до переоцінки всього комплексу традицій та звичаїв, сприяти повсюдному засвоєнню соціалістичних громадянських понять, етики взаємин між людьми, побутово-звичаєвих норм.

Ідейно-політичні зіткнення та конфлікти і процеси соціального, класового характеру драматург зумів подати у всій їхній національній та етнографічній конкретності, через динамічну дію і життєві, правдиві образи. В драмі переконливо, з неабиякою художньою силою відтворено здорове, світле в національному характері, внутрішні джерела і можливості його розвитку, заряд поривання до краси й істинності в людських стосунках і в соціальному житті – і водночас становлення цього нового національного характеру набуває соціальної конкретизації у зв’язку з ширшими, загальнорадянськими процесами соціалістичної перебудови, загальнорадянською морально-політичною атмосферою та ідеалами.

Під час Великої Вітчизняної війни Ідріс Базоркін ставить своє полум’яне патріотичне слово на службу всенародній боротьбі. Майже щодня з’являються його пристрасні публіцистичні статті в газетах, виступи по радіо. Обсяг цієї роботи можна уявити із свідчення П. Павленка, який теплим словом згадав своїх інгуських побратимів в одній із пізніших статей: «Імена Яндієва і Базоркіна з’являлися на радіо, в пресі і в усних виступах так часто, що здавалося, вони працюють без відпочинку... Хоч як розцінювати якість цих творів, писаних майже миттю, в розрахунку на потреби одного-двох-трьох днів, доведеться визнати, що їхній вплив був великий, їхня роль була надзвичайно значна...»

6 листопада 1941 р., напередодні 24-ї річниці Жовтня, в грозненському театрі ім. М. Лермонтова відбулася прем’єра пристрасної патріотичної п’єси І. Базоркіна «Капітан Ібрагімов». Це був один із перших драматичних творів у всій радянській літературі про Велику Вітчизняну війну. Пізніше автор переробив цю п’єсу, і вона стала відома під іншою назвою: «Народження ненависті». Деякі її мотиви, ситуації, персонажі перегукуються з тими, які знайдемо в пізніше (1942) написаних «Нашесті» Л. Леонова та «Російських людях» К. Симонова.

Одна з центральних сюжетних ліній п’єси – ідейна та психологічна дуель двох офіцерів: німецького – Рейха і радянського – Ібрагімова. Намагаючись розпропагувати полоненого капітана Ібрагімова, Рейх, певно, підготовлений до «психологічної війни», спеціаліст по обробці душ, робить наголос на національному моменті, апелюючи і до історії, і до чуття національного самозбереження малого народу, і до мнимої чужорідності кавказців у лоні Росії. Але йому так і не вдається схилити Ібрагімова до співробітництва.

Ідея непорушної дружби радянських народів як важлива запорука майбутньої перемоги прозвучала в п’єсі з великою силою. А про її актуальність на той час годі й говорити.

З творів Базоркіна періоду війни назвемо ще написане в лірико-героїчному тоні оповідання «Сей» (1944) – про полон і втечу з нього воїна-інгуша, сповненого бажання знайти дорогу до рідної землі і повернутися до лав борців з лютим ворогом; для нас оповідання цікаве ще й тим, що дія його відбувається почасти і на Україні, на землі якої героя в битві поранено і де його підібрали й виходили селяни («стара українка травами й мазями лікувала його»), переховали від фашистів.

В 50–60-ті роки Базоркін багато і плідно працює в галузі кінодраматургії. Тут найвизначнішим його твором була біографічна кіноповість «Труд і троянди» (1958), присвячена уславленому чеченському артисту, танцюристу Махмуду Шихоєву. Сповнена пригод і перемін біографія Махмуда дала письменникові чудовий матеріал для динамічного сюжету, а у відтворенні його нестримної пристрасті до танцю, що долала всі перешкоди, і фанатизму праці, безмежної працездатності звучить справжній гімн всепереможній силі любові до мистецтва, до краси. Дія кіноповісті розвивається так, що водночас постають деякі картини з історії Чечено-Інгушетії. Протягом усієї кіноповісті, а особливо в фіналі, поетично і зворушливо розкривається любов Махмуда до рідної землі, ідея національних коренів його мистецтва, яке розквітло завдяки допомозі російських друзів, навчанню в Москві.

Один із значних творів Базоркіна – історико-революційна повість «Заклик», створена в 50-ті роки. Поклавши в основу історичний факт – героїчну оборону невеличким інгуським загоном так званого «Симоновського дому» (де зберігався арсенал інгуського полку) у Владикавказі від білокозаків та міщан і допомогу інгушам робітничої самооборони Владикавказа (з цього й почався їхній спільний успішний революційний виступ), – письменник намалював яскраву, емоційну, ідейно насичену картину повстання інгушів проти одвічних гнобителів та закономірного союзу з робітничим класом, більшовиками, союзу, який грунтується не на тактичних розрахунках, а на спільності корінних інтересів усіх трудящих і гноблених.

Повість «Заклик» була для Ідріса Базоркіна немовби підготовкою до написання найзначнішого його твору – роману «З пітьми віків».

Романові «З пітьми віків» передує поетично-філософський «Заспів». Як у класичній оперній увертюрі, в «Заспіві» з довірливою одвертістю й афористичною стислістю окреслено головні теми подальшої художньої оповіді. Це – тема величного дивотвору природи, Кавказу, краю сивих легенд і правічної поезії. Краю гордої людини, «умерти ладної за дружбу, честь, свободу». Це – тема загадкової і дорогоцінної людської, племінної багатоликості Кавказу: «На мовах багатьох луна тут річ людська й живе братерство багатьох народів. Коли вони прийшли, навіщо й звідки?» Чи з’ясують цю таємницю німі свідки незглибимої минувшини – могильники, наскельні знаки, башти, чи допоможуть здогади й повідомлення Страбона, Плінія, Мойсея Хоренського? Чи, може, найбільше розповість тут «ще один хоронитель таємниць» – мова? «Завжди жива і дужа, на тлінові, ні битвам не підвладна мудриня-мова мойого народу?» У слові ж бо – вся пам’ять днів минулих і спадщина душі народу. В ньому – заповідь на майбуття: «І для прийдешнього не вмруть легенди, поразки, перемоги і любов». Слово лучить минуле з майбутнім – і «в день завтрашній ми разом ідемо, тим, хто за нами, залишивши повість про те, виходив як з пітьми народ».

Отже, історичний роман Базоркіна – оповідь про «таємницю буття» інгуського народу, про його багатотрудні пошуки кращої долі, справедливості й щастя. Ця книжка – спроба дати історичний образ свого народу як частки людства, його, людства, одвічних борінь.

Викликав повагу великість завдання, яке поставив перед собою письменник. І можна уявити труднощі й перешкоди, що стояли на шляху здійснення цього задуму, – на рівні і проблематики, і художньої інтерпретації, і композиції тощо.

Як охопити в одному творі історію народу, передати відчуття тисячоліть його тривання й діяння, дати його історичний образ? Як сказати про нього найголовніше, коли хочеться сказати так багато? Чи не розмиє потік хронологічного літописання умовні романічні береги? Як організувати структурно величезний матеріал народного історичного, життєвого досвіду? А з другого боку, й протилежне: чи цей матеріал, багатющий і яскравий, але вміщений в історично обмежені рамки життя малого, відірваного від світової цивілізації, застиглого в архаїчних формах соціального побуту народу, зможе заговорити мовою вселюдського духу, явити щось душевно, етично й естетично загальнозначуще, висунути питання й проблеми, важливі й для ширшого світу, привернути загальнішу цікавість? Одне слово: наскільки оте суто інгуське може зазвучати і як загальнолюдське? Наскільки те, що виболювалося, виношувалося в лоні інгуського народу, що сягалося його кращими душами, може бути штрихом, барвою, одним із дорогоцінних зерняток, надбаних людством по дорозі до краси, істини, справедливості? Чи в поняттях, почуваннях, пристрастях і стремліннях його героїв може знайти якийсь відгук на свої вибагливі запити умудрений і безмежно широкий дух людства нової доби?

Всі ці питання сфокусувалися для Базоркіна в людинознавчій площині. Людина, людська доля стала в нього і організуючим центром роману, не давши йому розпливтися в аморфну, хоч, може, й інформаційно багату, історичну хроніку; вона ж стала і ареною розгортання загальнозначущого й загальноцінного людського соціального й етичного досвіду, ареною утвердження чуттєвих і душевних якостей, невід’ємних від загальнолюдської духовності або здатних її збагатити.

Організуючими лініями роману, що заступають відсутній наскрізний сюжет, є кілька особливо значущих доль, здатних згрупувати навколо себе матеріал народного життєвого досвіду й промовляти за безліч інших. Ці долі немовби врубуються в товщу народної історії, освітлюючи цілі її шари, а водночас акумулюють у собі силу й красу народного характеру.

На початку роману центральною постаттю є Турс – казково дужий і мужній трудівник, спадкоємець кращих рис свого народу: сміливості, волелюбності, чесності, гостинності, доброти, дбайливості до слабших, почуття відповідальності за весь свій рід, глибокої поваги до традицій і вірувань народу. Звичайно, ця вдача накладається на все те, що пов’язане з історичною обмеженістю світогляду народу: релігійні забобони, брак знання про ширший світ, нерозуміння соціальних відносин. Здорова і чесна, гостро допитлива Турсова думка часом безплідно б’ється у темряві й тісноті кам’яних ущелин соціальної вбогості і неправди.

Поруч із Турсом – його самовіддана дружина Доулі, менший брат Гарак з дружиною Доккі. Ніби всупереч поширеним у таких випадках історіям незгод і прикрощів, розбрату, що їх породжують злидні, – тут маємо іншу, не менш характерну картину, яка дала романові багато теплих і зворушливих сторінок: картину взаємоповаги і взаємопідтримки, спільної праці, опікування і дбайливості старшого брата, слухняності і запопадливості – меншого, ніжної дружби їхніх дружин.

Це могло б здатися ідилією. Але, по-перше, самий характер вираження цих взаємин – стримано мовчазний, що не залишає місця жодним сентиментам. Душевне взаєморозуміння тут виявляється не в словах і ніжностях, а в найнеобхідніших вчинках, у скупих знаках уваги й поступливості. По-друге, саме життя накладає на ці взаємини колорит суворості й мужності. Отже – зовсім не ідилія й сентименти. А ніби інстинктивне прагнення внести в безрадісне життя ту частку радості й добра, яка залежить від самої людини, від її взаємин з іншими, найближчими.

В образі Турса письменник простежує складне поєднання народної вдачі, народного морального начала – з заповідями древнього поганського, сонцепоклонницького світогляду інгушів (їхньою, так би мовити, корінною, народною релігією) та з впливами релігії магометанської. Взагалі в побуті й віруваннях інгушів він добачає боротьбу й химерне поєднання різних елементів: древнього поганства, короткочасного, але помітного сліду християнства, занесеного грузинськими князями й проповідниками в XII – XIV століттях, могутньої тиранічної хвилі мусульманства. Базоркін не спрощує ролі релігії в народному житті. З одного боку, ми бачимо, що вона (особливо мусульманська) накладалася тяжким спотворенням на народні звичаї й уявлення. А з другого, народний уклад життя і народна мудрість асимілювали, пристосовували до себе релігійні догми й приписи, надавали їм «позитивного» характеру. Так чи інакше, народ намагався «втиснути» в них свої побутові й етичні норми, і в цій своїй якості релігійні заповіти несли і якісь позитивні моменти. Однак у цілому мусульманство, як і показує письменник, залишалося чужорідним народному життю, вносило в нього невластиву йому нетерпимість, фанатизм, служило темряві й неправді – не випадково в ньому найбільше були зацікавлені панівні верстви...

Соціальна структура інгуського племені була досить своєрідною навіть для Північного Кавказу. Родовий лад тут тримався міцніше, ніж деінде, були ще сильними пережитки патріархального демократизму (інгуші гордилися тим, що свого часу відмовилися визнати князів і обходилися без них). Але власна родова верхівка вже давно створила експлуататорський прошарок, що діяв у тісному контакті й цілковитій згоді з царською колоніальною адміністрацією. Представником цієї верхівки є в романі старшина Гойтемір.

Перше покоління героїв роману на чолі з Турсом швидко сходить зі сцени. Таке враження, що Турсові з його великими людськими задатками й масштабністю ще бракувало відповідного соціального діла в тогочасному інгуському житті. Його велична вдача не могла знайти вияву в осмисленому соціальному діянні. І ось, після безплідної боротьби з природою, яка забрала в нього єдиний клапоть землі, і з старшиною Гойтеміром обдурений ним Турс приєднується до великої партії добровільних переселенців у Туреччину. Масове переселення мусульман Кавказу до «єдиновірної» Туреччини таємно організовувала сама царська адміністрація, через своїх агентів, з метою послабити опір поневолених народів і водночас звільнити нові землі для колонізації. (Ця тема знайшла відбиття в творчості багатьох письменників народів Кавказу й Закавказзя, зокрема, у А. Казбегі, І. Канукова, Д. Гуліа, Б. Шинкуби, А. Шортанова, А. Айдамірова та ін.). Сторінки, що показують цю на великий масштаб закроєну провокацію царату, гіркоту безнадійного розлучення з одвічною землею батьків, належать до найтрагічніших у романі. Водночас у них – палюча сила любові інгуша до своїх суворих, немилосердних і рідних гір.

У день від’їзду Турса народився в дорозі його син-первісток, якого назвали Калоєм – на честь легендарного богатиря Калоя-Канта (син народився під велетенським каменем, що його буцімто скинув з гори Калой-Кант). Збурений болісним прощанням зі своїм родом і рідною землею, Турс віддає їм останню і найстрашнішу жертву – залишає єдиного сина братові Гараку: «Хай ніхто не думає, що я шукаю добра для себе. Хай Гарак не буде самотнім... Я віддаю йому Калоя. Я віддаю йому моє серце, яке б’ється в ньому, – і Турс високо підняв сина, – воно залишається з вами, тут, на цій землі!..»

Цей Турсів страшний і героїчний вчинок не тільки показує силу його прив’язаності до роду й землі своєї, не тільки значить міру трагедії мухаджирства (мухаджир – вигнанець), але водночас і стає символом незнищенності роду, невикорінимості його з рідної землі. Не стало Турса, не стало тисяч інших гідних людей, але дух їхній живе серед цих гір, що бачили стільки людських трагедій, відкоренок їхній знову вглиблюється в розщелини скель... І не переводиться мужність і великодушність їхня, сила рук і духу, нездрібніла гідність і палка честь.

Тут пригадується роман абхазького письменника Баграта Шинкуби «Він був останній». В ньому розповідається про трагічну долю убихів – невеликого народу, який віддавна жив у горах Кавказу. Розлючений їхнім героїчним опором російському війську, цар поставив убихів перед вибором: переселитися або на Кубань, або до Туреччини. Убихи вибрали останнє, обдурені агітацією «братів-мусульман» із «єдинокровної» Туреччини. І там їх дуже швидко поглинула назавжди каламутна хвиля асиміляції. Убихів не стало. Останній з них – старий-престарий Зауркан Золак – і переповідає трагічну історію свого народу.

Один із убихів, застерігаючи земляків від переселення, каже: «Той, хто покине свою землю, страждатиме до кінця! Я знаю одне: якщо ми, убихи, покинемо її – нас не буде». Народ невіддільний від своєї землі. Ця думка з великою глибиною розкривається в романі. З рідною землею зв’язана і доля, і вдача народу, і мелодії його пісень, і самі звуки його мови. Високе гуманістичне звучання цих мотивів, розуміння і пристрасне сприйняття цінності національної самобутності, культури, мови, щире переживання трагедії малого народу, справжній інтернаціоналізм – це те, що ставить роман Б. Шинкуби у ряд кращих історичних творів останнього часу.

І ще одне. В романі весь час доля убихів викликає думку про долю їхніх сусідів абхазців. Вони більшістю не переселилися до Туреччини. Мусили скоритися царському війську, визнали владу царя. Та, як каже один із персонажів роману, «вони перемогли нас і хай володіють нашою землею, але не нами!» Абхазці пережили тяжкі часи, разом з усіма народами Росії вибороли волю в революції. Отож, міркуючи про долю убихів, абхазький письменник каже: «Для мене це альтернатива тому шляху, на який ми стали в своїй країні. І альтернатива гірка, з якою мені в душі важко змиритися, хоч би про який народ ішла мова». Як бачимо, багато близького в обох творах, багато схожих думок і болів в обох письменників.

...Турс пішов з батьківщини, як із життя, назавжди. Дарма мріяв повернутися, дарма ждали його в аулі. Вороття з чужини не було – майже всі там загинули від хвороб, злиднів, поневірянь.

Не стало Турса й Доулі, а потім Гарака й Доккі... Пізніше гине й старшина Гойтемір, за таємничих обставин зникає мулла Хасан-хаджі.

Нове покоління, сказати б, на чолі з Калоєм продовжує боротьбу батьків уже на ширшій соціальній площині. Від Турса Калой успадкував його величезний душевний і моральний заряд. І через випробування й гіркоти перейшов не менші. Але нова доба дає йому і нові можливості для виявлення сили свого духу, новий напрям соціальному правдошуканню, соціальному альтруїзмові – органічній потребі заступитися за слабшого, відгукнутися на людське горе, прийти на поміч. Щоправда, попервах Калой, як і Турс, не має діла по плечу, на міру своєї неабиякої особистості. Відчувається і загроза вигасання, здрібнення його як романічного героя, постаті національної історії. Але отут на допомогу авторові прийшло саме життя. Великі суспільно-історичні зміни в Росії, визвольна боротьба робітничого класу й демократичних національних сил на «окраїнах», назрівання загальноросійської революції – все це, хоч поки ще й далеким відгомоном, долинає і до підхмар’я Інгушетії, вносить новий рух у її життя... Калой усією вдачею і своїм попереднім досвідом найбільше підготовлений до того, щоб відчути і підхопити ці нові віяння. Якщо раніше його боротьба мала більше особистий і епізодичний характер, а його непримиренність до соціального зла, непіддатливість йому і шукання правди не знаходили конструктивного виходу; якщо раніше найбільше, що він міг запропонувати своєму народові, – це особисте подвижництво, особиста зреченість і жертва задля всіх (саме таким є його абрецтво – тут варто згадати характеристику, яку дав абрецтву Асланбек Шеріпов: «Влада тероризувала мирне населення, абреки тероризували цю владу»¹⁰; в чеченській та інгуській літературах є ряд творів про абреків, у тому числі два романи – М. Мамакаєва та Д. Гатуєва – про славетного Зелімхана, під однойменною назвою), – то тепер він знаходить зв’язок з робітництвом, з революційним студентством. Величезною школою стала для нього світова війна. Зрештою, ми бачимо вже комітетчика Калоя в числі тих, хто зірвав спробу генерала Корнілова кинути на революційний Петроград «туземні» війська, особливо «дику дивізію» (парадокс, але останню надію на врятування монархічна Росія покладала на своїх пасинків – інородців, туземців: «туземці виконають свій обов’язок перед вітчизною»...). А в кінці роману Калой – уже серед сподвижників Кірова, який, за його словами, «привіз у гори слово Леніна».

_______

¹⁰ Шерипов Асланбек. Статьи и речи. Изд. вт., испр. и доп. – Грозный, 1972, с. 67.

«Цей молодий життєрадісний мужчина в шкіряній куртці, в простій горській папасі, – каже про Кірова автор, – був першим росіянином, який говорив тут мовою брата».

І – останній акорд книги:

«Над Ассою вперше лунав голос більшовика. Його повторювали «лункі камені». Народжувалася нова влада – влада народу.

Ще багато битв чекало її попереду. Над горизонтом зводився 1918 рік.

Але сьогодні був саме той день, коли древні гори інгушів – свідки багатьох трагедій народу і його вічної мрії про світле життя разом із цим народом назавжди виходили з пітьми віків».

Безпосередня і духовна спадкоємність Калоя Турсові насамперед, а також і взагалі спадкоємність молодшого покоління аульчан старшому, та моральна естафета, естафета правдолюбства, що її передає Турс Калоєві, заповідаючи йому свою недовершену справу (по суті, справу, яка передається з покоління в покоління, традицію правди й особистої людської повнозначності, прагнення досконалості в усьому) не тільки робить від самого початку масштабною постать Калоя (забезпечує йому широкий соціально-етичний плацдарм для діяння). Вона ще й дає романові структурну єдність: нею стає єдність соціального й етичного діяння, пошуку правди – основний пафос роману і його структурний стрижень...

Ще один структурний стрижень роману – протистояння Турса і Гойтеміра, а потім Калоя і Гойтеміра та його сина Чаборза. Мало сказати: протистояння, їхні долі «зашморгнулися» одна з одною не на життя, а на смерть. Їхня боротьба триває весь вік і передається «в спадок», заповідається нащадкам. Вони ніби роковані на постійні й трагічні зіткнення, але це не містика «долі» і не порахунки кровників. Особисте ворогування, що перейшло в долю, – тут лише форма, іновиявлення соціального ворогування, соціальної долі. У відповідному до специфіки національного життя й побуту та національного характеру особово-емоційному матеріалі письменник показав, незмиренність багатства й бідності, хижацтва й справедливості, правди й неправди.

У змалюванні Турса і особливо Калоя (які є, по суті, розгортанням народного ідеалу фізичної і моральної досконалості) відчутні фольклорні, народнопоетичні традиції з елементами гіперболізації. Але вони не заважають авторові використати широкий арсенал сучасних літературних засобів, загалом – досягти сучасного професійного трактування образів і мотивів. Особливо цінною і подиву гідною є глибока й докладна психологічна розробка образів головних персонажів, розвиненість і складність їхнього душевного життя. Причому це стосується не лише тих почуттів і душевних станів, які є певною мірою традиційними для «східної» фольклорної і поетичної літературної традиції (дружба, любов, батьківські й синівські почуття) і де вона виробила багатий арсенал зображальних засобів, але й «соціалізовані» почуття, пов’язані з боротьбою за справедливість, за громадські інтереси.

Доказом психологічної проникливості автора та його глибокого відчуття не лише індивідуальної свідомості, а й підсвідомої душевної стихії людини може бути те, як він змальовує стани, в яких, сказати б, не людина керує своєю поведінкою, а «щось» у людині – тобто не знані їй пробуджені від зіткнення з зовнішніми подразниками глибини власного «я», стихійні й підсвідомі імпульси, миттєві психічні утворення, що на якийсь час «генералізуються» і, затверднувши, диктують людині несподівані рішення. Така, скажімо, і Турсова поведінка при виїзді до Туреччини. Таке й змалювання драматичних стосунків Калоя з коханою Зору, яку видають за іншого, як і мотивація нелегкого рішення Зору скоритися волі батьків...

Психологічно цікавим і якоюсь мірою новим у зображенні горянського життя є образ Насі, Гойтемірової дружини. Це багатобарвна і суперечлива постать, незвичайна серед знаних нам у літературі жінок-горянок. Спершу вона здається типовою егоїстичною, гоноровитою, черствою і злостивою жінкою багача. Але потроху ми помічаємо в ній щось тепле, живе, якісь не затоптані ще жаринки людяності. Вона причаровує якоюсь радісною жадобою до життя і добротою, що пробиваються крізь кору звичаєвої умовності. Згодом ми дізнаємося про її трагедію, яку вона мовчки тамує в собі: молодою дівчиною силоміць забрав її Гойтемір, розлучивши з коханим. Узнаємо і розгадку її таємничих стосунків з муллою Хасаном-хаджі, який узявся тут невідь-звідки і якого вважають майже святим: він і був тим юнаком, з яким кохалася Насі.

І спалах потягу в Насі (жінки великої душі, створеної для справжнього кохання) до красеня Калоя, сцена, коли вона намагається «спокусити» його, перейняті великою поетичною силою й чистотою. Це – немовби останнє розквітання душі Насі, її прощання з молодістю, її відчайдушна спроба бодай на мить стати собою, прилучитися до тієї великої осіянної любові, тужливе жадання якої в ній не вмирало і під брудом насильства. Насі досягає того апофеозу почуття, пристрасті, що є водночас найвищою чистотою і цілком виправдовує її перед найсуворішим моральним поняттям. Тут Базоркін перегукується з кращими традиціями гуманістичної літератури в змалюванні жінки, в розкритті теми любові.

Якщо, з одного боку, такі постаті, як Турс, Калой, «вводять» читача в знання про інгуський народ, за ними можна судити про цей народ, ліпити його узагальнений образ, – то, з другого боку, в самі ці постаті автор переніс своє уявлення про народ. І той вкладений у них народний естетичний і моральний потенціал робить постаті героїв монументальними.

У романі зримо й пластично, з великою чуттєвою силою й естетично значущо, повно передано своєрідність інгуської народної вдачі, особливості душевного складу горянина. Не в літературних характеристиках-формулюваннях і психологічних означеннях, а в матерії індивідуалізованого душевного життя, пластиці емоційної поведінки та соціальної дії бачимо те, що вирізняє горців, становить їхній внесок у сукупну «вдачу», сукупну «душу» людства, їхню особливу грань загальнолюдського духу, втілену в них, горцях, його можливість: демонічну гордість і чутливість, вразливість у справах честі й гідності; крайню, шалено-винахідливу жертовність у дружбі й гостинності; полум’яність і непоступливість, до самоспалювальної жорстокості, відданість – аж до нещадності. Це – один із «піків» людського духу, одна із можливостей людської природи; ніби випробування цієї природи на крайній ступінь мужності й ризику, запальності й безмірності (в гордості, в жертовності, в самозреченні, які стали нормою побуту; в побутових, а не ідеологізованих виявах).

Певно, все це пояснюється не особливим матеріалом людської природи тут, а особливим характером життя, історії, фізичних умов існування (не випадково, мабуть, горяни в усіх частинах земної кулі мають багато схожого): велич і суворість природи, небезпечна боротьба з нею, тяжка праця, злиденність – і водночас смак до краси й щедрості (під впливом величної й щедрої природи), «гіперболічність» самої природи – і гіперболізованість людських емоцій та душевних станів, а разом з тим однотонність (відсутність різноманітності й зміни, півтонів і взаємопереходів компенсується розростанням, гіпертрофією усталених, закріплених емоцій та станів).

Горянські звичаї (особливо ті, що стосуються взаємин хлопця й дівчини, чоловіка й жінки, зокрема одруження) – жорстокі, але в чомусь і справедливі, вироблені багатовіковим досвідом народу, його турботою про «благо роду». І навіть у найгіршому випадку вони залишають якусь, хоч найменшу, можливість для справедливості, для зусилля й ініціативи особистості, для індивідуального рішення. Так, закохані можуть учинити всупереч волі батьків та звичаєві, і, – якщо пройдуть ряд тяжких випробувань, – їм дарується прощення. (Щось схоже побачимо далі і в нанайців). Щоправда, випробування ці неймовірно складні і мало хто на них зважується, – але, може, і в цьому є своя мудрість? Це – іспит почуттів на справжність, на їхню здатність вижити. Адже пристрасть може бути й недовговічною, а вибір треба робити на все життя. Чи не пошкодує згодом той, хто послухався голосу серця, а не розуму? От звичай і ставить дуже високий бар’єр, що дає закоханим можливість перевірити самих себе.

Певна річ, це – в ідеальному випадку. На практиці під тиском соціальних умов у звичаї загніздилася сваволя можновладців, відкрився простір для захланності, зловживання батьківською владою. Але й це не так просто й відверто. І. Базоркін тут не спрощує. Показуючи жорстокість звичаю (власне, тих, хто ним зловживає), що стає на перешкоді щастю Калоя та Зору, він водночас розуміє і матір Зору – Батазі (та батька – Пхарказа), якій тяжко остогидло безпросвітне життя в злиднях і яка хоче кращої долі бодай для дочки, але не враховує, що дочка живе іншими чуттями. Батазі далека від образу безрозсудної і бездушної матері-егоїстки, вона сама мучиться суперечливими думками, це й для неї трагедія, яку письменник розкриває дуже зримо й глибоко.

У романі – печать величності на людських характерах і пристрастях, на всьому колориті життя. Відчуваються сліди багатотисячолітнього «освоєння» інгушами Кавказьких гір. А водночас широко і виразно звучать мотиви сусідства народів, багатонаціональності Кавказу та спільності історичної долі цієї самобутньої людської сім’ї.

Герої Базоркіна поєднують у собі легендарно-типове з індивідуальним. В усталених традиційних ситуаціях та якостях (наприклад, коли йдеться про гостинність, родичівські зв’язки й обов’язки, абрецтво, почасти й любов, там, де вона поступається перед силою звичаю і багатством) герої немовби «втягуються» в канон, улягають нормативності. А поза цими «передбаченими», «обжитими» ситуаціями й якостями вони як літературні персонажі вільніше віддаються стихії індивідуальності.

Поетика Базоркіна вбирає в себе фольклорні засоби, але підпорядковує їх стильотворним завданням сучасної епічної та аналітичної прози. Письменник успішно розв’язав нелегке завдання поєднання цих двох поетик. Але в мовній стихії персонажів переважав не складний індивідуалізований лексико-синтаксичний малюнок, а чітка графіка неособового афоризму, глибока і яскрава фольклорна образність і притчовість – як наслідок характеру життя, пристрасності натур, гіперболізованості чи, радше, великості емоцій та, не в останню чергу, прямої включеності в одвічний спадок народної мудрості, причетності до древньої східної культури...

Ще раз хочеться окремо сказати про останні розділи роману. Тут автор пускає Калоя в світ широкий. Може, мандрів і пригод трохи й забагато, може, щось у них і «навмисне», «інсценізоване», але головне в іншому. Йде ніби випробування героя на здатність увібрати в себе широкий світ, інший соціальний досвід; на людську універсальність. Може, лише в масштабах і атмосфері гірського життя Калой – вища міра гідності, розважливості, чеснот? А за умов зовсім інших, може, його соціальна, духовна, етична міра виявиться неспроможною? Та ні, людська міра універсальна, справжня людина скрізь буде на людській височині. Це бачимо і в тонкій душевній сфері, скажімо, в стосунках пораненого на фронті Калоя з сестрою-жалібницею Ганною Андріївною. Калой тут показує таку душевну чутливість і такт, таку внутрішню культуру, повагу до жінки й самоконтроль, таку відповідальність, він керується таким високим уявленням про стосунки чоловіка й жінки, що неспростовно підкреслює високий гатунок своєї людськості і зворушує нею жінку до глибини душі: адже не часто зустрічається настільки ідеальний вияв душевної краси, артистизму почуття, душевного аристократизму.

Але головне в Калоєвих мандрах і поневіряннях – збільшення й урізноманітнення соціально-політичного досвіду: він показує здатність максимально його засвоювати.

Його новий друг Віти, який повернувся із заслання, зводить його з міськими знайомими. Їхні міркування незвичні для Калоя. Але одне він зрозумів: «Віти не просто втікач із цих місць, він господар якоїсь правди, якої він, Калой, поки що не розумів». Згодом він зрозуміє і цю правду, а тепер робить перші кроки до неї. Після однієї зустрічі з робітниками «Калой ішов і думав: «Який простий і гарний цей міський народ... Недарма Віти дружить з ними... Але чому ж із козаками так не буває? – І сам собі відповів: – Не можна. Землею розсварили нас! А з цими нема чого ділити...» Здоровий глузд підказав правильне розуміння соціальних причин кривавої національної ворожнечі, яку царат щедро сіяв на Кавказі.

Розділи, присвячені перебуванню Калоя на фронтах війни, в Петербурзі та його участі в подіях революції, громадянської війни, крім іншого, показують здатність інгуського народного характеру, характеру горця, вбирати в себе зовсім інакший соціальний та політичний досвід, асимілювати його і змінюватися під його впливом, перебирати на себе загальнолюдський заряд, загальнолюдські клопоти й ідеї. В контексті цього ідейно-художнього задуму переконливо підкреслено закономірність приходу більшовицьких ідей, ленінської правди і в Інгушетію, органічність прилучення інгуської бідноти до загальноросійського революційного руху та її твердий перехід на бік Радянської влади в громадянській війні, що було полегшене й прискорене справедливою національною програмою і політикою більшовиків, які підтримали наболілі життєві вимоги «інородців» і «туземців».

Роман «З пітьми віків» ознаменував не тільки розквіт творчості Ідріса Базоркіна, а й утвердження епічної прози, художнього епосу в інгуській літературі, що засвідчило її зрілість (поряд з романом Ахмета Бокова «Сини Беки»). Інгуський літературознавець Абу Мальсагов слушно відзначає особливе місце твору серед національної історико-революційної романістики: «В чечено-інгуській літературі було досить багато творів про життя нашого народу в минулому – роман найстарішого чеченського письменника Саїд-Бея Арсанова «Коли пізнається дружба», Магомета Сулаєва «Товсултан залишає гори», Магомета Мамакаєва «Зелімхан», «Мюрид революції» та ін. Але наша література все ж таки трохи недобачила рядового горця в минулому. Розкриття його є почесним завданням наших художників слова, і з ним так вдало впорався Ідріс Муртазович Базоркін»¹¹. Так, одна з цінних якостей роману – те, що уважне дослідження психології і долі простого горця-трудівника переросло в узагальнене відтворення духу народу. Водночас роман стоїть у вагомому ряду визначних творів національних літератур, що змальовують у широкій історичній панорамі шлях своїх народів до участі в революції і в соціалістичній перебудові життя – в союзі з іншими народами Росії, під керівництвом російського робітничого класу та його партії більшовиків.

_______

¹¹ Мальсагов А.И. В боевом строю. – Грозный, 1971, с. 101.

Сьогодні інгуська проза переживає пору зрілості й розквіту. Поряд з новими романами Ахмета Бокова й повістями та оповіданнями Ахмета Ведзіжева – визнаних майстрів старшого покоління – з’являються романи Магомета-Саїда Плієва та Саїда Чахкієва; серед молодших вирізняється Ахмет Мальсагов, автор ряду художньо-документальних книг і першого роману про національний робітничий клас – «Людина, якій завжди важко», твору цікавого, змістовного, написаного в сучасній манері, хоч і з елементами заданості, не зовсім подоланого схематизму.

Можна не сумніватися, що попереду в інгуської літератури – нові здобутки, нові рубежі, нові зусилля в розв’язанні нелегких і неминучих творчих проблем.

Категорія: COLLEGIUM 27/2017

Дзюба І.М. Кабардинська література. Хачім Теунов

Опубліковано: 01 березня 2018

Друк E-mail

________

Українською мовою окремими виданнями вийшли такі твори кабардинських письменників: Шогенцуков Адам. Софіят. Повість. Авториз. пер. з каб. Д. Дереча. – К., 1976; Кешоков Алім. Вершини не сплять. Роман. У двох книгах. Кн. 1. – К., 1974. Кн. 2, – К., 1975. Пер. З. Біленка; Теунов Xачім. Рід Шогемокових. Роман і повість. Пер. О. Василенко та Д. Дереча. – К., 1980. Вийшла також збірка творів поетів і письменників Кабардино-Балкарії: Вершини. Оповідання, поезії. – Одеса, 1975.

Кабардинці разом з черкесами та адигейцями – у них близька мова, історія, культурна спадщина й одна самоназва: адиги – є аборигенами північно-західного Кавказу, їхні корені там сягають принаймні 2500-річної давнини. В античні часи адиги мали широкі зв’язки з еллінами і зазнали їхнього впливу; в свою чергу, елліни засвоїли немало елементів культури кавказьких племен. Фольклор адигів зберіг свідчення про їхні близькі контакти з предками східних слов’ян – антами (згадує про це і кабардинський просвітитель XIX ст. Шора Ногмов у своїй «Історії адигейського народу»). З іншого боку, руські літописи (Лаврентіївський та Іпатіївський) говорять про «касогів» (так давні руси називали адигів), починаючи з X ст., і в «Слові про Ігорів похід» фігурують «полки касозькі».

Суспільний та культурний розвиток адигів урвала навала Чингіс-хана. Потім тяжких ударів завдавали їм турецька і перська експансія, наскоки кримських орд, загарбницькі війни російського царизму, нарешті – виселення (по суті, примусове, внаслідок мовчазної змови турецького і царського урядів) значної частини людності в Туреччину. Якщо до цього додати ще духовний гніт мусульманства, який особливо посилився з XVI ст., майже не залишивши місця старим поганським віруванням народу, – то можна уявити, наскільки несприятливо, а точніше сказати – трагічно, склалися історичні обставини для самобутнього життя цього етносу.

Це можна бачити і на долі кабардинської (тобто взагалі адизької) писемності. Перші записи кабардинською мовою з використанням грецького алфавіту відносяться до XI ст.; вчені розглядають їх як свідчення спроб створити національний алфавіт на базі грецького; заново цю спробу зроблено і в XVI ст.; нарешті, в XIX ст. цілий ряд просвітителів незалежно один від одного висувають свої проекти національної писемності, пристосовуючи до неї то арабську, то російську абетку, – але ніякий ентузіазм одинаків не міг пробити муру байдужості й ворожості, що його звели колоніальна влада й місцева реакція, релігійний обскурантизм і шовінізм. Ось тільки один із багатьох драматичних епізодів цієї багатовікової боротьби за національну писемність. У 30-х роках XIX ст. вчений-арабіст абадзех Хаджі Натахук уклав алфавіт абадзехо-адигейського діалекту, але невдовзі сам же його спалив. Цей вчинок породив легенду: буцімто уві сні Натахукові явився божий посланець і роз’яснив, що той чинить неспокутуваний гріх, уярмлюючи вільну адизьку мову в якісь умовні знаки... Насправді ж, як установили дослідники, учений змушений був зректися своєї справи під тиском реакційного духовенства².

_______

² Див.: Керашев Т. Народ его не забудет. – В кн.: Ногмов Шора. Сборник документаций и статей к столетию со дня смерти. Нальчик, 1944, с. 75-76.

«...А шкода, що кабардинський народ не має письмен для відтворення своєї мови, – писав прихильний кореспондент «Вестника Европы», який знайомився з Кабардою наприкінці 70-х років. – Що за багата поезія з’явилася б на світ, яка колосальна фантазія, які описи природи, які величні типи!»³. А кількома десятиліттями раніше В. Бєлінський захоплювався піснями горян, що їх рясно наводив у романі «Аммалат-Бек» О. Марлінський: «...В них так багато почуття, так багато оригінальності, що й Пушкін не посоромився б назвати їх своїми»⁴. І кабардинський (адизький) просвітитель Султан Хан-Гірей запевняв російського читача в «Черкесских преданиях», що земля черкеського народу бідна залишками мистецтва (маються на увазі пам’ятники матеріальної культури. – І.Д.), але зате багата на усні твори поезії.

_______

³ Остряков П. Народная литература кабардинцев и ее образцы. – Вестник Европы, 1879, кн. 8, с. 700.

⁴ Бєлінський В.Г. Літ.-критич. статті. – К., 1953, с, 74.

Так, упродовж століть адиги витворили і розвивали багатющу усну літературу. Світове визнання здобув нартський епос – найдревніший масив адизького фольклору, архаїчне відбиття космогонічного світогляду, матріархального і патріархального укладів. Цей епос був не пасивною спадщиною, а живим і діючим культурним, ідеологічним явищем. Особливої популярності набуло сказання про нарта (богатиря) Сосруко, сина пастуха, оборонця знедолених і покривджених; у подвигах нарта Бадиноко втілено ідею патріотизму.

Епічні сказання та героїко-історичні пісні народжуються і пізніше. Вони відтворюють боротьбу проти нападів Кримського й Астраханського ханств, проти колоніального наступу царизму, антифеодальні повстання народу. Один з найбагатших фольклорних циклів виник навколо Андемиркана – історичної постатті XVI ст. Відомий дослідник кабардинського фольклору М. Талпа відзначав мистецьку досконалість і витонченість цього циклу, багатоманітність художніх форм: «Повість про Андемиркана являє собою розмаїття і з жанрового погляду. Тут і реалістична повість, і стилізація нарт-хабара, і вигадлива авантюрна повість зі складною інтригою, і повість «таємниці», і «героїчна легенда», і казка»⁵. Пізніше великі цикли сказань, гуморесок, анекдотів, прислів’їв були створені про двох незабутніх народних мудреців та правдолюбців – Ліуана й Казаноко Джабагі, громадських діячів Кабарди XVII –XVIII ст.

_______

⁵ Див.: Кабардинський фольклор. – М.; Л., 1936, с. 139.

Велике місце в адизькому фольклорі посідають сказання й пісні про «людей, загнаних у пекло Криму»: як відомо, кабардинські та черкеські юнаки й дівчата, поряд з українськими, були головним предметом работоргівлі в Криму, – і тут багато спільного з українськими думами та невільницькими плачами. Другий постійний мотив фольклору – засудження феодальних усобиць, заклик до єднання перед зовнішньою небезпекою. Зокрема, в багатьох піснях-плачах відбилися криваві чвари між двома найбільшими політичними угрупованнями феодальної знаті – «кашкатауським» (протурецьким) і «баксанським» (процарським). У пісні-плачі «Куди я тебе понесу?» кріпачка-годувальниця так оплакує єдине вціліле немовля з великого роду Джансохових:

Понесла б я на північ кровинку свою,

Так до шибениць ляже дорога,

Понесла б я на південь – в султанськім краю

Лихі люди забули вже й бога.

І на півночі, й півдні – холодна пітьма,

І нема нам шляху, порятунку нема.

У багатьох героїчних піснях та сказаннях оспівано Дамалея Широкоплечого – ватажка селянського антифеодального повстання 1769 року.

Водночас кабардинський фольклор надзвичайно багатий на ліричні, побутові, весільні, трудові, танцювальні, ритуально-обрядові та інші пісні, магічно-ритуальні хохи, сатиричні кебжеки, усні оповідки – хабари та інші жанри. Причому важливо відзначити, що все це жило в народі не лише як спадщина минулих поколінь, як пам’ять, а й як його активна громадянська й естетична свідомість. Народні поети усако та народні співаки гегуако, носії художнього начала та морального ідеалу, були реальністю кабардинського життя ще і в XX ст. М. Горький у статті «Руйнування особистості» писав: «На Кавказі, в Кабарді, ще недавно... існували гегуако, бездомні народні співці. Ось як один з них визначив свою мету і свою силу: «Я одним словом своїм, – сказав він, – роблю з боягуза хороброго, захисника свого народу, злодія обертаю на чесну людину, мені на очі не сміє показатися шахрай, я ворог усього безчесного, негарного» Той же М. Горький захоплювався і кабардинськими казками.

Коли ще взяти до уваги велику роль ігрового й театрального елементів у побуті й громадському житті, трансформації грецького міфа й драми в ритуальній поезії (наприклад, в популярному образі «ажегафа» – мужчини, перебраного козлом), діалогічний характер багатьох пісень, то побачимо, що у надрах фольклору були «підготовлені» всі жанри власне літератури, він перебував у стадії переростання в літературу. Але бракувало загальновизнаного національного письма, і це паралізувало процес утворення професійної національної літератури.

Власне, була і професійна література, але вона творилася арабською та російською мовами, отож була приступна лише дуже вузькому колові інтелігенції, насамперед духовенства (в першому випадку) та офіцерства (в другому), а ніяк не народові. Вищі класи («пші» – князі) та мулли культивували арабську писемність і мову, «штучно утримуючи маси в стані цілковитої неписьменності, знаходячи в цьому рішучу підтримку з боку колонізаторського російського чиновництва»⁶. Проте було б спрощенням уявляти роль арабської мови та писемності лише як негативну й реакційну. Хоч і малою мірою (через недоступність народові), вона все-таки сприяла й деякому поширенню знань та літературних традицій. Сучасні кабардинські дослідники зауважують, що через демократично настроєних діячів (М. Фанзієв, Н. Цагов, X. Ельбердов та ін.) у кабардинське середовище проникали твори арабської поезії, Фірдоусі, Джамі, Гафіза, Сааді, Нізамі... Втім, це питання, як і арабомовні твори адизьких авторів, ще недостатньо вивчене в радянському кабардинському літературознавстві.

_______

⁶ Див. у кн.: Писатели Кабардино-Балкарии. Лит. сб. (Сост. Дж. Галоев). М., 1935, с. 6.

Набагато ясніша справа з російськомовними публікаціями адизьких авторів. Вони досить численні, і це спонукало декого з дослідників вбачати в них початок адизької літератури. «На нашу думку, – писав X. Хапсіроков, – література адигів бере свій початок ще в 40-х роках XIX ст., коли з’явилися перші праці Шори Ногмова, Кази Атажукіна і Султана Хан-Гірея»⁷. Інші автори так категорично не твердять, зважаючи на те, що ці праці, як і арабомовні, не були доступні народові, а часто й просто адресувалися російському читачеві, ознайомлювали його з Кавказом. Але немає сумніву, що діяльність просвітителів (як першої хвилі – 40–60-х років, так і другої –70–90-х) була викликана усвідомленням потреби створення національної літератури, готувала її і вже виконувала деякі її функції – хоч і не всі. Особливо це стосується Шори Ногмова (1801, за іншими джерелами 1794–1844), який, власне, і присвятився укладанню кабардинського письма.

_______

⁷ Хапсироков X. Пути развития адыгских литератур. – Черкесск, 1968, с. 10.

Тут треба сказати, що майже всі просвітителі вийшли з кола офіцерів російської служби, чиновників колоніальної адміністрації або ж аманатів – дітей-заложників, які виховувалися в Росії. Пояснюється це просто. Ведучи колоніальні війни проти народів Північного Кавказу, царизм дуже швидко переконався, що самою лиш збройною силою остаточного успіху не досягти, що потрібні освічені люди з місцевих народностей, за допомогою яких можна було б щось протиставити впливові ідей Шаміля; та й до війська ширше залучати місцеву знать. Це останнє робилося послідовно (як відомо, в царському війську було немало офіцерів з кавказьких народностей; з них найбільше уславився своїми «подвигами» проти власного народу улюбленець Єрмолова князь Бекович-Черкаський, чия жорстокість навіть Миколі І одного разу здалася надмірною, і він відмовив йому в нагороді черговим орденом). Що ж до першого – заохочення освіти, – тут царизм виявляв цілком природний для нього страх, навіть коли йшлося про дуже обмежене коло потрібних йому людей. Але зовсім обійтися без них не можна було. І дехто з північнокавказців одержував освіту в Росії (діяли тут і традиції давніших зв’язків: віддавна ще окремі представники кавказької аристократії посилали дітей вчитися до Росії).

Підозріливість і побоювання царизму щодо можливих наслідків російської освіти для північнокавказців виявилися небезпідставними. Серед тих, хто прилучився до неї, до російської культури, знайшлося немало патріотів, які присвятилися справі порозуміння та взаємопізнання народів, розвіювали колонізаторське уявлення про «дикий» Кавказ, докладали сил до культурного розвитку свого краю і, зрештою, поповнили собою лави загальноросійської демократії. Як і на Поволжі та пізніше в Казахстані й Середній Азії, просвітительство на Північному Кавказі розвинулося під визначальним впливом просвітительства російського, а потім революційної демократії (хоч сприйняти її ідеологію в повному обсязі тоді мало ще хто спромігся). Зрозуміло також, що на піднесення його вплинула і надала йому певної специфіки визвольна боротьба кавказьких народів.

Перший з цих просвітителів і патріотів – згадуваний уже Шора Ногмов. Закінчивши медресе в дагестанському аулі Ендері, він дістав звання мулли, але невдовзі від нього відмовився. Був залучений як перекладач при командуванні Кавказькою лінією. Російський поет С.Д. Нечаєв, який познайомився з ним 1825 р., писав про вченого кабардинця, який вивчає граматику своєї мови, хоче видати абетку, збирає народні переказки та «пише невеликі поеми».⁸ Офіцером російської армії Шора Ногмов 1830–1835 pp. перебуває в Петербурзі, де знайомиться з багатьма діячами культури, а з 1835 р. служить у Тифлісі та Нальчику. Певна річ, усі його помисли пов’язані були не з військовою чи бюрократичною кар’єрою, а з науковою роботою, вивченням і популяризацією історії та культури свого народу. Є поважні свідчення про те, що саме він допомагав Пушкіну й Лермонтову запізнатися з поетичними переказами кавказьких народів, які вони щедро використали в своїй творчості. Праця самого Шори Ногмова була досить плідною – принаймні під оглядом науковим, коли не практичним. 1840 р. він закінчує «Начальные правила Адыхейской грамматики», 1843 – «Историю Адыхейского народа» та «Черкесские предания»; укладає два проекти кабардинського алфавіту – спершу на російській, а потім, не діставши йому підтримки, на арабській основі. Деякі чиновники царської адміністрації на Кавказі вважали за потрібне підтримати зусилля Шори Ногмова у створенні писемності, виданні книжок та організації першої кабардинської школи, хоч і з політично корисливою метою – протидіяти впливові Шаміля; у науковому плані його праці схвалював відомий вчений академік Шегрен; проте петербурзький уряд так і не зважився дати дозвіл на ці культурні акції. За самим же Шорою Ногмовим стежили уважно і на «найвищому рівні», про що свідчить хоча б те, що про його смерть генерал-ад’ютант граф Орлов «имел счастье» доповісти самому Миколі І.

_______

⁸ Нечаев С.Д. Отрывки из путевых записок о Юго-Восточной России. – Московский Телеграф, М., 1826, ч. 7, відділ I, с. 36.

Шора Ногмов не залишався кабінетним ученим, він був громадянином, уболівав за свій народ і, як істинний патріот і просвітитель, ставив собі високу мету сприяти його суспільному і культурному поступові. У передмові до «Истории Адыхейского народа» він писав: «Беручись за цю справу, я мав на меті, по-перше, заслужити увагу освіченої публіки Росії, а по-друге, приохотити і своїх співвітчизників до розумових занять, які вони занедбали, але які можуть з часом дати їм усі вигоди освіти і вченості»⁹. Ратуючи за вивчення російської мови, доводячи переваги її знання, він водночас палко обстоював і необхідність освіти рідною мовою, звертав увагу і росіян на її гідності: «Мета моя буде досягнута, – підкреслював у передмові до першого варіанта кабардинської граматики (1840), – якщо мої співвітчизники почнуть вивчати адигейську мову і російську... і якщо росіяни, такі здібні до вивчення мов, звернуть також увагу на нашу мову, багату, древню, європейцям невідому, здатну дати рясний ужинок для філолога й історика».¹⁰ А в передмові до граматики 1843 р. звучав справжній гімн рідному слову: «Мова адигейська, або, кажучи зрозуміліше, мова кабардинська, вважається щонайблагороднішою, щонайпершою багатством понять і форм серед різноголосих наріч кавказького народонаселення»¹¹.

_______

⁹ Див.: Ногмов Шора (1844–1944): Сб. документаций и статей к столетию со дня смерти. – Нальчик, 1944, с. 18-19.

¹⁰ Там же, с. 18.

¹¹ Там же, с. 18.

Проте у своїй різнобічній діяльності просвітитель скрізь натручувався на глухий мур. Втрачаючи віру в успіх своїх заходів, він усі надії покладає на краще майбутнє, на послідовників, які рано чи пізно підхоплять його справу: «Я зробив скільки міг і старався зробити якомога краще. Молю Провидіння і єдиного Бога, щоб явився мені послідовник у любові до рідної мови, але послідовник уміліший і обізнаніший...»¹²

_______

¹² Там же, с. 43.

У тому ж самому Кавказько-горському (з синів переважно родовитих горців) півескадроні, що й Шора Ногмов, і в ті ж самі 30-ті роки служив і Султан Кази-Гірей, чий художній нарис «Долина Ажитукай» Пушкін надрукував 1836 р. у своєму «Современнике», супроводивши публікацію захопленою оцінкою. Активно виступали у російській періодиці 30–40-x pp. також Султан Хан-Гірей та Султан Адиль-Гірей. Це була перша хвиля адизького просвітительства, що сформувалася під впливом творчої діяльності Пушкіна, Лермонтова, Грибоєдова, О. Бестужева-Марлінського та інших російських літераторів і вчених, а почасти й ідей декабризму. Їхні послідовники – Кази Атажукін, Умар Берсей, Юрій Ахметуков (Кази-Бек), Каламбій (Адиль-Гірей Кешев), Лукман Кодзоков, а потім Паго Тамбієв, Таліб Кашежев – виступали в атмосфері піднесення російської революційної демократії та загальноросійського визвольного руху і почасти були причетні до нього – звісно, різною мірою. Взагалі в кабардинському просвітительстві наявний широкий спектр ідейних позицій – від дворянської поміркованості й консерватизму до різночинства й революційно-демократичного радикалізму. Так, Султан Хан-Гірей зробив типову для кавказького аристократа кар’єру, дослужився до чину генерал-майора і придворного звання флігель-ад’ютанта, неодноразово звертався до Миколи І з проектами впорядкування й умиротворення Кавказу (одна з його записок звалася: «Предложение о средствах приведения черкесов в гражданское состояние кроткими мерами, с возможным избежанием кровопролития»), заслужив його довіру, на його доручення написав документ «Адыги (черкесы) и все близкие к ним племена», що сподобався цареві, який подарував авторові перстень і напівжартома назвав його «черкеським Карамзіним»¹³. Інакше складалася доля Каламбія, який студентом Петербурзького університету брав участь в антиурядових виступах, був виключений і засланий на Кавказ, тут редагував газету «Терские ведомости», навколо якої групувалися північнокавказькі літератори просвітительського спрямування – кабардинці Кази Атажукін і Лукман Кодзоков, осетин Іналуко Тхостов, інгуші Адиль-Гірей Долгієв і Чах Ахрієв та інші. Пізніше, в передреволюційну та революційну пору, це розмежування стало глибшим і очевиднішим. І тоді, як, скажімо, представник аристократичної лінії кабардинської культури Магомет-Бек Хаджет-Лаше, редактор і видавець журналу «Мусульманин» (Париж, 1908–1911) та газети «В мире мусульманства» (Петербург, 1911–1912) після революції опинився в еміграції (його описано під іменем Хаджет-Лаше в повісті О.М. Толстого «Емігранти»), представники демократичної лінії Таліб Кашежев, Мажид Фанзієв стали сподвижниками Кірова, стояли коло витоків радянської літератури Кабарди, як і видатний діяч кабардинської культури Нурі Цагов.

_______

¹³ Див.: Косвен М.О. Этнография и история Кавказа. – М., 1961, с. 189.

Друге і третє покоління кабардинських просвітителів значно розширили жанри і тематику російськомовних публікацій – на доповнення до етнографічних нарисів та дорожніх нотаток прийшли художні повісті й публіцистика; головне ж – вони розгорнули критику стану свого суспільства, висвітлювали життєві інтереси свого народу, порушували питання про політичне, економічне і культурне впорядкування його буття, хоч якоїсь послідовної програми і не мали.

Ще активніше, ніж їхні попередники, прагнули вони створити і впровадити національну писемність. 1862 р. адиг Умар Берсей та петербурзький учений Петро Услар запропонували свій варіант кабардинського алфавіту на російській основі. 1864 р. в Тифлісі вийшла перша книжка кабардинською мовою – «Уривки з поеми про Сосруко та кілька оповідань, що їх переклав кабардинською мовою Кази Атажукін». 1864 р. там же вийшов «Гюлістан» Сааді в тому ж перекладі. Але ці починання не знайшли продовження. Атмосфера, що склалася після остаточного «умиротворення» Кавказу, не була для них сприятливою. І далі кожен діяч кабардинської культури починає все спочатку. 1906 р. пропонує свій буквар Паго Тамбієв. Датування цього факту, звісно, не випадкове: словами Хачіма Теунова, «буржуазно-демократична революція 1905 року, пробудивши глуху, придушену гнітом окраїну царської імперії, посилила і потяг кабардинського народу до культури», потроїла «героїчні зусилля жменьки демократично, настроєної кабардинської інтелігенції створити національну писемність, літературу, створити перші букварі та перші школи для свого темного, закабаленого народу»; одним із наслідків цього було те, що «в період з 1905-го по 1920 рік п’ять кабардинців, незалежно один від одного, кожен по-своєму, зробили спроби створити національний алфавіт».¹⁴

_______

¹⁴ Теунов Хачим. Литература и писатели Кабарды. – М., 1958, с. 279.

Особливо різнобічну діяльність розгорнув Нурі Цагов (1893–1936), син кабардинця, який свого часу переселився до Стамбула. Повернувшись 1913 р. на батьківщину, Нурі Цагов уклав алфавіт, видав буквар і читанку, підручники з арифметики та інших предметів, з історії Кабарди – сучасні дослідники називають Баксанську духовну семінарію, де він викладав, «цаговським університетом»¹⁵. 1917 р. він почав видавати першу кабардинську газету «Адыгэ макъ» («Голос адига»). Але реакціонери добилися того, що Цагова усунено з викладання в семінарії, недовго проіснувала і газета.

_______

¹⁵ Очерки истории кабардинской литературы. – Нальчик, 1968, с. 77.

Північний Кавказ, як і Закавказзя, належав до тих регіонів колишньої Російської імперії, де революційні події та громадянська війна набрали особливо запеклого характеру і тривали особливо довго. Радянська влада в Кабарді встановилася лише 1921 р. Це насамперед тому, що тут скупчилися контрреволюційні сили з усієї Росії. Самі ж трудові маси кабардинського, як і інших горських народів, від самого початку підтримали революцію, більшовиків. Вони дали революції одного з її легендарних героїв – Бетала Калмикова, гідного сподвижника Кірова й Орджонікідзе. А сам Орджонікідзе свої враження від одного з горських з’їздів, у якому брав участь за складних політичних обставин, висловив так: «Коли я почув промови цих сивобородих кабардинських стариків, побачив ту резолюцію, яка ухвалена зараз про контрреволюціонерів, я сказав собі, що піти я не можу, бо тут сидять революціонери, бо серед горських мас сталася Жовтнева революція»¹⁶. І ще: «Інгуський народ пішов за нами не оглядаючись».¹⁷

_______

¹⁶ Орджонікідзе Г.К. Статті і промови: В 2-х т. – К., 1957, т. 1, с. 58.

¹⁷ Там же, с. 54.

1921 р. було створено Кабардинську автономну область у складі РРФСР, 1922-го – об’єднану Кабардино-Балкарську а. о. (з 1936-го – Кабардино-Балкарську АРСР). Однією з перших турбот Радянської влади стали впровадження національної писемності, розвиток освіти і культури. В 1923–1924 рр. розроблено і впроваджено новий алфавіт на латинській основі (1936 р. переведено на російську графічну основу). Починають виходити газети кабардино-черкеською та карачаївсько-балкарською мовами. 1925 р. утворено Нацвидав, який уже за перші десять років своєї роботи видав мільйони примірників книжок (підручників, політичної літератури, дитячої, художньої). 1931 р. КБАО нагороджено перехідним Червоним прапором за цілковиту ліквідацію неписьменності.

Становлення і розвиток кабардинської літератури відбувалися у тісному зв’язку з аналогічними процесами у літературі балкарській (оскільки обидва народи об’єднані в одному державному утворенні), а також у літературах черкеській та адигейській. Вже згадувалося вище про етнічну та мовну спорідненість (точніше: однорідність) кабардинців, черкесів і адигейців, Багато хто з дослідників вважає не лише фольклорну спадщину та доробок просвітителів, а й сучасну літературу цих народів спільною для них усіх. Так, X. Хапсіроков пише: «На наш погляд, правомірно називати кабардинську, адигейську і черкеську літератури збірним терміном «адизська література»¹⁸. Водночас усі три існують і як окремі явища, отож предметом нашої розмови є насамперед кабардинська радянська література.

_______

¹⁸ Хапсироков X. Пути развития адыгских литератур. – Черкесск, 1968, с. 5.

Народження її було пов’язане з характерним для ряду народів переходом від «літератури, що говорить», до писемної. Вирішальну роль у цьому процесі відіграли поезія та газетні жанри – публіцистична стаття, нарис, згодом газетне оповідання. Найактивніше розвивалася поезія. Народні співці Бекмурза Пачев, Амірхан Хавпачев, Пшикан Шекіхачев, Тута Борукаєв ще до революції створили лірику і сатиру демократичного, соціально-критичного, антиклерикального і селянсько-революційного змісту, яка своїм характером наближалася вже до професійної літератури. (Особливо треба відзначити Бекмурзу Пачева, класика кабардинської поезії, який ще у 80-ті роки уклав власний алфавіт і користувався ним: «...У скромній землянці Бекмурзи у 80-ті роки ХІХ ст. сталася знаменна подія: поєдналися обидва початки кабардинської літератури – писемної мови й усного слова. Мозолисті руки простого селянина вписали на папір палкі викривальні рядки літерами того самого алфавіту, який народився разом з його поезією»¹⁹). Усі вони стали і першими творцями кабардинської радянської поезії, авторами перших віршів про революцію та її героїв, про Леніна.

_______

¹⁹ Теунов Хачим. Литература и писатели Кабарды. – М., 1958, с. 245.

У 20-ті роки розквітає творчість найвидатнішого кабардинського поета, активного борця за Радянську владу Алі Шогенцукова, учня просвітителя Нурі Цагова. Писати він почав ще до революції, друкував свої вірші в черкеській газеті, що виходила в Туреччині, але сповна розкрився його талант уже за Радянської влади. Почавши з лірики, він виявив себе і в поезії громадянсько-публіцистичного гатунку, активно виступав у 20-ті роки з політично гострими, оперативними і темпераментними віршами, що нагадували надзвичайно популярного тоді Дем’яна Бєдного. Опановує він і епічні форми. Принципове значення мала його поема «Вчорашні дні Тембота» (1933), що вперше дала узагальнене художнє осмислення долі кабардинського селянства. Алі Шогенцуков, а за ним Алім Кешоков, Адам Шогенцуков і Бетал Куашев реформували кабардинське віршування, творчо використавши принципи російського, що зробило їхній вірш гнучкішим і ритмічно багатшим порівняно з традиційним, розширило можливості освоєння нових тем і матеріалу, вираження нових життєвих явищ, понять і почуттів. Завдяки насамперед плідній праці цих першокласних майстрів кабардинська поезія швидко досягла ідейно-художньої зрілості. Найпереконливішим доказом цього став роман у віршах Алі Шогенцукова «Камбот і Ляца» (1934–1936) – твір епічного розмаху, в якому національна історія постає в долях яскравих героїв – селянина і селянки, що, боронячи свою любов, виростають на справжніх борців за власне і народне визволення. У романі неповторно поєдналися пафос краси людського почуття, мотив соціальної активності, оптимістичний трагізм і дух народності. Як зауважує сучасна дослідниця, Алі Шопенцугов у своєму романі наче реалізував власний заклик до колег – «живим серцем припасти до серця народу», «притулитися чуйним вухом до курганів і пам’ятників країни»²⁰.

_______

²⁰ Машитлова Е.М. Становление и развитие социалистического реализма в кабардинской прозе. – Нальчик, 1977, с. 54.

Тим часом освоєння прозових жанрів давалося кабардинським літераторам важче. Протягом 20-х років вони обмежувалися газетним нарисом, тільки в 30-ті роки з’являється оповідання. Для кабардинської прози взагалі характерно, що вона виростала, сказати б, з газетних пелюшок, більшість її перших творців починала з бойової журналістики і публіцистики, з репортажів і нарисів.

Через газету пролягав і шлях у літературу Хачіма Теунова – одного з основоположників кабардинської радянської прози та літературознавства. Народився Хачім Ісхакович Теунов 1912 р. в селі Арик Терського району. Отроцтво його припало на роки утвердження Радянської влади в Кабарді. Здібний підліток навчався у Мало-Кабардинській сільськогосподарській школі – одному з перших навчальних закладів автономної області. Там став і юнкором. Тодішній редактор газети «Красная Кабарда» згадує: «Великою подією в редакції було одержання першого юнкорівського допису. Написав його школяр-кабардинець Хачім Теунов... Юнкор писав про початок навчального року і про те, як хлопці цікавляться газетою «Красная Кабарда»²¹. Потім Теунов навчався в Москві на курсах при Інституті журналістики, закінчив літературний робітфак ім. М. Горького (1932) і майже десять років працював у кабардинській пресі. Ця робота стала для нього доброю школою і з погляду знання життя, і з погляду розширення громадянських обріїв, і з погляду володіння словом. Водночас він брав активну участь і в літературному житті, виступаючи спершу як один з його організаторів, як публіцист, нарисовець, літературний критик, а потім і як прозаїк.

_______

²¹ Петров Г.И. Красная Кабарда: Сб. статей по истории Кабарды и Балкарии. В. 8. – Нальчик, 1959, с. 43.

Ще з молодого віку виявилася надзвичайно симпатична риса Теунова як консолідатора літературних сил; глибоко вболіваючи за розвиток рідної літератури, він завжди дбав не про свої успіхи, а про успіхи своїх товаришів, підтримував їх, писав про них, обстоював, часом відкладаючи власні задуми на потім. Дев’ятнадцятирічним юнаком виступив він із статтею, що поклала початок його понад піввіковій плідній діяльності літературного критика і літературознавця. У ній він гостро і принципово ставив питання про перешкоди на шляху розвитку молодої літератури свого народу: «Відсутність художньої літератури ні в якому разі не можна пояснити відсутністю в нас письменників або поетів – кабардинців. Вони у нас є, але свої праці не видавали через відсутність попиту на художні твори кабардинською мовою, через недооцінку ролі художніх творів нац. видавництвами»²².

_______

²² Теунов Х. Больше внимания кабардинской литературе. – Революция и горец, 1931, № 8, с. 73.

Певно, вже сама поява такої статті була симптоматичною, свідчила про визрівання літературних сил та їхню рішучість добитися докорінних зрушень. Восени 1931 р. відбулися перші збори поетів і письменників республіки в Нальчику. Ось як описував їх Джансог Налоєв – один із перших кабардинських прозаїків, видатний літературний і громадський діяч того часу: «...Цей вечір, як перший літературний вечір, посяде своє місце в літературній історіографії області... Все було позначене печаттю радості та веселощів. Усі відчували, сподівалися, що вечір цей розпочне славну сторінку колективного і творчого будівництва області»²³.

_______

²³ Налоев Дж. Поэты Кабарды и Балкарии. – Революция и горец, 1933, № 5, с. 48.

Вже 1932 р. в Кабардино-Балкарії діяло 35 літературних гуртків, налічувалося 120 літературно-творчих працівників. Це піднесення не в останню чергу було пов’язане і з підготовкою до І Всесоюзного з’їзду радянських письменників. 1933 р. було створено оргкомітет Спілки радянських письменників КБАО. Того ж року починає виходити альманах «Перший крок».

Кабардинські літератори діставали допомогу з боку всесоюзних літературних організацій, встановлювали контакти з письменниками російськими та інших республік. Так, 1932 р. до Кабарди у складі делегації «Правды» приїздили М. Кольцов, Ю. Зозуля, С. Третьяков. Уважно стежив за розвитком культур кавказьких народів М. Горький. У листі до Р. Роллана у березні 1928 р. він писав: «...Племена Кавказу і Сибіру... висувають із кола свого прозаїків і поетів»²⁴. А на зустрічі з Кабардино-Балкарським ансамблем пісні й танцю в 1934 р. говорив: «Звичайно, народ був історично відсталим, але в цьому не його вина, а його біда. Зараз треба тільки радіти з кабардинського народу, який швидко опановує культуру»²⁵. І ще: «Вчіться, вчіться і вчіться, і я не маю сумніву, що Кабардино-Балкарія скоро наздожене в культурі Грузію та Україну»²⁶.

_______

²⁴ Горький М. Собр. соч.: В 30-ти томах, том 30, с. 87.

²⁵ Див.: Теунов X. Литература и писатели Кабарды, с. 117.

²⁶Див.: Курашинов Б.М. В кругу друзей. – Нальчик, 1973, с. 16.

Великою школою було художнє перекладання з розвиненіших літератур, найбільше з російської. 1933 р. вийшли кабардинською мовою «Хаджи-Мурат» Л. Толстого, «Мати» М. Горького, «Піднята цілина» М. Шолохова, «Розбіг» В. Ставського. Активно працювали як перекладачі перші прозаїки – С. Кожаєв, Дж. Налоєв, З. Максидов, X. Теунов. Популярністю користувалися в Кабардино-Балкарії твори черкеських та адигейських письменників, які успішно опановували прозові жанри.

Усе це сприяло і розвиткові кабардинської прози. З’являються оповідання Залімхана Максидова (1909–1937) «Цього не можна забути», «Удар адату» й інші, що показували недавнє минуле, страждання кабардинського народу. 1934 року опубліковано дві повісті – «Початок» Джансоха Налоєва (1906–1937) та «Новина» Сосруко Хожаєва (1901–1937). У першій з них змальовано прозріння молодого солдата царської армії Боба, який, повернувшись з України, з фронтів імперіалістичної війни, поступово втягується в революційні події на Кавказі і стає бійцем партизанського загону Бетала Калмикова. У другій мовилося про будівництво нового життя на селі, будні сільської молоді.

Обидва твори були принциповими віхами в становленні прози. Адже до того часу в ній переважали малі жанри, художньою платформою для формування яких стали прийоми фольклорної прози (таких її форм, як хабар, тхиде, таурих тощо). Механічне перенесення фольклорних способів оповіді призводило до шаблонності думки, невмілого нагромадження подій та фактів. (Хоч водночас були зразки і плідного використання традицій народного сказання: можна, наприклад, послатися на специфічну роль оповідача у З. Максидова, чиї по-фольклорному безпосередні й наївно-довірливі інтонації допомагали створити враження достеменності, наочної переконливості). Гостро стояло завдання добору матеріалу, опанування мистецтва перетворення життєвого факту в художнє узагальнення, типізації, будування сюжету, осягнення стилю. Під цим оглядом повість Дж. Налоєва – автора добре освіченого, знавця російської літератури – могла бути зразком продуманої композиції, динамічного розвитку сюжету, вмілої розробки образу героя, нарешті, стислого і виразного викладу. А повість С. Кожаєва була першим і небезуспішним звертанням до актуальної проблематики соціалістичного перетворення життя, вводила новий матеріал і зміст.

Великою підтримкою і прикладом стали здобутки прози інших адизьких та сусідніх літератур, де вона розвинулася швидше і де вже з’явилися в 30-ті роки такі помітні твори, як романи і повісті М. Дишекова «Заграва», X. Абукова «На берегах Зеленчука» – в черкеській; X. Аппаєва «Чорна скриня» – в карачаївській, Т. Керашева «Шамбуль» – в адигейській.

Перед молодими літераторами гостро стояло питання ідейно-методологічного та естетичного навчання. Воно виразно усвідомлювалося, і той же Дж. Налоєв, по суті, й сам молодий автор, підкреслював: «Письменницький молодняк Кабарди і Балкарії... з одного боку, повинен зростати формально як художник, з другого – йому слід якнайсерйознішим чином озброюватися марксизмом-ленінізмом, тобто оформлюватися методологічно і, якщо можна так висловлюватися, – світоглядно»²⁷.

_______

²⁷ Налоев Дж. От мертвого к живому: Лит.-худ. альманах «Кабардино-Балкария». В. 1. – Нальчик, 1933, с. 84.

Точилися літературні дискусії, в яких, наприклад, висловлювалися протилежні погляди на роль фольклорних традицій у формуванні літератури. Якщо Дж. Налоєв заперечував їх, то Т. Борукаєв, навпаки, визнавав тільки їх придатними для кабардинської поезії і дорікав Алі Шогенцукову наслідуванням російського віршування; Б. Пачев, чия творчість була явищем перехідним від фольклору до індивідуальної поезії, шукав поєднання обох начал; але найперспективнішою виявилася позиція Алі Шогенцукова, який, творчо використовуючи не так окремі прийоми фольклору, як самий його дух, моральні критерії та спосіб мислення, водночас активно засвоював досвід російської та європейської літератури. І якщо той же Дж. Налоєв не без підстав відзначав, що кабардинська поезія переживає період, який можна порівняти – «з погляду формального розвитку» – «з допушкінською епохою російської поезії, коли найвидатніші її представники (наприклад, Жуковський) запозичували свою форму у західних майстрів...»²⁸, – то про Шогенцукова цього не скажеш, він уже випереджував цей етап.

_______

²⁸ Налоев Дж. От мертвого к живому, с. 85.

Однією з найважливіших була проблема літературної мови. При всьому багатстві народної мови, в ній бракувало багатьох нових понять для відтворення сучасної політичної, соціальної реальності. І тут найбільшим був внесок Алі Шогенцукова, який активно використовував російські та інтернаціональні слова, відроджував архаїзми, конструював нові слова за існуючими моделями тощо – взагалі виявив недогматичний підхід, ішов багатьма шляхами. Питання літературного мовотворення ставив він і в теоретичному плані – у статтях «Неважко відродити нашу мову», «Як розвивати нашу мову».

Масштабним художником, сміливим новатором показав себе Алі ІІІогенцуков і в прозі. Його оповідання «Пуд борошна», «Під старою грушею», написані на початку 30-х років, бувши в числі перших творів кабардинської прози, дали їй відчутний імпульс, спрямовуючи в бік характерології та психологізму при змалюванні соціальних конфліктів.

На такому тлі й відбувався перехід X. Теунова від журналістської та громадської діяльності до професійної літературної праці. Як бачимо, його літературна доля складалася досить своєрідно. Бувши одним з перших літераторів Радянської Кабарди, організаторів її літературного життя, активно виступаючи в пресі, у журналі «Курууша» («Нова сила») – першому кабардинському громадсько-політичному та літературно-художньому періодичному виданні – з нарисами, статтями та оповіданнями, він лише 1941 р. видав збірку оповідань та повістей. Мабуть, це пояснюється як вимогливістю автора до себе, так і тим, що він багато енергії та часу віддавав літературно-організаційній роботі. І часом молодші його «випереджали», але він не заздрив, а радів. І підтримував їх добрим словом, своїм авторитетом. А тим часом і сам уперто, наполегливо працював, неквапливо доходячи «свого зросту і сили».

Визначним здобутком кабардинської прози стала його повість «Аслан», що з’явилася напередодні війни. Вона знаменувала перехід від нарисових та лірико-романтичних шкіців до зрілого об’єктивного письма, до характерологічного дослідження й психологізму; починалося вироблення епічної манери, нагромадження елементів епіки.

Повість розробляла знані вже в кабардинській прозі матеріал і тему, але на принципово вищому ідейно-художньому рівні. «Творці молодої літератури, – пише сучасна дослідниця, – не уявляли собі процесу становлення нової суспільної свідомості без нищівної критики всього старого у всіх його виявах»²⁹. Звідси – панування прийому протиставлення старого і нового, таврування старого авторитетом нових понять. Пафос цей, властивий усім національним літературам, а надто молодим, був і неминучий, і зрозумілий, і плідний. Проте нерідко таке протиставлення залишалося схематичним, набирало прикмет напередзаданості, а інколи й переростало в заперечення національної характерності, традицій, спадщини. Наприкінці 30-х років у кабардинській літературі відбувається поворот до глибшого, діалектичнішого осмислення минулого, до активнішого використання національних художніх традицій та джерел тощо. Привело це і до вдумливішого, об’ємнішого художнього трактування дореволюційного життя народу, його боротьби проти соціального та національного гніту, уважнішого відтворення народних характерів, а не соціологічних схем.

_______

²⁹ Мусукаева А.X. Поиски и свершения. – Нальчик, 1978, с. 11.

Це і бачимо в повісті Теунова. Його герой – наймит, «набридлий аллахові», як його називали, або «Мишаж» – великий незграбний медвідь. Людина надмірної фізичної сили й терплячості – і такої ж довірливості, доброти, наївності. Такі селянські типи відомі майже в усіх літературах. Водночас автор зумів подати цей загальнолюдський – чи загальноселянський – тип у всій конкретності національного буття й національної психіки. І дуже тактовно показав здатність такого характеру до розвитку в соціальному досвіді, до політичного прозріння. Знов-таки: саме собою і це було вже не нове для кабардинської літератури, більше того, зображення шляху від покірливості до бунтарства ставало вже збитим штампом, але Теунов знайшов тут нові ідейно-художні можливості, сягнув глибшого рівня історичної правди, показавши отой процес пробудження як явище органічне для особистості, в усій конкретності її емоційної та душевної сфери. Як відзначав відомий російський критик В. Гоффеншефер, «переконливість образу Аслана зумовлена тим, що становлення класової свідомості героя починається з суто особистого конфлікту, який лише поступово усвідомлюється героям як конфлікт класовий»³⁰. Аслан зворушує, викликає співчуття й довіру і тоді, коли бачимо його стійкість у поневіряннях, і коли в нього зароджується «невміле», але ж яке щире почуття до бідної вдови, а з ним надії на щастя, про яке ніколи й не мріяв, і коли він стає жертвою панської жорстокості, і коли збіг обставин приводить його до абреків, і коли він починає усвідомлювати своє і таких, як сам, становище...

_______

³⁰ Гоффеншефер В. Кабардинская художественная проза. – В кн.: Заря над Эльбрусом. – М., 1956, с. 8.

У повісті є виразний романтичний елемент (підкреслена соціальна контрастність, протиставлення мрії та дійсності, природи і людини), але він підпорядкований об’єктивному авторському зображенню, дисципліні сюжету і стилю; драматизм подій поєднується з природністю внутрішніх психологічних монологів, фабульна та емоційна насиченість – з лаконізмом письма.

Одне слово, перша повість Теунова виявилася зрілим мистецьким витвором. Недарма це був перший твір кабардинської прози, що вийшов за межі республіки та країни: «Аслана» перекладено і видано російською, англійською, французькою, іспанською, німецькою, польською, а нещодавно й українською мовою.

Під час Великої Вітчизняної війни Теунов активно виступає як публіцист, пише драму «Випробування» – про боротьбу кабардинського народу проти окупантів.

Після війни письменник знову багато сил віддає літературно-організаторській роботі, тривалий час очолює Спілку письменників Кабардино-Балкарії, активно бореться за піднесення рідної літератури як критик і літературознавець. Водночас плідно працює і в прозі. Виходять його повісті «Новий потік» та «Золотий ранок» (обидві – 1949). Тема першої – будівництво гідроелектростанції в горах та соціалістичні перетворення в аулах. Образ молодого інженера Аслануко був першим образом кабардинця-інтелігента в національній прозі, і це – ще один доказ того, як Теунов відчуває потребу часу, «замовлення» самого життя свого народу. А «Золотий ранок» давав свого роду передісторію Аслануко – його піонерські роки, навчання. Один із мотивів обох повістей – показ щасливого життя нового покоління кабардинців, дітей колишніх наймитів і борців за Радянську владу. Проте, при всій щирості оповіді, не можна не погодитися з Нафі Джусойти, що в обох повістях «авторська захопленість заступає реалістичне дослідження складного процесу»³¹.

_______

³¹ Джусойти Нафи. Главная песнь – песнь о жизни. – В кн.: Теунов Хачим. Избранное. – М., 1976, с. 7.

Найбільшим творчим досягненням Теунова, найвагомішим його твором, що по праву ввійшов до активу, кращого фонду всієї радянської літератури, – є роман «Рід Шогемокових» (1963–1967), зразок зрілого епічного письма. В ньому змальовано долю різних прошарків кабардинського селянства в історично зламний період 1914–1917 pp. І тематично, і за своєю ідейно-художньою концепцією він примикає до низки творів усіх національних літератур народів СРСР про шлях своїх народів у революцію, в соціалістичне перетворення світу. Це твори, які, вливаючись у раніше намічене вже загальне річище художньо-образного відтворення ідеалів та досвіду Великої Революції, її людської, соціально-психологічної картини, роблять цю картину революції та соціалістичного перетворення дедалі більш «багатоголосою», багатомовною, проведеною крізь різну національну пережитість, різні національні аспекти бачення, неповторну локально-буттєву визначеність, – тим самим збагачуючи сукупний історичний досвід усього радянського суспільства (як він відбився в художній літературі), поглиблюючи і убагатогранюючи наше бачення історичних процесів.

На цей час кабардинська проза (слідом за поезією, де працювали такі визначні майстри, як Бетал Куашев, Адам Шогенцуков, Алім Кешоков) досягла вже значних успіхів. Вона долала натуралістичну описовість і публіцистичну декларативність, йшла до поглибленої художньої інтерпретації дійсності, шукала нові форми. Пряме або приховане ілюстрування політичної схеми відступало перед діалектичною картиною життя, контрастно-романтичне втілення людських характерів – перед об’ємнішою типізацією, уважним психологічним аналізом. Певна річ, ця тенденція і раніше відчувалася в кращих творах кабардинської прози; тепер вона дається взнаки виразніше.

Провідним жанром у 50-ті та на початку 60-х років стає повість. У ньому активно працюють А. Шомахов, X. Каширгов, Т. Шаков, А. Налоєв, X. Кочесоков та ін. С. Кушхов у повісті «Рідня» (1961) зумів відтворити складну психологію сучасника та національний характер у рухливій взаємодії багатьох як позитивних, так і негативних рис. До прози переходять, не залишаючи поезії, і А. Кешоков, X. Хавпачев, Адам Шогенцуков. Повість останнього «Весна Софіят» (1954) завоювала всесоюзне визнання. Поетичність мислення поєднувалася в ній з психологічною змістовністю і точністю в зображенні морально складних людських взаємин, що дозволило авторові створити повнокровний образ сучасної кабардинської дівчини-колгоспниці, показати її духовну еволюцію, громадянське зростання в праці.

Першим кабардинським романом стали «Горці» (1954) Аскербі Шортанова. В ньому намальовано широку картину історичних подій на Кавказі першої половини XIX ст., життя і побуту кабардинських і дагестанських селян та князів, патріархально-феодальних стосунків, боротьби Росії, Туреччини, Персії, Англії за Кавказ, початку руху Шаміля... Життя і характери горців описані правдиво і колоритно. Але у сферах політично-дипломатичних, військових тощо автор почувається далеко не так упевнено, збивається на ілюстративність, пасивне використання мемуарних та інших джерел. Кабардинська критика відзначає також недостатньо об’єктивне зображення в романі тих історичних осіб, які були провідниками колоніальної політики царизму на Кавказі, зокрема – помітне «прикрашування» Єрмолова. «Автор ідеалізує діяльність царської військової верхівки на Кавказі, особливо генерала Єрмолова»³².

_______

³² Кауфов X. В зеркале социальной жизни. – Нальчик, 1980, с. 62.

1960 р. з’являється і перший кабардинський історико-революційний роман – «Чудова мить» А. Кешокова, що разом з пізнішим «Зеленим півмісяцем» складе дилогію «Вершини не сплять». Фактично і А. Кешоков, і X. Теунов одночасно працювали над епічними творами про революційну добу і обидва збагатили літературу визначними епічними полотнами. Але кожен із них ішов своїм шляхом. А. Кешоков дав рухливу панораму подій і доль того грозового часу, широку галерею постатей; його твір фабульно насичений, оповідь динамічна; особливу цінність становить відтворення в дилогії спектра ідеологічних позицій, картини політичної боротьби, соціальної психології представників різних класових сил. Трохи інакше розумів своє завдання і розв’язував його X. Теунов.

Роман X. Теунова – типова родинна хроніка. А водночас – і хроніка революції. Однак цей добре відомий у літературі жанр набув тут дуже своєрідного забарвлення – не в останню чергу у зв’язку з тим особливим місцем, яке посідав рід та родові стосунки й традиції в соціальному й побутовому укладі кавказьких горських народів. Тому життєпис роду Шогемокових є воднораз і драмою колоритних людських характерів, розгортанням їхніх суверенних доль, і аналізом агонії традиційних сил родового співжиття, його застиглих форм під тиском класового розшарування, соціальних перемін, і картиною зародження нової соціально-політичної дійсності, революційного пробудження екзотично-патріархального закутка. І в самому стилі роману «східна» притчова філософічність та екзотична барвистість досить несподівано, але органічно поєднується з епічним розмахом відтворення містких людських доль, грунтовністю прискіпливого соціально-психологічного аналізу та неутруднено-глибоким ідейним диханням, ідейною масштабністю й чутливістю, «незамкненістю» – відкритістю у великий, всезагальний світ революції, що далеко не завжди вдається у творах на «провінційному» матеріалі.

...На наших очах убожіє і вигибає давній і за інші незгірший рід Шогемокових. Троє синів було в старого Дамжуко Шогемоко, троє соколів гірських Беслан, Пшикан, Ісмел. Радів ними старий, пишався, та недовго. Беслан гине на рубці лісу, Пшикана заарештовують і засуджують до заслання за участь у повстанні аюбейців (історично – одне з найбільших повстань кабардинських селян проти царської влади – Зольське) проти сваволі властей, що відібрали в них землі й випаси; зрештою, і третій з братів, Ісмел, «найспокійніший» і душевно зрівноважений якоюсь глибокою внутрішньою терпимістю, чимсь «загальнолюдським», рятуючи життя останнього пагону роду Шогемокових, свого сина Зрамука, стає добровільною жертвою звичаю кровної помсти (за яким мала пролитися кров когось із чоловіків його роду) та ворожнечі зі старшиною селища Туганом Бороковим, натурою жорстокою і зловісно-сильною... Втягненість у кровну помсту стає формою розгортання інтриги і способом зацікавлення читача, – водночас навколо цієї інтриги нарощуються ширші картини життя і людських взаємин, вона вводить у глибші шари соціального побуту, набирає соціально-аналітичного навантаження. Так само і мотив протистояння Борокову багато важить у романі. За звичаєм і традицією старшина має бути заступником і оборонцем свого села. Такого він і намагається вдавати. Проте класові, майнові інтереси беруть гору над національним звичаєм і традицією. Цей історичний розкол постає в першій частині роману на рівні села, у зародку; в третій частині його побачимо на вищому, національно-політичному рівні – вже як соціальну реальність.

Дуже зворушливо виписаний старий Домжуко Шогемоко в його безпомічній батьківській любові до своїх бездольних синів, в його зусиллях якось урятувати заарештованого сина Пшикана – і нерозумінні тієї колоніальної бюрократичної машини, що, сліпа й глуха до його горя, дурить і відштовхує його. Привабливий і колоритний Ісмел, палкий, чесний і людяний; жорстоке життя розбиває одну за одною всі його мрії й надії, не щастить йому в особистому житті – кохану дівчину обманом здобуває багатій Туган Бороков (використавши звичай умикання). Ісмел одружується з іншою, яка не дуже йому до серця і в якої тяжкий норов, але він знаходить у собі досить душевної сили й доброти, якоїсь підсвідомої саможертовності повсякденної, щоб бути до неї дбайливим і ніжним (що виглядає справжнім подвигом людяності, якимсь «непередбаченим» проростанням її невикорінимих пагонів – на тлі тих стосунків чоловіка й жінки, що їх узвичаював іслам); не вдається Ісмелові й здобутися, як він мріяв, на міцне господарство, стати врівень із «шановними людьми», але він, зрештою, мириться з цим, бо пересвідчується, що шлях до багатства й «незалежності» (а саме останнє найбільше йому болить) лежить через підлоту, обман і злочини. А він не може не залишатися людиною, людяність і честь йому дорожчі навіть за житейську незалежність (таку важливу для горця!), їх він заповідає своєму сину Зрамуку, якого рятує своїм життям, залишаючи його продовжувати в майбуття свій чесний і роботящий рід.

Але особливо симпатичний і зворушливий, чимось ніби особисто близький, покревний кожному, хто здатен відгукуватися на світле й вічно людяне, – образ Зрамука, наївного, запального і органічно чесного, до трагікомічного «дивацтва» правдивого хлопчика, з його фанатичним і непереборним потягом до знань, до навчання, заради якого він ладен терпіти будь-які злигодні, наражатися на глум і очевидне здирство (досить згадати його поневіряння по наймах у багатих козаків «за грамоту»: «наша працюй безплатне, ваша учить безплатне»); з його гарячою прямодушністю і ревною, нетерпимою чесністю, спраглістю за останньою істиною («Наша правда хочим. Не треба брешить»; «Правда хочим. Зовсім правда»), що завдає йому стільки прикрощів і клопотів, але часом і геть обеззброює його закоснілих у фальшу й крутійствах сановних супротивників (сутички з високими чиновниками у Владикавказі, з окружним прокурором «лібералом» Нестеровим). Образ Зрамука Шогемокова привабливий і значущий ще й тим, що в ньому в особливій національній колоритності промовляє одвічне загальнолюдське – невгасимий, то там, то тут протягом усієї історії людства спалахуючий, потяг «дитини народу», юної трудящої душі, до знань, до світла, до правди, до соціальної справедливості, – потяг, що відбився в стількох історичних долях, що відомий нам зі стількох літературних творів.

Взагалі густий і запашний національний колорит, при соціальній глибині та ідейній масштабності, надає роману X. Теунова особливої життєвої достеменності, психологічної змістовності й душевної принадності. Але той національний колорит завжди в його творах присутній не задля себе і не з причини самого себе, а як правда, достеменність життя і народного характеру та як засіб художньої інтерпретації. Сувора велич гірської природи, мудрий і красивий навіть при всій злиденності побут, безжалісна вимогливість особливо, по-гірському тяжкої, виснажливої праці, часто-густо марної і безплідної, особливе гірське затяте змагання зі скупою землею та примхливими стихіями; неповторний уклад життя, в якому старозавітна правда й заповіти предків стикаються з напором нових потреб і змін; химерне поєднання ісламського фанатизму, забобонності й жорстоких традицій, диких узвичаєнь (як-от кровна помста або каменування «незаконного» – нествердженого слугами аллаха – супружжя) – і традицій та звичаїв народних, мудрих, гуманних, сповнених краси і душевності (як-от стосунки усиновлення, що на все життя пов’язують аталика – названого батька – з каном – названим сином, або «нибжегу блага» – рідня по дружбі, або новий на той час звичай кабардинців та інших північнокавказьких народів, до речі, відображений у багатьох творах їхніх літератур, – відсилати своїх дітей наймитувати до козаків даром, за саме лиш навчання російської мови й грамоти; звичай, у якому відбилося і безправне становище народу, муки «без’язикості» в тодішньому офіційному світі, і його потяг до грамоти, до письменності, його незлобивість і «злагідливість») – усе це створює історично, соціально й емоційно багату картину неповторного, своєрідного буття маленького народу, живучої гілочки людства, що по-своєму переходить спільний шлях людства, його страждання, шукання, прагнення справедливості й боротьбу за неї. І, читаючи роман, хочеш, щоб цей самобутній світ не зник під тиском новацій історичного процесу, буржуазного розвитку, нових соціально-економічних форм і стосунків, що насуваються на найглухіші закутки, щоб утвердив себе серед них, відродився в них до нового життя, виборов себе.

Тому радісно бачити цю надію в молодому поколінні кабардинців – чудовому юнакові Зрамуку Шогемокову, який здружується з передовим російським інтелігентом Кулібіним, знаходить у нього розуміння і підтримку, відчуває правду більшовиків і йде до неї; у його товаришах, таких, як відважний і прямодушний Мурат Кабардов, як смілива дівчина Зейнаб Сохова, як поетична й самовіддана Жанет, дочка старшини й дуки Тугана Борокова, що, вірна своєму коханню до Зрамука, пішла супроти батька й брата і разом зі Зрамуком кинула виклик звичаю кровної помсти, разом з ним стала на шлях нового життя. Цей шлях Зрамука до більшовиків цілком закономірний, він логічно завершує і його власне правдошукання, і всю боротьбу, надії, помилки, розчарування, тяжко здобуваний політичний досвід горців. Особисті долі в романі, при всій своїй саморушійності, засвідчують, «репрезентують», конкретно реалізують у собі великі соціально-історичні процеси, що перетворювали обличчя Російської імперії і вибухнули соціалістичною революцією.

Теунов зримо і мальовничо показав у неповторній життєвій реальності кабардинського села розстановку класових і національних сил, соціально-політичну ситуацію напередодні революції та в революційний 1917 рік. Наочним і відчутним постає той потрійний гніт – соціальний, релігійний, національний, – від якого стогнали горці. До визиску власних багатіїв і місцевої влади, що облудно зловживали єдиновірністю та єдинокровністю, до мракобісної влади мусульманської релігії долучається бюрократичний деспотизм російської колоніальної адміністрації з її байдужістю та зневагою до «інородців», з її нерозумінням елементарних національних і побутових потреб та укладу життя «підвладних» народів; долучається і глухий мовний бар’єр. Все це «взаємонакладається», утворюючи заплутаний клубок суперечностей: між гірськими князями, уорками, караузденями – і селянством, біднотою, карахалком; між колоніальною адміністрацією, російським дворянством, багатими козаками – і місцевим людом; між російською та місцевою верхівкою, дворянством, буржуазією; між різними горськими національними групами, які царизм намагався нацькувати одна на одну...

З болем змальовує письменник і моральні страждання свого народу, який на кожному кроці зазнавав принижень, кривд, образ, на які «невичерпні» були колонізатори та обивателі, – і його тяжке соціально-економічне становище, особливо ж лихо безземелля, зумовлене насильною експропріацією земель на користь багатих козаків та місцевого офіцерства й дворянства.

Не змінила становища і Лютнева революція. Горець не одержав ні миру, ні землі, ні рівності, ні свободи. Його довготерпінню приходив край. Горська біднота, оповідається в романі, почала захоплювати землі тих, хто самозванно, від його імені виголошував красиві слова про свободу й рівність, на ділі виявляючи цинічну байдужість до народних потреб та сподівань.

Це налякало не лише козачу верхівку, а й місцеву знать. Горські поміщики, торгівці, промисловці, різношерстні елементи національної буржуазії активізувалися, намагаючись переорієнтувати революційну енергію мас у релігійно-націоналістичне річище, підкидаючи їм ідейки «мусульманської єдності» та «газавату» проти «нашестя з півночі». Кавказькі верховоди й політики спішно провели т. зв. «підготовчу нараду», а потім – з’їзд горських племен, який мав об’єднати «всіх мусульман Кавказу, від Каспію до Чорного моря». На перших порах релігійно-націоналістична демагогія мала певний успіх, і чеченський нафтопромисловець Тапа Чермоєв, обраний головою ЦК об’єднаних горців, самовпевнено говорив своїм однодумцям: «...Ми з вами непогано знаємо душі кавказьких народів і стежки, якими треба проникати до їхніх сердець. Очевидно, наші серця б’ються в унісон із серцями наших народів». Марне самовихваляння, марні ілюзії, що їх дуже швидко розвіяв суворий вихор історії.

В романі Теунова грунтовно, скрупульозно-документовано (відчувається, що автор спирався на величезний архівно-документальний матеріал) проаналізовано політичні маневри мусульманських та буржуазно-націоналістичних верховодів, показано протилежність їхніх інтересів та задумів корінним життєвим потребам трудящого люду, викрито непривабливий класовий зміст їхніх високолетних «незалежницьких» гасел про «консолідацію національних сил» тощо. І той сарказм, з яким їх спростовано у романі, – це сарказм самого життя, сарказм історії...

І так само невідпорна логіка життя, логіка класової боротьби – в тому, що трудові верстви горських народів дедалі більше згуртовуються навколо більшовиків, ідуть за ленінськими ідеями. Більшовики завоювали цілковиту довіру мас послідовним і безстрашним захистом їхніх життєвих інтересів. У романі ми побачимо величезну організаційну, пропагандистську, виховну роботу більшовиків-ленінців у складних і дуже своєрідних умовах Північного Кавказу, побачимо, якої великої уваги керівники Владикавказької більшовицької організації С.М. Кіров, Ной Буачідзе, Заурбек Калоєв та ін. надавали національним сподіванням і потребам горських народів, правильному поєднанню їх з вирішенням соціальних потреб; як самовіддано протиставлялися вони міжнаціональним чварам, погромам, різні, як багато робили для виховання інтернаціоналістських традицій, для інтернаціональної співдружності та співдії народів Кавказу.

Роман закінчується промовистою символічною (при всій її життєвій природності та сюжетній органічності) сценою революційної демонстрації трудящих Владикавказа, на якій «збільшовичений» Ісмел Шогемоков зустрічає свого дядю Пшикана, котрий щойно повернувся з сибірського заслання. Обидва вони ідуть поруч, упевнені, що «очисна гроза революції принесе відродження їхньому старому селянському родові». І це відродження сприймається як відродження самого кабардинського народу...

Вся творчість Хачіма Теунова – це пристрасне і умудрене слово про красу свого народу, про його страждання й поневіряння, про відродження в революції та розквіт у соціалістичному перетворенні життя. І, головне, – слугування цьому відродженню й розквіту, праця задля нього. Горда синівська закоханість у свій невеличкий, але самобутній і сповнений достоїнства народ промовляє і в романі «Подаруй красу душі» (1965).

Здається, цей роман постав з дослідницьких занять автора, але пережитих, як особиста доля. Побудований він досить оригінально і – по-доброму! – літературно «хитро». Тема наче вузька, надто специфічна: шкільні й студентські історико-літературознавчі захоплення Ахмета Наурзокова, юнака, який заглибився у вивчення кабардинських джерел поеми Лермонтова «Ізмаїл-бей». «Я прочитав і продивився багато книг, – каже він, – і дуже здивований, навіть сприкрений тим, що не зустрів жодної роботи по «Ізмаїл-бею», яка б вийшла з-під пера адигів – кабардинця, черкеса, адигейця... Я вибухнув гнівною тирадою про те, які ми, адиги, недопитливі, неприпустимо байдужі до власної історії... Проспали минулі віки й далі спимо за інерцією і в двадцятому! Чи не час нам прокинутися!.. Ми все ждемо, щоб інші відновили і розробили нашу історію...»

Ахмет Наурзоков знаходить матеріали, що вимальовують надзвичайно цікаву постать високоосвіченого князя Ізмаїла Атажукіна, який присвятився кабардино-російському примиренню та порозумінню і став прототипом героя лермонтовської поеми. Ця тема поступово захоплює і оповідача, і читача – за нею вимальовуються малознані сторінки історії Кабарди.

Таку форму подання матеріалу автор використовує і для популяризації знань про минуле свого народу, про його визначних синів, і для полеміки з тенденційними або поверховими уявленнями (так, стереотипові колонізаторів XIX ст. про «дикість» кавказьких народів він протиставляє і факти, і оцінки Грибоєдова, Пушкіна, Лермонтова; спроби апологетизації царських генералів – «покорителів Кавказу» – резонно заперечує і послідовно підкреслює: «Не Котляревський, не Єрмолов, не Булгаков (царські генерали. – І.Д.) і не династія Романових репрезентували російський народ. Російський народ – це трудівник серпа і молота, це вчений і письменник. Ось до них і йшов зі щирим серцем різноплемінний Кавказ»). Тут він і літератор-романіст, і вчений-дослідник. Змушений (через нерозвиненість на той час історичної науки в Кабарді, недостатню популяризацію рідної минувшини) взятися за цю специфічну патріотично-просвітницьку роботу, він прийшов до створення оригінальної оповідної структури, в якій самопізнання героя стає самопізнанням народу; становлення і розвиток особистості героя йде паралельно з розкриттям національної історії, включає її в себе; дошукування істини в науці стає елементом морального самоутвердження героя. І герой цей – наскрізь сучасний, з усією повнотою комуністичного світогляду, з органічним інтернаціоналістським світопочуванням: вийшовши з глибин кабардинського народу, він жадібно засвоює багатства російської та світової культури і з цим, засвоєним, знову повертається працювати на рідній ниві, розвивати культуру свого народу...

Історична доля кабардинця – так можна було б визначити головну тему Хачіма Теунова, головний ракурс, під яким він бачить свого героя. В усіх його творах присутнє щось «автобіографічне», – може, не особисто авторове, але автором за свій народ пережите, переболіле. Це особливо відчувається в його улюблених героях. Аслан з однойменної повісті, Аслануко з «Нового потоку», Зрамук з «Роду Шогемокових», Ахмед Наурзоков з роману «Подаруй красу душі» – при всій своїй відмінності в історично-ідеологічному та соціально-психологічному змісті, в чомусь є і варіаціями одного образу. Точніше, це образи на одну тему: поривання кабардинця до ширшого, «світового» життя, до самоусвідомлення і самоствердження, подолання рутини і провінційності, включення в загальний поступ людства. У всіх них – потяг до соціальної, громадянської дії, жадоба знань, потреба справедливості й загострене відчуття її; отже – немертва душа з живчиком внутрішнього розвитку й націленість уперед...

Однією з особливостей усієї творчості Теунова є своєрідне поєднання об’єктивності, тверезого реалізму, критичності в зображенні національної історії – з романтичною, часом навіть екзальтовано-визивною (як у образі Ахмеда Наурзокова) закоханістю в свій народ, ствердженням і уславленням його. Але ця любов нічого спільного не має з самозамилуванням, чванством чи національною обмеженістю. Це любов відповідальності.

Нею перейнята і чудова нарисово-публіцистична книга Теунова «Шлях на Ельбрус» (1974), своєрідне, за визначенням автора, «сказання про Кабардино-Балкарію». Це розповідь про свою республіку, адресована читачам усього Союзу. Автор знайомить їх з життям кабардинського і балкарського народів, з їхнім минулим, з соціалістичними перетвореннями, успіхами в розвитку економіки, науки, культури. Проте він не просто викладає – хай поетично і пристрасно – більш-менш відоме, а й, провівши дослідницьку роботу, знаходить нові факти, звертає увагу на малознані явища та постаті з історії, вносить свіжі акценти у висвітлення сучасності, одне слово, прагне збагатити – і збагачує! – образ Кабардино-Балкарії. Це дає йому моральне і громадянське право на суворий докір землякам: «Які часом ми буваємо недбалі, недопитливі, байдужі до свого минулого». Докір, який зривався з вуст багатьох письменників чи не всіх народів. Бо хто ж, як не письменник, відповідальний за історичну пам’ять свого народу! Тобто – і за його майбуття.

Саме так розуміє своє покликання Хачім Теунов. Протягом усього свого творчого життя він досліджує культуру народу, знаходить і повертає загалові загублені золоті зерна національної словесності, популяризує її кращі зразки серед ширшого світу. Його змістовні, насичені документальним матеріалом, професійно і жваво написані літературознавчі нариси «Світло з Півночі» (про Шору Ногмова), «Чудовий самородок» (про Бекмурзу Пачева), «Шлях поета» (про Алі Шогенцукова) та праця «Література і письменники Кабарди» (1955) заклали основи кабардинського літературознавства, яке сьогодні переживає справжнє піднесення (праці Е. Налоєва, А. Хакуашева, Л. Кашежевої, Є. Машитлової, Є. Губашієвої, Б. Курашинова, М. Сокурова, оригінальні мемуарно-літературознавчі публікації А. Кешокова, яскраві критичні виступи молодого поета і прозаїка X. Кауфова та ін.). Якщо згадати ще «поточну» літературно-критичну та літературно-організаторську діяльність X. Теунова, його зусилля і заслуги у виданні творів перших радянських кабардинських письменників (Дж. Налоєва, С. Кожаєва, З. Максидова), його доробок як перекладача (завдяки йому кабардинський народ одержав рідною мовою «Капітанську дочку» Пушкіна, «Одруження» Гоголя, байки Крилова, романи «Як гартувалася сталь» М. Островського, «Молода гвардія» О. Фадєєва та інші твори радянської літератури), то можна уявити, як багато його праці вкладено в розвиток рідної культури.

Нині кабардинська література виступає на всесоюзній арені як література, що дала Бекмурзу Пачева й Алі Шогенцукова, Бетала Куашева й Адама Шогенцукова, Аскербі Шортанова, Аліма Кешокова, Хачіма Теунова. Плідно працюють у ній поети Азрет Будаєв, Зубар Тхагазитов, Фоусат Балкарова, Інна Кашежева, Анатолій Біцуєв; прозаїки Тенгіз Адигов, Хапача Каширгов, Ахмедхан Налоєв, Олексій Кушхаунов, Борис Мазіхов, Кашиф Ельгар, поет і прозаїк Петро Мисаков; ряд драматургів; численний загін літературознавців та критиків; приходять і молоді таланти.

Категорія: COLLEGIUM 27/2017

Мадоян В.В., Шейранян С.З. Языковая политика: состояние и перспективы

Опубліковано: 01 березня 2018

Друк E-mail

Коллапс СССР, по предложенному нам сценарию, должен был обеспечить демократическое сообщество юридически равноправных людей без идеологических конфликтов, одним из ключевых факторов которого является языковая политика. Демократическая форма правления прежде всего обеспечивает права и свободы личности, а стало быть, и его право на пользование своим языком вне зависимости от государственного. Однако республики постсоветского пространства, «вырвавшиеся из тисков интернационализма», сразу же принялись решать свои узкие национальные проблемы, так что конфликт идеологий постоянно обостряется. Насколько демократическими принципами руководствуются политики постсоветских стран, свидетельствует узурпация власти: Алиевы правят Азербайджаном больше пятидесяти лет, в Казахстане существует только Н.Назарбаев, в России и Армении новая власть рождается старой и пока не было ни одного исключения, в Белоруссии «все голосуют» только за А.Лукашенко… Такая «демократия» чаще не в состоянии обеспечить правовую государственную языковую политику, под которой понимается определение государственного языка страны и условий осуществления своих прав национальными меньшинствами, с одной стороны, установление приоритетных направлений развития языка вообще – с другой.

Первый вопрос – о государственном языке и языке национальных меньшинств в единой стране – больше связан с политикой и правами человека. Если исходить из принципов современного развития цивилизации, человек не должен быть ограничен в своих правах из-за языка. Конституции демократических стран констатируют, что «запрещается дискриминация в зависимости от пола, расы, цвета кожи, этнического или социального происхождения, генетических признаков, языка, религии, мировоззрения, политических или иных взглядов…» (5, ст.14.1); «каждое лицо, лишенное свободы, незамедлительно извещается о причинах этого, а при предъявлении уголовного обвинения – также об обвинении на понятном ему языке» (5, ст.16, пп.7); «лица, принадлежащие к национальным меньшинствам, имеют право на сохранение и развитие своих традиций, религии, языка и культуры» (5, ст.41). Согласно указанным пунктам Конституции Республики Армения, как и аналогичным конституциям постсоветских стран, человек не должен быть дискриминирован по признаку языка, что означает: при соприкосновении с уголовным кодексом его должны информировать на понятном ему языке и ему дается право сохранять и развивать свой язык. Естественно, как это отмечено в законах о языке, об иностранцах, о лицах без гражданства всех демократических стран, в необходимых случаях государство обеспечивает лицо, не владеющее иностранным языком, переводчиками [4; 8].

Если учесть, что в иноязычном окружении вряд ли удастся сохранить, а тем более развивать свой язык, то вне соприкосновения с преступным поведением о пользовании родным языком, казалось бы, нет речи, и нигде нет положения о применении лицом своего родного языка в ситуациях, предусмотренных гражданским правом. Однако в странах с многоязычным этносом проблема языка национальных меньшинств решается, если, конечно, все население не объявляется этнически единым, чем косвенно запрещается использование родного языка в бытовой и официальной сферах. В Украине, например, действует специальный закон «О национальных меньшинствах в Украине», статьи 6 и 7 который гарантируют развитие языков национальных меньшинств [3]. В законе же «Об основах государственной языковой политики» считается необходимым «содействие использованию региональных языков или языков меньшинств в устной и письменной форме в сфере образования, в средствах массовой информации и создание возможности для их использования в деятельности органов государственной власти и органов местного самоуправления, в судопроизводстве, в экономической и социальной деятельности, при проведении культурных мероприятий и в других сферах общественной жизни в пределах территорий, на которых такие языки используются, и с учетом состояния каждого языка» [4, ст.2, п. 3].

Иной вариант используется в Швейцарии, где функционируют четыре официальных языка: немецкий, французский, итальянский, ретороманский, т.е. языки всех коренных народов Швейцарии. Естественно, это создает определенную волокиту для населения и неудобства для госслужащих, поскольку не все они на должном уровне владеют хотя бы двумя из указанных языков. В то же время Швейцария, которая очень внимательно относится к национальной гордости своих народов, продолжает ту же языковую политику, для смягчения указанных неудобств стремясь свести к минимуму зависимость гражданина от государственных органов.

Для решения вопроса о «языковом праве» человека следует внимательно рассмотреть, что из себя представляют права и свободы личности вообще, на каких принципах они базируются. Здесь существует несколько подходов. Первый из них гласит: «права человека заканчиваются там, где начинаются права другого», т.е. права одной личности ограничиваются правами другой. Согласно второму подходу, «личность имеет право на любое действие, которое не запрещено законом». И тут сразу же начинаются противоречия в принципах языковой политики. Комиссия и Суд по Европейской хартии о правах человека, справедливо полагая, что отсутствие права пользоваться родным языком является нарушением свободы мысли, считает, что государство (в данном случае – члены ЕС) не обязаны предоставлять личности право пользоваться родным языком в сношениях с государственными органами: «…Мысль и язык настолько тесно взаимосвязаны, что любые ограничения государством использования какого-либо языка, выбранного тем или иным лицом, представляют собой нарушения свободы мысли в соответствии со статьей 9. Ни Комиссия, ни Суд этот аргумент не принимают… Положения статьи 9 не применяются к отказу правительства предоставить отдельным лицам право использовать свой родной язык в отношениях с государственными органами» [2, с.341].

Если принять во внимание стремление современного мирового сообщества избавить человека от чувства дискомфорта, применяемая языковая политика критики не выдерживает. Здесь следует учесть два фактора: желание лица и его право быть в обществе равным со всеми. Если государство предоставило лицу возможность изучить государственный язык, но лицо отказывается от этого или не воспользовалось им, это его право. Вместе с тем, если лицо по каким-либо причинам не знает государственного языка, государство должно обеспечить ему нормальные условия общения с государственными органами. Пока используются только переводчики во время криминальных следствий и процессов.

Исходя из положения демократических конституций об абсолютном равноправии граждан, иностранцев и лиц без гражданства, любое лицо должно иметь право пользоваться родным языком во всех государственных инстанциях. В СССР, хотя официальным языком страны был русский, любой гражданин мог обратиться в Верховный совет СССР на своем родном языке [5]. Аналогично на родном языке представлялись различные справки (о здоровье, о трудоустройстве и т.п.), переводить и принять к сведению которые обязаны были государственные учреждения. В то же время мощь информации на государственном языке не может не подавлять информацию на языке национальных меньшинств, т.е. государственный язык так или иначе принуждает языки национальных меньшинств свертывать свое функциональное поле, и это – естественный процесс. Лауреат Нобелевской премии сербский писатель Иво Андрич печатал свои произведения на латинице, поскольку в таком случае его читали и хорваты. Единственный фактор, который может поддержать употребление языков национальных меньшинств, – государственное финансирование на его функционирование: широкая публикация на госбюджетные средства газет, журналов, классической и национальной литературы, что должно быть отражено в законах о языке (государственном или национальных меньшинств). Язык, как и наука, подчиняется только одной закономерности: для его развития нужна востребованность. Ретороманец, носители языка которого составляют всего 8% населения Швейцарии, может быть заинтересован обучаться на ретороманском, если обеспечивается равенство его возможностей с возможностями швейцарских немцев, составляющих большинство населения этой страны. Аналогичным образом трудно чисто законотворческим путем добиться равенства языков малых народов с мировыми языками. Более распространенный язык всегда предоставляет более широкие возможности. Единственный путь добиться абсолютного равенства всех языков – обеспечение человечества высококачественным автоматическим переводом.

Суть же государственного языка должна состоять в том, что информация, исходящая из государственных органов, должна публиковаться на этом языке. Лицо, которому интересна внутренняя и внешняя политика государства, гражданином которого он является, должно выучить государственный язык. Если же по роду деятельности его совершенно не интересуют указанные проблемы, оно должно иметь право не знать его вообще.

Фактической обязанностью государственных органов является обеспечение возможностей. На этом их функция заканчивается, поскольку следующим шагом является прямой или косвенный диктат, ибо, когда государство думает за человека, за государство всегда думает один человек. Даже вполне логичное государственное принуждение в этой области все равно остается принуждением.

Стремительный прогресс мировой цивилизации делает знание языка все более необходимым. Знание же нескольких языков резко повышает мобильность личности, его возможности в науке, образовании, бизнесе. Сегодня человек, говорящий на одном языке, подобен машине с одной скоростью передвижения. Незнание же государственного языка отрывает человека не только от политической жизни страны, но и от образования, науки, культуры. Так, к примеру, «язык становится все более ценным как помощник в научном изучении той или иной культуры. В известном смысле переплетение культурных моделей данной цивилизации запечатлено в языке, который выражает эту цивилизацию. Было бы иллюзией полагать, что мы можем понять существенные черты культуры путем непосредственного наблюдения, без участия той языковой символики, которая делает эти черты значимыми и понятными обществу» [10, с.39].

Языковая политика как принцип построения (конструирования) языка в качестве функциональной коммуникативной единицы также связан с идеологией. «…Под языковой политикой мы понимаем совокупность мер, разработанных для целенаправленного регулирующего воздействия на стихийный языковой процесс и осуществляемых обществом (государством)», – пишет Л. Б. Никольский [7, с.114]. В этой ситуации идеология играет существенную роль, поскольку в любой стране стихийный языковой процесс определенным образом, как отмечено, регулируется, и суть дела в том, как он регулируется. Если в период становления русских литературных норм Н. Карамзин, а затем и А. Пушкин стремились использовать богатство французского и соединить его с русской народной разговорной стихией, в армянской языковой политике закрепились пуристические тенденции, которые обусловлены историческими условиями существования армянской нации. «Отношение языка и общества в плане статики может выявляться в отражении в языке условий общественного существования,» – писала В. Н. Ярцева [10, с.39]. Нисколько не оспаривая принцип непосредственной связи истории языка с историей его носителей, разработанный еще академиком А. А. Шахматовым, следует отметить необходимость качественного совершенствования самого эффективного средства коммуникации. Если националистическая идеология стремится к полному пуризму и отгораживанию от влияния соседних или мировых языков, то глобалистская языковая политика стремится к развитию интернациональных элементов. И в том, и в другом случае главным в политике должна быть языковая перспектива, качество языка, которое проявляется в объеме форм и гибкости употребления. Как правило, это единый процесс, который всегда определяется степенью гуманистической политики государства или степенью открытости данной политической системы, тем более что «…процессы функционального и внутриструктурного развития языка находятся в известной взаимосвязи, ибо функциональное развитие языка должно сопровождаться его внутриструктурным развитием» [1, с.69].

Развитие же государственного языка обусловлено развитием всего общества, которое в погоне за прогрессом, обязано иметь язык, соответствующий времени. Известно, что лексический состав любого языка более чем наполовину состоит из заимствований. Даже в таких мировых языках, как английский и французский, заимствований больше, чем исконных слов. В этом плане в национальной языковой политике наблюдается конфликт двух подходов: открытого (легко воспринимающего иноязычные слова) и пуристического. Реализация одного из подходов в чистом виде невозможна. Речь о том, какой подход применяется преимущественно.

Фактически, в обществе все подчиняется политике и идеологии, даже развитие языка. «Лингвисты, занимавшиеся проблемами социального в языке, нередко были склонны в ряде случаев преувеличивать роль социальных факторов как движущих сил в развитии языка и недооценивать факторы внутреннего порядка, обусловленные относительной самостоятельностью языковой системы» – писал Ф. П. Филин [9, с.6.]. Фактически же в языке действуют две тенденции: с одной стороны, социальные факторы подчиняют развитие языка политике и идеологии, с другой – языковые факторы пытаются систематизировать как указанные, так и внутренние трансформации.

Лингвисты обычно аккуратно обходят деликатный вопрос о качестве языка, однако его приходится так или иначе рассматривать. Главными составляющими качества языка являются его выразительность, краткость, гибкость и системность. Они имеют материальную основу (выражение).

Выразительность языка состоит в его способности передать определенное количество информации с помощью минимума средств. Выразительность, согласно существующим теориям, обеспечивается богатой лексикой. И не только. Так, перевести на эвенкский Элементарные частицы проходят сквозь географическую оболочку Земли не так просто, как передать на русском или армянском: каждый язык должен пройти определенный исторический путь развития без перерывов. С другой стороны, в выразительности языка взаимодействует не один десяток факторов (мы лишь ставим проблему, и она еще требует серьезной разработки). Так, по-армянски можно сказать gərveliqnamak = «письмо, которое будет написано», в то время как армянский язык в целом длиннее русского.

Другая сторона выразительности – это совмещение в одном языковом знаке нескольких типов значений. Так, в предложении «У налоговых органов волчий аппетит» выражение «волчий аппетит» содержит в себе несколько значений: 1) собственно лексическое «прожорливость», 2) оценочное: отрицательное, 3) стилистическое: фразеологически связанное (образность). Фактически перед нами явление, в рекламе называемое «три в одном». Когда армянин говорит: «Ajdakhchiknachqəskhəmec» (буквально: «Эта девушка выпила мои глаза»), он параллельно фиксирует не только силу воздействия (оценку), но и свое отношение (исключительно положительное): девушка оказала на него такое впечатление (настолько ему понравилась), что в его глазах померк свет (он перестал что-либо видеть, кроме нее – у него не стало глаз).

Говоря о качестве языка, следует иметь в виду не только смысловую сторону, но и звучание: большое количество словообразовательных морфем, в том числе корней, создает широкую возможность для манипулирования языковыми средствами с целью избежать повторения звукорядов. Такая манипуляция исключается при тенденциозном пуризме. Так, в армянском названия птиц звучат следующим образом: hav (курица, птица), hndkahav (индейка), khlahav (глухарь), mirhav (фазан), kanephahav (коноплянка), mərrkahav (буревестник), mairahav (тетерев), margahav (коростель), jərahav (лысуха), shikahav (малиновка), gorshdrakhtahav (просянка), lərahav (дупель), phorahav (пеликан), avazahav (песочник), soghahav (поползень), erashtahav (синица) и т.д. Речь не о необходимости обязательного заимствования или обязательного искусственного образования на родной почве. Заимствования обогащают язык не только новыми корнями, но и новыми словообразовательными средствами, в то же время необходимо использовать внутриязыковые возможности, однако принцип меры не должен быть нарушен.

Феномен краткости имеет значение не только в информационном поле. Сравните томик В. Шекспира на английском, украинском, армянском языках и хинди. Его объем возрастает от указанного языка к языку, а это труд, бумага и прочие полиграфические средства. В рассматриваемом плане вопрос можно было бы назвать бессмысленным (качество языка формируется на протяжении длительного времени), если бы литературный язык базировался только на разговорном языке и не было бы необходимости в его искусственном (государственном) регулировании. Однако в армянском литературном языке общеупотребительная лексика, взятая из разговорной стихии, отличается исключительной краткостью, в то время как новообразования (которые в живом языке зачастую отсутствуют: вместо них употребляются заимствования) состоят из тринадцати и более звуков. Если распространенные языки стремятся к интернациональной терминологии, другие – предпочитают разработать ее на родной почве с включением в новообразование всех сем, определяющих называемое понятие, отчего его объем по сравнению с исходным названием возрастает. Ср. growth, nautical, noble (англ.) – новообразование (опухоль), мореходный, благородный (русск.). В армянском языке переводятся даже медицинские термины типа анестезия anzgayazum, наркоз thəmraqun (последнее не совсем благозвучно) и т.д. Поскольку наука прежде всего преследует цель – облегчить нам жизнь, создание искусственных терминов создает дополнительные трудности для ученых: прежде чем перейти к чтению научной статьи нужно выучить термины, в то время как при обратном подходе термины усваиваются со школьной скамьи.

Краткость слова и речи непосредственно связана с понятием гибкости. Это возможность языковых средств функционировать в разном ритме, в разном звуковом поле. Краткое слово создает широкие возможности для манипуляции в поэзии, в музыке, для создания каламбуров, острых выражений, что в конечном итоге определяет не только поэтическое и песенное искусство народа, но и уровень его художественного слова вообще. Попробуйте написать стихотворение со словами столпотворение, контрнаступление, благотворительность и т. под. на русском или darnamaghdzutyun (желчность, англ.acrimony), tsaghrutsamakvel (быть осмеянным, англ. mock) и т. под. на армянском. И речь не о том, что в языке не должны быть составные и сложные слова: нужно придерживаться разумной меры, опираясь на народно-разговорную стихию.

Следует отметить, что опыт языкового строительства показывает, что в нужном случае следует заимствовать не только слова, но и синтаксические конструкции, словообразовательные модели, если они создают новое качество в языке. Государственная политика должна быть направлена на совершенствование языка. В подобной ситуации следует выбирать не по принципу «свое – чужое», а по принципу «лучшее – худшее», если носители языка обладают политической свободой. Естественно, заимствование также имеет свои принципы: заимствованное слово должно вписываться в лексическую и грамматическую систему языка, однако это тема отдельной статьи.

Особой характеристикой языка является системность, под которой в работе понимается систематизированная грамматика, в которой грамматические значения выражены материально и во взаимосвязи друг с другом. Так, если в армянском, немецком и других языках каждая часть речи имеет свои средства выражения (например, в армянском все глаголы имеют на конце -аl, -el, в немецком – -en, и др., то в английском такая закономерность отсутствует, поскольку он является гибридным (смесью древнегерманского, кельтского и французского).

Указанные характеристики язык приобретает в течение длительного периода развития как народа, так и культуры, в особенности художественного слова [11].

В революционные периоды в народно-разговорной стихии возникают различные тенденции, как ведущие к совершенствованию языковой системы, так и направленные на ее разрушение. Так, в современном украинском, русском, армянском, как и во всех языках народов бывшего СССР, наблюдается упорное проникновение грубых, порой нецензурных выражений в язык художественной литературы, а зачастую и желтой прессы. Аналогичные явления имели место в СССР и в 20-е гг. прошлого столетия, однако жесткое регулирование языковой политики со стороны государства укротило эти, казалось бы неукротимые процессы.

Таким образом, государственная политика в области языка имеет две ипостаси: во-первых, это определение статуса языка в государстве, во-вторых, регулирование развития языка, в том числе государственного. Если в первом случае следует исходить из прав и свобод человека, то во втором следует ориентироваться на качество, руководствуясь чувством меры. Язык национальных меньшинств, при любой языковой политике, в настоящее время находится в дискриминированном положении, поскольку совершенно естественно распространенный и развитый язык создает более широкие возможности, что и заставляет человека предпочесть получить образование, общаться на нем, особенно если он имеет статус государственного.

И в любом случае государственная языковая политика определяется под давлением превалирующей идеологии.

Литература

Дешериев Ю.Д. Проблема функционального развития языков и задачи социолингвистики. – Язык и общество. М.: Наука, 1968. – С.53-81.
Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. М.: Москов. независимый институт междунар. права. 1998, – С.598
Закон Украины «О национальных меньшинствах в Украине». – Принят Верховной Радой Украины 25.06. 1992 г. № 2494-XII, вступил в силу 16 июля 1992 г.
Закон Украины «Об основах государственной языковой политики» от 3 июля 2012. № 5029-VI. – Принят Верховной Радой Украины 3 июля 2012 года, вступил в силу 10 августа 2012 года.
Конституция Республики Армения: принята всенародным голосованием 27.12.2005 //СДЗ РА 2005.12.05/ специальное издание (на армянском языке).
Конституция Союза Советских Социалистических Республик. – Принятана внеочередной седьмой сессии Верховного Совета СССР девятого созыва 07.10.1077. М.: Юрид. лит-ра, 1988. – С.63.
Никольский Л.Б. Языковая политика как форма сознательного воздействия общества на языковое развитие. – Язык и общество. М.: Наука, 1968. – C.111 – 124.
Об иностранцах: закон Республики Армения от 16.01.2007 ЗР-47-Н. – Принят Национальным собранием 25.12. 2006 г. // Официальный бюллетень Армении № 6(530), (на арм. яз.).
Филин Ф.П. К проблеме социальной обусловленности языка. – Язык и общество. М.: Наука, 1968. – С. 5-22.
Ярцева В.Н. Проблема связи языка и общества в современном зарубежном языкознании. – Язык и общество. М.: Наука, 1968. – С.39-55.
E. Sepir. The status of linguistics as a science. – Language, v.5, 1929, p.209.

Категорія: COLLEGIUM 27/2017

Рудяков П.Н., Толочко П.П. О Борисе Олийнике – поэте, мыслителе, человеке

Опубліковано: 28 лютого 2018

Друк E-mail

Борис Олийник – человек своего времени и своего пространства. Один из лучших людей. Борис Олийник – поэт своей эпохи и своей среды. Один из лучших поэтов. Борис Олийник – великий украинец, великий славянин, великий европеец, великий представитель земной – глобальной – цивилизации. Он писал по-украински, но, благодаря переводам, его произведения прозвучали на многих языках мира, с ними смогли познакомиться в разных странах, как жители столиц и больших городов, так и обитатели отдаленных уголков планеты. Для большинства из них стихи Олейника были близки и понятны: под украинским народным костюмом его лирического героя билось сердце человека мира во всей его, с одной стороны, универсальности, с другой – амбивалентности.

Став чиновным, Олийник не перестал быть человечным. И в этом смысле тоже проявил уникальность своей личности и судьбы. Взлетев в общественно-политической карьере до без преувеличения заоблачных высот, он сумел сохранить себя и в жизни, и в творчестве. Когда же ветры истории задули в противоположном направлении, он остался самим собой, таким, каким был до кардинальной смены политических декораций. И продолжил в новых условиях делать дело, которому посвятил жизнь. Уже в иной, чем раньше, роли, в иной ипостаси: почти как один в поле воин. Или, может быть, лучше будет сказать: один из трехсот современных спартанцев, рискнувших встать на пути набирающего силу и власть Зла.

Олийник был коммунистом, когда это было модно и выгодно, и остался им, когда это стало неприбыльно, а затем опасно. А вот назвать его поэзию коммунистической трудно, если вообще возможно. Гуманистической – да. Оптимистической – да. Исторической – да. Диалектической – да. Материалистической – да. Но ни в коем случае не догматичной, не пафосной, не демагогической, не идеологизированной. Идеология в его литературном творчестве присутствовала, но не доминировала, не подменяла собой остальные компоненты творческого мира. Идеология не служила инструментом достижения внелитературных целей, она была естественной составляющей индивидуального мировоззрения и поэтического сознания.

С первых шагов в литературе, а они были сделаны еще в старших классах средней школы и на первых курсах университета, Олийник целен и целостен. Сомнения, колебания, внутренние терзания его лирического героя сведены до минимума. Хоть, несмотря на всю бьющую через край энергию и силу молодости, всю устремленность вступившего в жизнь нового поколения «вперед и вверх», и присутствуют. Очень характерно и весьма показательно в этом отношении звучит одно из ранних – оно датировано 1957 г. – стихотворений «Я до тебе йшов…». Лирический герой тут идет к своей любви, приходит к ней, казалось, находит ее, но замирает буквально в одном-единственном шаге от ее обретения: «Я читав в твоєму погляді глибокім: / Ти чекала. / Ти чекала того сонячного слова, / Неповторного і вічно молодого, / Я ж – неначе відібрало в мене мову – / Мовчки квіти обривав собі під ноги». Не дождавшись признания, девушка уходит, герой бросается за ней вдогонку, но, увы, повернуть ход событий вспять ему не удается.

Борис Олийник много видел и повидал, много знал и понимал, многое умел и мог. Ему по плечу было то, что могли себе позволить только единицы, только самые лучшие, только лучшие из лучших. К числу которых он, безусловно, принадлежал. С самой ранней юности и до конца его дней ему неизменно удавалось то, что дано немногим: постигать самые сокровенные тайны бытия. И щедро, радостно, весело, как умел только он один, делиться своими открытиями и откровениями с людьми, с читателями. Умения были самые разные, самые неожиданные. Ему, например, была дана удивительная способность, которую сам он на заре своей высокой поэтической судьбы сформулировал такими словами: «І – дорослі – ми станем од щастя дітьми» («Ми прощатись не будемо»). Обладая оригинальным взглядом, оригинальным мышлением, Олийник замечал вокруг себя, в себе, в других, то, что не удавалось заметить и подметить никому другому.

Молодой Олийник – тонкий лирик, гражданин, мужчина, казак. Со своим собственным кодексом чести, своим представлением о сущем и должном, своим пониманием того, что такое «хорошо», что такое «плохо», где «свои», где «чужие». А еще – благодарный потомок славных предков, пекущийся о том, чтобы ни в коем случае не давал сбоев «закон сохранения памяти» («Урок»), ученик формальных и неформальных учителей, друг, побратим. Ну, и, конечно, сын. Его сыновние чувства заслуживают того, чтобы сказать о них отдельной строкой. Их искренность, сила, глубина, эмоциональный накал не могут не вызывать восхищения. Культ матери в творчестве Олейника – это особая история, особая сфера, в которой в полной мере проявились его лучшие качества. Олейник зрелый, отнюдь не менее лиричный, чем в молодые года, теперь еще и поэт-трибун, поэт-мыслитель, пристально вглядывающийся в суть явлений и событий, отслеживающий связь времен, бьющий в набат, пытаясь предупредить свой народ и все человечество о приближении большой беды.

В последние годы жизни Борис Олийник много внимания уделял молодежи. И как председатель Украинского фонда культуры, и как один из инициаторов и создателей международного гуманитарного проекта «Минская инициатива». В рамках последнего он активно поддерживал проект, связанный с творчеством молодых поэтов Украины, Белоруссии, России. Написал предисловие к поэтическому альманаху «Terra poetica». «Национальная традиция для молодых поэтов Украины, России, Белоруссии является важной, но единственной, – отметил он там. – Насколько мне известно, это сейчас приобретает характер общей тенденции литературного развития. Тенденцию, которая проявляется и действует не только на наших восточноевропейских, славянских просторах, но и далеко за их пределами – в Европе, в мире. Когда-то считалось, что разрыв с опытом предыдущих поколений – стопроцентная гарантия провала для любого, что без овладения этим опытом и без его использования нет, и не может быть литературы как таковой. В модерном мире и в постмодернистской литературе, оказывается, что наоборот – может быть, и есть. Вопрос в том, что же идет на смену национальной традиции, остается пока открытым».

Творчество Бориса Олийника теснейшим образом связано с традицией, как той, что была сформирована поэтическим поколением, непосредственно предшествовавшему появлению поколения шестидесятников, к которому принадлежал он сам, так и поколениями более ранними, включая, конечно, Шевченковское. Не будет преувеличением сказать, что поэт вырос на традиции: украинской национальной, советской интернациональной, славянской наднациональной, – впоследствии развив каждую из них, привнеся свежую струю. С его же традицией дело обстоит сложнее, проблематичнее. В современной украинской поэзии пока не видно поэтов, которых можно было б причислить к последователям Олийника. И это, как мне кажется, обедняет нашу литературу, лишая ее чего-то очень важного, очень ценного и очень нужного.

***

«На віщу зустріч віра в нас не гасла,

Ми на плечах несли до неї міст,

Аж доки срібним дзвоном Переяслав

Не провістив братання благовіст»,

– эта замечательная строфа – из стихотворения Бориса Олийника «Ода братству», в котором автор воспел корневое единство двух этнически родственных народов – украинского и русского, братство, идущее из глубины веков. Перед читателем предстает широкая картина их общей героической и драматической истории – от Киевской Руси до времен Великой Отечественной.

Всякое бывало на этой, по словам поэта, «долгой ниве жатв и лихолетий», но выстоять славяне смогли только благодаря своему кровному корневому единству.

По-братски мы делились с тобою,

В дни жатв, под небом грозовым

Глотком воды, окопом и судьбою –

И только корень наш неразделим.

Наверное, в нынешнее время трудных взаимоотношений между Украиной и Россией – пафос поэтических обращений Бориса Олийника не всем покажется близким, но я уверен, что ни сам автор, ни его многочисленные читатели и почитатели не усомнятся в праведности сказанного. Олийник – выдающийся мастер эпического слова – и писал он не на потребу дня, не к юбилейной дате, но по велению души и, конечно же, для вечности. И в этом он сродни мудрому летописцу. Так ведь действительно было. И, несомненно, будет. Жизнь народов длинная. И кто знает, не придется ли русским и украинцам еще не раз отстаивать свою восточнославянскую православную идентичность. По образному выражению поэта, «славянскую ветвь» и «славянский родовод».

В «Оде братству» – гимн украинско-русскому корневому родству, но точно таким же является отношение Олийника и к Белоруссии. Для него трагедия белорусского народа в годы военного лихолетья – личное и неизбывное горе. Об этом образно и трогательно говорится в стихотворении «Три березы растут …».

Ты прости! Я не смею касаться

былых твоих ран.

Но когда мой предел заалеет

последним закатом, –

О, дозволь, Беларусь, перейдя

этот скорбный курган,

Встать задумчивым кленом –

С березами рядом!

Неравнодушен поэт и к судьбам других славянских народов. В дни югославской трагедии он не раз бывал в югославских фронтовых окопах, выступал с яркими публицистическими эссе, разоблачавшими брутальную агрессию НАТО, сопровождавшуюся бомбардировками городов и селений Сербии обедненным ураном. Одно из таких эссе – «Кто следующий?» – явилось горьким пророчеством поэта о том, что Югославия не последняя страна, подвергшаяся глобализационной «демократизации» США и их европейских союзников. Вскоре они и ответили поэту на его вопрос. Следующими стали Ирак, Афганистан, Ливия, Сирия… А теперь – Украина.

Разумеется, не мог Борис Олийник не выразить своего отношения к югославской трагедии и в своих поэтических произведениях. Одно из наиболее пронзительных и набатных озаглавлено «Гей, славяне». Оно о сербах, оказавшихся, как пишет поэт, «средь двадцатого века на смертной меже» и о православии, на которое «замахнулся сатана». Взывает поэт и к общеславянской солидарности:

Так ударим же в колокол – мощно,

усердно,

Созывая славянскую нашу семью;

Если мы не спасем от погибели

сербов –

Мы погубим и совесть,

и память свою!

И сказано все это Олийником совсем не задним числом, не после, но в самый разгар кровавой расправы «цивилизованного Запада» над православными сербами. Можно сказать, голос поэта прозвучал прямо из сербских окопов.

Позже, в стихотворении «Спасибо вам, сербы», Б.И. Олийник вернется к теме сербской трагедии. В нем он попросит прощения за тех, кто остался в «норах и подвалах, дрожащими как осиновые листья». И это в то время, когда в Брюсселе, «обнявшись со смертью смеялся сатана» в генеральском мундире. Повинившись, в том числе и за славянских собратьев, поэт обратился с благодарностью к гордым и неодолимым сербам.

Спасибо, сербы, неодолимо гордые!

Вы шли в огонь, отбросив все щиты,

Чтоб не исчезли меж народами,

Люцифером сожженные мосты.

Тема славянства – не эпизодическое вдохновение, но постоянный духовный родник, к которому поэт припадает на протяжении всей своей творческой жизни. В «Оде Киеву», написанной в дни празднования 1500-летнего юбилея древнейшего русского города, Борис Олийник особо выделил его восточнославянское значение:

Калиновая зыбка

трех мужей,

Что разметали

полчища Батыя,

Возрадуйся,

золотоглавый Киев,

Высокий щит

славянских рубежей!

Рубеж, как символ предела, за которым отказ от своего многовекового прошлого, своей культурной православной идентичности, стал главным смыслом замечательной поэмы Бориса Олийника. «Трубит Трубеж». В ней о судьбе Украины вместе с поэтом размышляют Богдан Хмельницкий и Тарас Шевченко. О такой ли Украине они мечтали? И такую ли Украину построили «вкраинолюбы ревни»? Поэт не идеализирует прошлое, но и от нынешнего не в восторге. Вложенные в уста Шевченко слова о политических поводырях народа, звучат, как наше родовое проклятье:

Они при всех режимах – на посту,

Им все едино, власть доить какую,

Они святыню продадут любую –

Хоть красную, хоть

желто-голубую…

Поэт заканчивает свою тревожную повесть об Украине призывом отбросить все суетное и мелочное, выполоть «осот розбрата» и явить себя миру единым народом:

Соборно славим вечных Матерей,

Всевидящих могучих кобзарей,

Что нас будили окликом

казачьим

И не позволили праправнукам

незрячим

Загнать нас в сеть мальтийских

упырей.

К сожалению, оптимистическое заключение поэта не очень соответствует новым украинским реалиям. Украину таки загнали в те самые «мальтийские сети».

И все же, если у народа есть такой духовный авторитет, как Борис Олийник, не все безнадежно. Когда я слышу не очень лестные характеристики нашего национального характера, среди которых встречается и такая черта, как неверность, именно Олийник не дает впасть в отчаяние. Вот уж кто действительно надежен и верен. Верен своим убеждениям, верен людям, их разделяющим, верен своей многострадальной родине. Он Поэт и Гражданин. Безусловно, наиболее яркий украинский поэт нашего времени Он глубоко национален, неотделим от радостей и печалей своего народа. Его страстная поэтическая муза служит не сильным мира сего, на каждом повороте истории разным, но простым людям. Она не отрешена от жизненной злободневности, но связана с ней не на уровне простой литературной иллюстрации, а глубоких философских раздумий.

Сооружение кургана памяти жертвам голодомора 1932-1933 гг. возле Мгарского монастыря, что на Полтавщине, инициатором которого был Украинский фонд культуры, а, следовательно, и сам Борис Ильич, подвигло его на создание прекрасной поэзии, в которой Мгарская гора и курган памяти обрели живую плоть, стали символом тех трагических событий. Приведу здесь только одну строфу:

На той горе, на том холме печали,

Где все болит – с цветка и до креста,

Где небо плачет вдовьими слезами…

На той горе, на том холме печали,

Немеет слово и молчат уста.

В стихотворении «Молитва» поэт, обращаясь к Господу, говорит:

Отче, никого не наказуя,

Лишь меня, мольбы мои отринув,

Не прощай, когда таких прощу я,

Кто за их «любовь до Украины»

Вымогает плату с половины!

…Не прости им, Господи,

– прошу я!

При всей любви к Отчизне Олийник не склонен к елейности, псевдопатриотизму, бездумному восхвалению «самости». Он всей своей жизнью и творчеством приобрел право на правду. В том числе и горькую. Это не всем нравится. Было время, когда чересчур «сознательные» организовали настоящую травлю поэта. В вину ему вменялись политические акцентации советского времени, а также и нынешняя верность идеям социальной справедливости. Определенно, эта хула была поэту неприятна, но он продолжал идти своим путем. Иногда в разговоре с близкими, касаясь наветов недругов, спокойно замечал. «Они не мне мстят. Они мстят себе за собственное криводушие и отступничесво».

Можно по-разному относиться к приверженности Олийника социалистической идее, но нельзя не признать благородства такой позиции. Да, ее реализация в Советском Союзе не обрела лучших форм, однако вина в этом не идеи, считает поэт, а тех, кто ее предал. Ему глубоко чужды так называемые коммутанты, в одночасье «забывшие» прошлое и гарцующие на гробах своих отцов и дедов. Таких оборотней поэт высмеял в ряде сатирических стихотворений – в памфлете «Марш пятой колонны», в поэмах «Сон» и «Переодевание душ», стихотворениях «Третьи», Прозренье» и других. Речь в них о нерукопожатных, хотя в нынешних украинских реалиях именно они правят бал. Делая вид, что это не о них убийственные слова Олийника:

Кто вы ныне, наши

коммутанты,

Где нагрели новые места,

Шустро заменяя

транспаранты

И знамен опасные цвета?

Конечно, это литературная метафора. В действительности поэт хорошо знает, где находятся переодевшие душу коммутанты. Разумеется, в лагере политиканов – «патриотов».

Спелся этот хор

объединенный…

Глянь, желто-блакитный

и червонный,

Как победным маршем там

и тут

Коммутанты всей своей

колонной

В ногу с янычарами сплоченно

Украину к пропасти

ведут!

На своем веку мне приходилось наблюдать Б.И. Олийника в разных обстоятельствах. Всегда поражало его эпическое спокойствие. Он был начисто лишен услужливой суетливости, чем грешили и грешат многие его собратья по перу. Кажется, он знал истинный смысл собственного прихода в этот мир, со спокойным достоинством совершая предначертанную ему земную миссию.

На Шевченковских празднествах в Запорожье выдающийся поэт Расул Гамзатов сказал: «С Борисом Ильичем я готов идти в разведку». Уверен, что к этим словам присоединятся все почитатели творчества украинского поэта. Разумеется, это уже будет не маленькая разведгруппа, но огромная армия почитателей Б.И. Олийника, армия дружбы и единства.

Категорія: COLLEGIUM 27/2017

Більше статей...

Сторінка 7 із 90

Волощук Е.В. Феномен еврейской Украины и его литературные проекции

«Блуждающие звезды»: конференция о еврейских писателях из Украины

Хо Сун Чхоль Украиноведение в Корее: история академических исследований и преподавания

Дзюба І.М. Інгуська література. Ідріс Базоркін

Дзюба І.М. Кабардинська література. Хачім Теунов

Мадоян В.В., Шейранян С.З. Языковая политика: состояние и перспективы

Рудяков П.Н., Толочко П.П. О Борисе Олийнике – поэте, мыслителе, человеке

Більше статей...

Форма входу

Наші контакти