• bannerua11.png
  • bannerua12.png

Оксана Боровець • ДЕРЕВО БУДД

 Друк  E-mail

Категорія: «Соты» 2017

* * * 

Спершу захопить траси, підмиє сваї. 
Потім піском засипле дорожні знаки. 
Підуть по Кільцевій річкові трамваї.
 
Ріки підземні знову набудуть сили. 
Срібні висотки вигнуть дзеркальні спини. 
Рясно укриє рисом дніпрові схили. 
Зайдуть в метро кити, а за тим – дельфіни. 
 
Місто залишать люди та інші звірі. 
Сіль потече по водопровідних трубах. 
Буде якась русалка в моїй квартирі 
Жити з водяником в громадянськім шлюбі. 
 
Мушлі укриють стелі, підвали, стіни. 
Хвилі зімкнуть масиви, піднявши клекіт. 
Києве місто зникне в солоній піні. 
Може, хоча б тоді в нім не буде спеки. 
 


* * *  

Клавіші Backspace присвячується 

Напишеш – і зітреш. І знову не напишеш.
У місці чарівнім – могильники зі слів.
Там жоден звичний звук не порушає тиші.
До рук іде любе: візьми і ощаслив.
 
Там кожне по собі – маленьке сіре зомбі,
Одним бракує рук, а ті – без голови.
Тож плачте в самоті, одні, в безсилій злобі,
Шукаючи слова, які зітерли ви.
 
Нехай зімкне вуста мовчання безпорадне,
І згасне телефон в очікуванні слів.
Рукам, серцям, словам не дати більше ладу.
До рук іде любе: візьми і ощаслив.
 
Не розказати біль. Не вислати спокуси.
Не виписати світ роздертої душі.
Візьми на себе хрест графічного Ісуса.
Візьми і напиши. 
Візьми і напиши.


* * *  

Серце моє – плетена тепла річ.
Вовна овеча, оригінальний крій.
Прихисток твій у найлютішу ніч,
Хочеш – закутай шию чи руки грій.
 
Серце моє – з пряжі твоїх снів.
І без примірки знала, що розмір L
Буде тримати сотні тремких слів,
Сніжну облогу, сонячну акварель.
 
Скільки у нім наших п’янких днів,
Скільки печалі, смутку і скільки сліз.
Серце моє, хто з нас цього хотів…
Сиві дощі кличуть мене на біс.
 
Серце моє ти до весни зносив.
Онде на шафі, кинуте навмання.
Це неминуче. Плач, говори, проси –
Речі із вовни збігаються від прання. 
 

Розмова рук 

«…у нього в лівій руці замало ніжності»
із розмови про музикантів 

Якби ти знав усі мої дороги,
І перейшов усі мої стежки.
То став би між іконою і Богом
На змах руки.
 
Де лівою – виловлювати слово,
Де правою – розкочувати звук.
Можливо, найдавніша в світі мова –
Розмова рук.
 
Так лівою звучатиме довіра,
А ніжністю правиця обпече.
Можливо, найзручніша в світі ліра –
Моє плече. 
 
Огорне гул бджолиного тремтіння –
Означить струнний рій початок гри. 
Торкнись руки моєї. Вийди з тіні. 
Заговори.


* * *  

Постанеш у вікні розхитаним алое,
Де сніг, і сніг, і сніг. І світ, і світ, і світ.
Де час – чи кров – тече розбитою шкалою.
Де гоїться поріз над верхньою губою,
І випріла земля у горні затіснім.
 
Пощо тобі дощі, коли скляніє тиша,
Якої не діймуть ні погляди, ні птах.
На чорних мотузках зима весну колише,
Де листя опада, аби зрости рясніше.
І на тонкім стеблі розхитується дах.
 
Хрести соснових рам, розіпнуті по двоє,
Полускують вночі, тримаючи шибки
У домі, що під дах наповнений водою.
Дивися у вікно, де я мовчу з тобою,
Притиснувши весь світ до мокрої щоки. 
 

* * *  

не буде ні причини, ні провини
дощі, твої лише наполовину
заллють пороги, виходи, ходи
облогу рук, жадану і злочинну
і двійко душ безвинних для почину
скаліченими пальцями зведи
 
стою, стаю землею чи водою
артерією, згорнутою вдвоє
і хлібним богом, ліпленим дітьми
на варті добровільного конвою
гаптованою білою канвою
торочаться задуми і дими
 
а ти ж мовчи, мовчи, мовчи і йди
як дощ іде дорогою води
де камені заходяться рікою
де скло не одрізнити од слюди
душі нечутні розлади й лади
беруть тебе як музику – рукою 

 

* * *  

їхали довго. тяглися за потягом протяги
снідали рано. хиталися сонно і ситно
не говорили. як дотики верхнього одягу –
тісно і соромно імені навіть просити
 
менше за відстань руки до валізи чи кави
тонше за нитку дорожніх істерій, історій
сонце – не більше за дірку, пропалену в шторі
їхали довго. звикали 


* * *  

приходить дощ, а ти йому – ніхто
він розкрива тебе як парасолю
невизнаною знаною красою
вологою, темнішою на тон
 
заходиш ти, і поспіхом – вони
слова і сни, невизначені досі
жовтневі діви зрізали волосся,
аби тобі не виграти війни*
 
а ти – ніхто, собачий поводир
зозуля у годиннику німому
твій дім – не дім у розумінні дому
твій час – не час у значенні води
 
не сіпайся – затягнеться діра
і вогка постіль висохне від тіла
роса на підвіконні проступила
прозора і сира 

_______

* під час останньої Пунічної війни у 146 році до н.е. жінки Карфагену, готуючись до оборони міста від римлян, зрізали своє довге волосся для виготовлення луків

 

* * *  

Місто між нами – тисячі рук і рік.
З ранку до ночі, поміж метро і METRO, –
Скорені вівці, навчені вівчарі.
Люди з очима вовка біжать із NETрів. 
 
Місто між нами – лігво чужих тварин,
Спиною чути подих різкий і спертий.
Віти метро б’ються за склом вітрин,
Києве яблуко котиться по проспекту.
 
Вовчі зіниці ширяться й шаряться: тут
Простори сині, білі тіла овечі.
Дивишся й давишся – вовчі стежки ростуть,
Солодко пахне дика трава надвечір.
 
Поночі вернешся. Пута доріг, облог,
Зірвеш із мене різко і нетактовно.
 
Світить у вікна місяць. Мій вовчий бог
Горне до себе і загорта у вовну.
 


* * *  

Трамвайные кони танцуют последний кан-кан,
Им плакать на рельсах, стучаться три раза подковой, –
Увы, слишком поздно, живого железа река
Уносит в депо. Допотопно, почти ледниково,
 
Трамвайные кони заржут над пожухлой травой
Заросшей обочины. Всхлипнет уснувший кузнечик.
И красных коней поведут на сухой водопой,
И кони уйдут, разбивая копытами вечность.
 


* * *  

Это дерево будд – у него золотая кора,
У него корневище, а выше и вещи похлеще,
У подножья зарыта по грудь рукоять топора.
А на дереве жолюди – гроздья мужчин или женщин.
 
Это дерево будд, а под ним, прислонившись, злодей
Пишет детскую сказку про трех поросенков и волка.
А под деревом россыпь опавших за ночь жолюдей,
Чьи блестящие лица глядят из травы одиноко.
 
Их зарыть бы, а за зиму, глянь, и проклюнется лист.
И поднимется кто-то, повыше на голову прочих.
Но под деревом будд отчего-то и грунт каменист,
И глядят сквозь листву поросячьи голодные очи. 


* * *  

Гляди в поля:
Холодным молоком
Там небо опрокинулось, тягуче
На землю полилось кисельной тучей.
Гляди в неё
И думай ни о ком.
 
Молчи в неё
И с нею говори.
Ответит не волной, но отраженьем,
Но мелких рыб – глубоководным пеньем,
Но словом вслух 
И зрением внутри.
 
Так в девять лет
Стоял ты на краю,
Два раза в молоке отображенный,
Увиденным два раза пораженный.
И так молчал,
Как я не говорю.
 
Что видел ты,
Чумазый звездочет:
Утопших птиц, проросшую пшеницу?
Ты ведал, стоит только наклониться –
И оловом вода перетечет.
 
И потому, по косточки в грязи,
Ты вниз смотрел на блики небосвода
И по вселенной прутиком возил,
И дул на воду. 
 

Крымское полусухое 

Гурзуф – орех в скорлупке Крыма.
Горчит вода, растет трава.
В окно – закат, но мимо, мимо...
Натянут луч, как тетива.
Он дрогнет раз – и вспыхнет ярко,
Отметку дня переступив,
Поднимет небо красной аркой
Над белой скатертью степи.
Горит огонь внутри ореха,
И век его не потушить.
Мы будем долго-долго ехать.
А после – долго-долго жить...

 

Странное 

Елене Шелковой 

Я не люблю того, кого люблю.
Кого не помню, кто во сне приходит,
А в жизни ничего не происходит:
Работаю, читаю или сплю.
 
Как скучно жить – глядеть на пыльный дом,
На стопки книг, на волосы у слива.
Я не желала быть тогда счастливой,
Несчастной не хотелось быть потом.
 
Казалось, это все – конец главы,
Как оказалось – вырваны страницы,
Приснится сон – комета или птица,
Замок или петух без головы.
 
Не думай. Будет все наоборот.
И вспомнится навязчивым виденьем,
Луной, закладкой в книге, птичьим пеньем.
И пройдет. 
 


* * *  

Птица в ее волосах
Ночью не спит, а поет.
Не соловей, не сова.
Целую ночь напролет
Слушать ее голоса.
Ухнет, потом дребезжит,
После полуночи – трель.
Страшно ложиться. Поет
Птица в ее волосах.
Просит погладить ее,
Гладят – и правда, молчит.
Как перестанут – опять.
Птицы должны жить в лесах,
И не тревожить людей.
Но все равно в эту ночь
То дребезжанье, то трель… 

 

* * *   

всем близоруким братьям и сестрам посвящается 

Миры близоруких не хуже других, но шире.
Допустим, живет человек в небольшой квартире.
Любому другому несносны такие рамки,
А нашему брату хрущевка – не меньше замка.
 
Миры близоруких подобных миров не хуже,
Подобные просто резче и как-то уже.
И всякая правда колет и даже режет.
А с нами такое бывает намного реже.
 
Однако другие вещи болят не меньше –
Среди близоруких так много ранимых женщин.
Пускай зеркала не врут, но сомнений – сети…
Поэтому наши на вечной сидят диете.
 
Часто случается: малые огорченья
Приобретают сказочное значенье. 
То, что другие примут за мелкий случай.
Мы понимаем ближе и близоручей.
 
Но это неважно… По сути, миры незрячих
Устроены так же, хотя и чуть-чуть иначе.
И все же запомните опыт ошибок горьких:
Не выбирайте в любимые дальнозорких.  
 

Осенние марши 

Это осенние марши, ты слышишь?
Лбы расшибают каштаны о крыши.
Это нестрашное чучело ночи
Смотрит тоскливо из скважин замочных.
 
Так получается: утром осенним
Выйдешь на улицу спящим растеньем,
Листьями водишь, колышешься зябко.
Ветер сгребет тебя жадно в охапку
 
Точно таких же уснувших растений,
Что разучились отбрасывать тени.
Падают листья на руки, на платье.
Осень – скупая и дважды не платит.
 
Осень уходит с моими долгами.
Осень уходит моими ногами.
 

Наші контакти

Поштова адреса: 04080, г. Київ-80, а/с 41

Телефони:

З питань видання книг: +38 (044) 227-38-86

З усіх питань, щодо конференції "Мова і Культура"+38 (044) 227-38-48

З питань замовлення та покупки книг: +38 (044) 501-07-06, +38 (044) 227-38-28

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. (з питань видання i покупки книг), Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. (з приводу конференції "Мова і Культура")

 

© Бураго, 2017