• banner11.png
  • banner12.png

Олена Степаненко • ТИХИМ ВІТРОМ СЛЬОЗИ НЕ ВИП’ЮТЬ…

 Печать  E-mail

Категория: «Соты» 2014-2016

Пацифік ЕТА

Чорт забирай твою катастрофічну впертість!
Чорт забирай твою вперту катастрофічність!
На тій стороні серця, де лежить твоя незалежність
На мапі мого – простяглась безсоромна ніжність.
І скільки не накладай на кальку ці контурні карти, 
Скільки не намагайся пробитися через ці кляті митниці, 
                           кордони і вододіли,
Це все одно що крізь скло 
продиратися голими пальцями
відчуваючи врешті тепло лише власної 
                           крові, 
                           що залишає тіло…
І кожного ранку через наше ліжко летять 
Потяги смерті від Еускаді до Аскатасуми, 
І кожної смерті в мені торохтять 
залізні іржаві квіти,
             залізні підсклянники, 
                           гроші залізні на божевільні суми,
 
і кожного разу, коли ти відходиш без мене – без нас – 
                           у ніч,
ми розуміємо
                           – ти щоразу ідеш востаннє,
і щоразу я забираю в тебе одну яку-небудь річ
ніби на пам’ять – й ніколи не повертаю…
 
Але чорт забирай ці святі божевільні гори!
Чорт забирай цих освячених гір божевілля!
Врешті-решт ти береш автомат 
                           і рушаєш дитинно-голий
лишивши навіть окуляри 
Навпомацки…
              Попідтинню…
 

* * *

Любов – вона ніби ніготь, 
Чим глибше вростає – тим більше болить.
У неклінічних випадках просто звикаєш, 
не завважуючи незворотність процесу.
і коли гра на роялі реальності
переходить у фазу коди, 
коли вже вона тебе, а не ти – її –
залишається ампутація – 
кров’ю на клавішах. Та частіше – 
слідами протекторів на спині і вереск гальм, 
що залишають Її колеса. 
 
Адже мати свободу вибору – чи не мати свободи вибору
означає не мати вибору взагалі.
Світ згаса непомітно – і першими відходять звуки,
ніби хтось видирає по клавіші раз на століття 
і бац – 
назавтра все заніміло…
І лише холодильник серця гудить і гудить
сука – гудить і гудить – 
Так ниє і сіпається заражена рана,
і хочеться її чухати й роздирати – 
і здерти нарешті – 
здерти 
разом із тілом.
 
І коли відходять від тебе всі кольори –
Так, наче всотують і ковтають самі себе 
Ледве розкрившися – райські пір’їни гербер,
хочеться задерти голову і кричати – гей ви там, нагорі –
чого вам треба від мене – 
чого вам ще – треба?!
 
Але нічого не зміниться – лише білість і тиша,
Білість і тиша всередині і навкруги
жодної тіні жодного світла
день рік чи годину – може менше а може й більше 
 
і лише там нагорі 
чиясь велика рука підносить до вуха маленьку мушлю 
Землі – 
Прикладає до вуха – легенько стрясає – 
аби лиш почути, як там він – чи гудить,
чи корчиться, плющиться, дихає – чи болить
серця твого холодильник.

 

Фантазія c-moll 

Praeludium 
 
А взимку місто стає холодним, чужим, великим,
здається – мертвим.
Простір розширюється – коштом низького неба,
і кожні морозні, мокрі, грязькі – і найближчі метри
долаються як дорога в Сибір,             
як шлях від порогу – до пекла,
і в запамороченні сипляться з каруселі білі дахи, обличчя,
порожні постелі – й оселі…  
і наша любов – безсила снула рибина –
занурюється у недосяжні глибини.  
 
Allegro ma non troppo  
 
А там – хто кого нас в кому виїдає,
заміщує, витісняє – хто з нас кому болить?
Ми боремося з холодом, як Ізраїль
з янголом, як з коляскою – інвалід.
І коли ти, виснажений до кінця, 
хочеш натиснути на Деліт –
щоби стерти тебе із себе – 
зі свого й земного лиця,
 серця, 
з усіх доленосних нещасних своїх планид,
перепостити як ченця
перемерти себе як СНІД –
і бувай,   
    аддіос,     
       привіт!  
 
Andante  
 
...пада сніг за вікном,
перехожі прискорюють крок,
твій картатий шалик десь там від напруги змок,
зависає земля на сніжинці, тоншій за волосок,
і тремтячий палець, наведений на курок,
тисне Еnter – вкотре, на посошок.
і полегшено ти сідаєш на сніг –
зав’язати шнурок,
і великий Чумацький Шлях починає новий виток,
і великий Бог підіймає легкий смичок –
й ранні сутінки падають – сині, як монітор,
жовті лампочки зір викладають над ними смайл,
і зелений місяць моргає, як світлофор,
ти вертаєш додому – просто додому, не в рай…  
 
й тихі кроки звучать у тональності соль мажор…  

 Інший берег тут, прости і забудь, 
 захисти і розрадь 
 Дж. Керуак The Scripture of the Golden Eternity

Був собі чоловік із дефектом дикції,
так ніби думкам у його голові значно тісніше, 
аніж словам у роті – 
і маленький зеленоокий хлопчик всередині нього бігає, 
вітрячить руками над головою – киш, киш.
Гиля, Гиля!!
А вони злітають, кумедно ляскаючи 
по стегнах незакритими змістами, –
і сміються, штовхаючися в його
незахищеному шаликом горлі.
 
І крізь такий-от гармидер чуєш усе, ним проказане, – 
із незначною лакуною у повітрі,
наче крізь сито, вуаль чи рекламу на шибі маршрутки –
нібито все і видно, 
але така 
гратчаста 
сітківка, 
така розкреслена структура світу, 
що здається: 
ти – це компактна в’язничка
із зовсім дрібною – тобою – в центрі.
 
А-ти такнелюби-лабутивпійманоюЮЮю!
І коли він освідчувався в коханні – так невчасно, як завжди, 
так
повільно й ретельно,
ніби відповідаючи раніше вивчене, 
ніби згадуючи втрачене –
слова у вузькому горлі стикалися, 
спотикаючись, 
давлячи одне одного – 
і 
втрачали найменшу надію.
 
І навіть коли він помер – про це розказали люди,
такі дорослі негарні люди із бездоганною вимовою,
розуміння цього надійшло 
з таким самим запізненням, 
легким заїканням свідомості, 
 
що коли ти остаточно запливла за буйки
усвідомлення цього факту – 
шлях назад був майже невидний.
І тепер, дивлячись на світ – 
Наче крізь сито, 
ледве помітне гратчасте сито – 
(чорно-білий дефект набутої смерті)
не можеш позбавитися відчуття – 
 
у тебе чуже дифтерійне горло
із замерзлими, 
не встиглими бути промовленими 
словами.
 

Йована

Де ти була, квітко-Йовано,
коли він насилу доповз до твоїх вікон, 
по шию грузнучи у скривавленому асфальті
і покликав тебе так 
розпачливо-пристрасно,
ЙОВАНО!
Що усі дзеркала сполотніли в твоєму домі
і наче пелюстки зов’ялі
скинули амальгаму. 
саме того дня Єрусалим був зруйнований,
саме тоді надвечір Карфаген зайняли китовраси
і до Казані удерлися варвари,
а він усе кликав тебе, як він кликав 
тебе, 
ЙОВАНО! – 
аж усі наречені світу обрізали свої коси,
щоби звити кубельце для його розпачу, щоби
омити його заплаканий голос 
своїми сльозами.
 
От тільки тебе не було,
легковажна Йовано...
 
А потойбіч Вардару діброва горіла,
і тонкий місток із верби, і
ув жодному решеті не стане достатньо місця, 
щоби її задмухати.
А він гукав тебе із такою напругою й силою, 
що вся кров у його легенях стужавіла в чорні вузлики.
У церквах заридала нафтою парсуна Миколи Другого,
і порвалися навпіл куліси в сільському клубі...
А ти давала інтерв’ю для студентської стінгазети, 
розумнице-Йовано,
ти їла булочку із корицею, у формі серця,
ділячи її навпіл із негарним редактором,
чи було тобі солодко, 
Йовано?
а його вже майже засипало, зігріваючи,
усе сухозлітне листя з-посейбіч Вардару,
і його голос осліплий був чутний 
лише охоронцеві-янголу,
якому теж 
було холодно...
 
І коли ти вертала додому у цілковитій темряві,
і спіткнулася об щось, що вже не було живим,
уже не могло тебе кликати і чекати – 
 
у твою долоню упало останнє з твоїх імен, сухе 
і пошерхле, 
             йовано.
А назавтра ти вже не змогла 
             згадати, як тебе звали...
 

Бабуня Віра

Ну що ти, каже, Оленице, – так побиваєшся слізно?
Того, хто плаче – Бог бачить упівока,
             того і молитви дослухає у піввуха,
рюмсу і янголи облітають упоперек кола – 
а на маківку йому й не сядуть, 
             не промуркочуть історій про незнане, 
                          тихим вітром сльози не вип’ють…
А вийде за ворота голубів годувати – 
скажуть птахи – солені крихти у плакси,
полетять до іншого маляти –
             і зганьбиться хлібець у пилюці. 
 
Ну ж-бо, не сумуй, моя люба – 
             ходімо краще зі мною під грушу,
поглянемо, як там козенята грають – 
             поплавками безтурботно на плямистих хвилях – 
нарвемо їм солодкої травиці – 
             біля цвинтаря трава зеленіша.
 
Бачиш – ти прим’яла споришик, 
             притоптала малий подорожник –
а вони піднялися й радіють – 
             ніби їх не зірвуть сьогодні
ось і ти, дитя моє, тішся – 
             щодня, як трава весела.
 
Адже у бога кишеньок не злічити,
              у кожній – маленьке світло,
в тому світлі – липа розлога, облита утішним світлом,
як риба-ніч пилком самоцвітним – 
              і в кожній квітковій колисці – 
             гойдається диво найдивніше,
таке, що й уявити годі, і чекати – життя не стачить…
А ти собі тішся, Оленице, – 
              знайдеться й для тебе гостинчик.
 
Я прокинулась – а бабуні немає,
             винесли бабуню із двору, під солодку траву поклали…
а плакати більше й не хотілось – 
             ніби тихо-тихо – а чути,
як липа довкола квітне 
             цвітом нетутешньої втіхи, радощів безкорисних – 
для найслабшого дихання світу,
              для найменшого козеняти…
 
А більшого й просити не можна 
ніколи – солодшого і бути не може –
діставати кожен день з-під подушки
як розкришений дарунок від зайця… 
 

* * *

Коли апостол андрій та олена зводили колізей,
Їхні очі були сумні, а рухи гострі й легкі – 
Візьмімо, кажуть, цю цеглу, і зброю, і цих людей – 
І підем туди, за місто, на інший берег ріки.
Адже ніщо не палає так ясно, як щойно пролита кров,
Ніщо не триває так довго, як ненависть і війна – 
Візьмімо ці танки й сокири, віруси й бомби – хто з чим прийшов – 
І рушимо далі, де тібр тече, де євфрат. 
От вони йшли, не спиняючись – їх обганяли роки,
Лущилось сонце іржаве – і місяць лляний вицвітав.
Тільки пустеля незмінно метала ікру пісків,
Ніби вона рибина. Ніби небо – метал.
 
Назустріч ступала непам’ять, наче орда німа, 
І воїни підкорялись, і забували вщерть – 
Імена спочатку коханих. Тоді – ворогів імена.
Імена тих, хто завдав їм рани. Потому – тих, кому вони заподіяли смерть…
Імена спраги і ненависті, голоду і вини
Імена крові – найдовше, 
Залежні від віку, статі, пори року та натільних джерел…
Останнім – зійшло забуття великого ймення війни,
І вони зупинились. На древку зогнив орел,
Штандарти, гармати і шаблі – увесь цей тлін
Нагий, безіменний, сірий, потрібний – нащо? Кому?
І тут підійшла трава і стала вище колін.
Трава лягла в їхні руки, як безневинна зброя,
Трава проросла у їхні серця –
 і лишила злоту безшелесну тьму…
 
Коли апостол андрій і олена завершили свій похід – 
не озирнулись. Не скрикнули, не розімкнули рук
за ними зелене море виходило з берегів,
затікаючи в кожну долоню, 
завершуючи кожну війну…
 

Форма входа

Наши контакты

Почтовый адрес: 04080, г. Киев-80, а/я 41

Телефоны:

По вопросам издания книг: +38 (044) 227-38-86

По всем вопросам конференции "Язык и Культура"+38 (044) 227-38-22, +38 (044) 227-38-48

По вопросам заказа и покупки книг: +38 (044) 501-07-06, +38 (044) 227-38-28

Email: Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра., Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. (по вопросам издания и покупки книг), Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. (по поводу конференции "Язык и Культура")

© Бураго, 2017 

.