Опубліковано: 11 березня 2016
Уривки з книги
Дядю Гришу знали всі кияни, що мешкали тут. Він щодня, з ранку до вечора, сидів у своїй дерев’яній халабуді, чи, коли хочете, будиночку на розі вулиць Некрасівської та Артема, і лагодив взуття. Він був шевцем. Чоботарем. Черевичником. Тобто людиною, потрібною всім. Дядя Гриша неперевершено усміхався дівчатам, жінкам, молодицям і бабцям, які приносили взуття до його дощатого храму з реанімації підборів, носаків і закаблуків. З чоловіками будь-якого віку він був ввічливий, але, звісно, не такий галантний, як із дамами. До жінок він звертався на старий київській манір: «Мадам».
Його усмішку можна було б назвати голлівудською, якби не великий золотий зуб трохи збоку, праворуч, на верхній щелепі, що затьмарював своїм лихим блиском тьмяне сяйво решти природних зубів. Та нас, хлопчаків, чомусь найбільше інтригував той неспростовний факт, що дядя Гриша накульгував. Виходячи зі своєї майстерні, віддаляючись від хатинки із вивіскою «Лагодження взуття», він неначе втрачав частину своєї сили і йшов неквапом, спираючись на темний, тонкий, але вочевидь міцний ціпок. Так, кульгаючи, він рухався щовечора кудись у сутінки, мабуть, до себе додому. А ми, малі, на безпечній відстані слідували за ним, не наважуючись, втім, надто далеко віддалятися від рідної домівки, від такої знайомої до дрібниць вулиці Некрасівської.
Вулиця була незвичайною – і не лише з погляду дитини. Непарний її бік складався лише з чотирьох «номерів». Наріжний будинок на цій стороні був найвищим. Він вважався за адресою таким, що належав до вулиці Артема (що мала свого часу гарну назву – Львівська). Та споруда – добрий зразок архітектури початку ХХ століття, типовий прибутковий будинок. Нам, хлопчакам, він був пам’ятний тим, що в ньому мешкала сім’я нашого товариша – Кирила. У великій квартирі він жив із батьками-науковцями, бабусею і дідом – вченим, професором, доктором геолого-мінералогічних наук. У поважного дідуся був власний кабінет із величезним столом, колекцією мінералів (серед яких – загадковий камінь «мавпяча шерсть» і зуб мамонта!) та неймовірними книжками про динозаврів чехословацького видавництва «Артія». Ті скарби можна було розглядати годинами. Напрочуд інтелігентна і навіть вишукана родина приваблювала дорослих і дітей затишною, приємною атмосферою дому.
На першому поверсі цього будинку, на самісінькому розі, знаходився й відомий мешканцям всього району овочевий магазин із вічно гнилою картоплею, брудною морквою й страшними, величезними огірками-жовтяками в дерев’яних діжках. Не надто люб’язні радянські продавчині не поспішали обслуговувати трудящих, тому ті воліли «переплачувати», але ходити по нормальні овочі на не дуже далекий Сінний базар.
Далі по вулиці стояв і стоїть будинок шістдесятих років, така собі «поліпшена хрущовка», в якій свого часу відмовилися отримувати нові квартири відомі артисти естради і кіно Тарапунька і Штепсель. Їм простацький будинок зі стелями висотою аж в два метри й сорок сантиметрів до душі не припав. І правильно!
Наступний будинок під номером три, зовні нічим не примітний, приваблював нас, малих, тим, що між ним і високим парканом сусідніх споруд лежали просто неба справжні скарби: дерев’яні ящики, тара з-під «дарів ланів», які потроху гнили в отому магазині «Овочі-фрукти». З дощечок цих ящиків можна було робити, скажімо, справжнісінькі «спартанські мечі» і битися ними аж до повної їхньої розтрощеності.
Звідси й до самої вулиці Юрія Коцюбинського тягнувся паркан, за яким горбатилися корпуси гаражів. Ті гаражі були не простими. Як зауважував один дідусь із Некрасівської, «ета гараж Савєта міністров!». Та нас цікавив не цей «урядовий заклад», а величезний розлогий чорний осокір чи тополя, якесь світове дерево, що своїм корінням ламало асфальт, а верховіття надавало для гніздування величезної колонії гайворонів. В лютому-березні чорна зграя, сидячи на гніздах, галасувала, каркала, джеркотіла і відтак подавала сигнал Всесвіту про незнищенність життя.
На протилежному боці коротенької вулиці під десятим номером і досі знаходиться міська санепідстанція. Цікаво, що вона діє тут віддавна. На будинку, зведеному на межі ХІХ і ХХ століть до 1970-х років можна було прочитати фігурний напис: «Городская санітарная станція». Потім літери невідомо нащо збили.
Будинок під номером восьмим у свідомості його мешканців, а також жильців сусіднього, шостого будинку, займав поважне місце. Адже у восьмому, в підвалі, знаходилася котельня, що опалювала ці два будинки.
А от будинок під номером шість на Некрасівській, зведений 1914 року, пам’ятний мені як жоден інший в Києві. Адже ваш оповідач народився саме в цьому будинку і прожив у квартирі № 7 перші двадцять п’ять років свого життя… Мабуть, найважливіших для формування людини років. В нашій п’ятикімнатній квартирі тоді зберігався інтер’єр – що зовсім нетипово для помешкань у Києві, які перетворювали на «комуналки», перебудовували… В квартирі гордо сяяли кахлями високі «голландські» печі, на стелях вишукано вилася ліпнина. В квартирі існував і «чорний хід» для прислуги, тобто сходи, які вели у двір, і кімнатка для неї ж. А от «парадний хід» справді був парадним: чистим, фарбованим в гарні кольори й мощеним на сходових майданчиках добротною плиткою відомої фірми «Бергенгеймъ». Втім, допитливого читача, який цікавиться Києвом початку ХХ століття, відсилаю до моєї книги про архітектора Городецького «Місто з химерами».
Школа № 106, яку я закінчив, мала і донині має адресу «вулиця Некрасівська, 4».
А от неоковирні на вигляд, але милі споруди на розі з вулицею Артема, завершувала згадана наріжна майстерня дяді Гриші.
Нас, малих киян, дуже цікавили двори, що існували на вулиці Артема, на протилежному боці від Некрасівської. Варто було зайти в арку дерев’яного, типово київського особнячка (Артема, 34), як перед допитливим мандрівником поставали справжні дива. Як і здавна було заведено в Києві, двір за особняком являв собою невеликий фруктовий сад. Моє покоління ще пам’ятає не заасфальтовані двори, а вкриті травами, моріжком, споришами, що так добре пахли в тіні величезних горіхів. Коноплею у людський зріст тоді ніхто не цікавився. Малечу приваблювали розкішні абрикоси, яблуні, груші – точніше, їхні щедрі плоди. На лавках у затишних двориках сиділи бабусі, які могли тут-таки варити варення, гомоніти про своє, наглядати за зовсім малими онуками, що плуталися у високих травах…
Автомобілів у ті стародавні часи в місті та й на вулиці Артема траплялося неймовірно мало, тому перестороги моєї бабусі: «Як будеш переходити вулицю, подивися праворуч і ліворуч: чи немає машин!», сприймалися як зайві й нудні нотації дорослої людини. На початку 1980-х років будинки на парній стороні вулиці Артема були по-варварському знищені…
Проте я хочу повернутися до розповіді про колоритного дядю Гришу. Подейкували, що його син, який закінчив Ленінградську академію мистецтв, став вправним художником і емігрував до Канади. В 1970-ті роки єврейська еміграція тривала… Невдовзі дядя Гриша повідомив здивованим клієнтам черевичника, що й він виїздить із країни. То було прикро: він таки добре лагодив взуття.
Та маленьке диво сталося за кілька років: дядя Гриша знову з’явився на нашій вулиці! Виявляється, він приїхав просто погостювати в рідне місто і прийшов до знайомих на Некрасівську. Гриша змінився невпізнанно! Він несподівано став струнким, позбувся ціпка, хоча таки трохи накульгував. Майстер, що неначе помолодшав, сяяв справжньою голлівудською усмішкою: його золотий зуб зник! Всі зуби стали чудовими, майже природними на колір.
Але найбільше вразило добропорядних міщан його вбрання – сліпучо-білий піджак, ідеально випрасувані штани й прекрасні туфлі. Де й подівся той сором’язливий і водночас лукавий швець у засмальцьованому фартуху!
Тимчасове повернення дяді Гриші та його остаточний від’їзд стали певним знаком – часи змінилися. І справді: будинки на вулиці Артема безжально знесли – разом із дерев’яною халабудою під назвою «Лагодження взуття», фруктові дерева пропали, двори заасфальтували. Але за своєрідною іронією долі майже на місці майстерні дяді Гриші тривалий час знаходився взуттєвий магазин «Інтертоп». На розі Некрасівської і Артема, на розі дитинства і дорослого життя, незабутнього і нового Києва…
Чи може людина п’ятдесят років поспіль гуляти в одному із київських скверів, міряючи кроками щербатий асфальт? Мені здається, що ні. Навіть із перервами на сон, харчування, на ходіння до школи, інституту чи університету, на мандрівки далекі й не дуже... Не може нормальний чоловік займатися дурницями піввіку. Але я наче спростовую своїм одноманітним життям своє ж твердження.
Це неначе якась хвороба – креслити подумки нескінченні кола на крайніх, найдовших доріжках садка (аби маршрут був упорядкованим) – вечорами, серед дня, у вихідні й будні… Знічев’я, або для кращого сну, або для розваги, або ж, зрештою, щоби випити пива – окупувавши (хвилин на тридцять), попри незадоволення пенсіонерів, одну із садових лавочок.
Справжні кияни ці зелені острівці серед заасфальтованого міста називають саме «садочками», чи «садиками» (коли згадати слово російськомовних мешканців).
Мушу сказати, що сам садок в центрі міста з часом змінювався. Його зелені газони під старими деревами колись були щільно обсаджені різними кущами – вовчими ягодами, глодом, ще якимись невідомими мені чагарниками. Проте за останні чверть століття всі ці чудові живі бордюри між доріжками й островами підстрижених трав дивним чином зникли. Як і сама трава під деревами: садок давно ніхто не доглядає і навіть не поливає. Адже посаду садівника, якому в стародавні часи навіть звели крихітний будиночок в одному з кутків скверу, давно скоротили, і тепер внуки киян і діти неофітів міста вільно витоптують колишні газони, неухильно доводячи верхній шар ґрунту до того своєрідного стану, коли він курить влітку, стає справжнім болотом під осінніми дощами або ж твердою грудкуватою поверхнею взимку.
Але в садку не все змінювалося так банально і прогнозовано. Насправді Павлівський садок (така його назва – навіть не знаю, чи закріплена вона офіційно?) є справжнім містичнім місцем, де через певні проміжки часу зникають паркові статуї! Хочете вірте, а хочете – послухайте найбільш правдиву історію нашого міста.
Колись, дуже давно… І це не слова казки, а спостереження киянина… Так от, колись в центрі саду білів круглий фонтан, неперевершений витвір совкового «мистецтва». На колі фонтана-басейну (кола в садку, бачте, присутні скрізь…), зроблені з невідомого мені матеріалу, сиділи троє досить потворних голих піонерів, вбраних лише у плавки; характерні галстуки вказували на їхню партійну приналежність. Сиділи вони зі здоровенними коропами в руках. Коропи, на відміну від піонерів, мали цілком функціональне, а не ідеологічне значення: з їхніх роззявлених ротів до круглого фонтана більш чи менш регулярно падали-струменіли тонкі цівки води.
Та найцікавішою, як на мене, була фігура піонера в центрі фонтана, вбраного так само, як і його товариші. Цей робінзон гордо стояв на круглому острівці-узвишші серед каламутних вод шедевра садово-паркового мистецтва і урочисто тримав у високо піднятих руках… Ні, не рибу. А щось подібне до фруктової вази – точнісінько такої, як на картинці в забутій тепер «Книзі про смачну і здорову їжу» (бестселер серед радянських жінок, передмова товариша А. Мікояна). Саме із цієї вази іноді, при подачі під належним тиском, також цвіркала вгору вода, заливаючи плавки піонера, які таким чином виглядали якось двозначно: адже піонер із замоченими трусами, судячи з виразу його обличчя, аж ніяк не вилазив щойно з басейну чи річки, та, власне, і не збирався шукати якусь водойму, хоча б і ту, що плюскотіла в нього під ногами.
Взимку, коли фонтан був порожній, чи, частіше, коли не спущена вода в круглому басейні просто замерзала, антирадянські диверсанти в особі школярів, пройшовши до центру фонтана, прилаштовували-приморожували до плавок стоячого піонера довгу бурульку. Відтак горизонтальний фалічний символ нахабно стирчав уперед, вказуючи або ж напрямок руху до громадської вбиральні, яка таки була в садку, або ж (хтозна?) натякаючи на те, що такого піонера-акселерата вже час було приймати до лав ленінського комсомолу…
Проте часи змінюються… І садок разом із ними. Одного дня почалася докорінна реконструкція смердючої вбиральні садка. І не встигли міщани оговтатися від такої несподіванки (все одно всі діти, як і раніше, аби не вчадіти у цьому громадському закладі, ходили для задоволення своїх природних потреб за тили місцевої трансформаторної будки), як просто за добу старий фонтан також був знищений.
На його місці постала «модерна» і досить небезпечна для малюків споруда, що являла собою велику, просту, метрову завглибшки, квадратову за обрисами, забетоновану яму в асфальті. З дна цієї ями чудесним чином на світ Божий іноді з’являлися простатично-хворі струмені, по литки виповнюючи водою дно витвору авангардової радянської архітектури малих форм.
Тимчасом буйна фантазія якогось чиновника (вочевидь, після доброго обіду із чаркою) напоумила його, що цей сквер, мабуть, отримав свою назву від імені персонажа совкової міфології Павлика Морозова. Виходило, що Павлівський садок, названий так ще на початку ХХ століття, є, а самого Павлика в ньому немає! Влада усвідомила свою недалекоглядність щодо ленінського плану монументальної пропаганди.
І тут почалося справжнє будівництво століття в масштабах окремо узятого скверу.
Упоперек Павлівського садка було прокладено-прорубано… дорогу? алею? – невідомо що: широке і вимощене тяжкими бетонними плитами. А невдовзі на пагорбі, до підніжжя якого простягнулася небачена тоді казенно-сіра площина, постав і пам’ятник. Невідомий юнак у картузі й «касавароткє», вочевидь хворий на якусь тяжку спадкову хворобу (його босі ноги, трохи зігнуті в колінах, неприродно виверталися досередини), загрозливо здіймав праву руку над головою. Хлопець дивився кудись понад верхівки дерев, не звертаючи уваги на посаджені біля нього три хирляві російські березки. Місцеві аналітики-краєзнавці вирішили, що, поза всякими сумнівами, це і є легендарний Павлик Морозов. Хоча жодного підпису на монументі не існувало.
Найбільш інтригувало те, що при безпосередньому дослідженні цієї триметрової статуї було виявлено: вона абсолютно порожня всередині. Простукування її сірої поверхні й пробивання арматурними прутами пальців ніг Павлика незаперечно довели, що за зовнішнім матеріалом «під камінь» криється страшна порожнеча. І це був чудовий символ зниклої невдовзі держави та її влади, символ, створений злодійкуватими робітниками, які поцупили всі будматеріали, які тільки могли.
Фікція монументу дочекалася свого гіркого фіналу за кілька місяців. Добре піддаті трудящі вночі скинули з пагорба статую борця за комуністичні ідеали. На ранок двірник і садівник парку в одній особі вже прибирав розбиті руки-ноги Павлика. Голову, здається, знайдено не було. Товариш П. Морозов зник так само раптово, як і з’явився.
За якийсь рік, поблизу вже засипаного фонтана (так, яма посеред парку стала великим квітником!), несподівано розпочалися будівельні роботи. Найпершим постало підніжжя для якогось пам’ятника! Незабаром було встановлено і сам монумент. Реінкарнація очікуваного всіма Павлика Морозова була дивною: чоловік у військовій формі, з шашкою при боці, уважно читав невідому книгу, яку впевнено тримав у правиці. Це був явно не П. Морозов… Але хто?! Розгадка невдовзі була явлена всім постійним променадникам старого садка. На одній з кількох плит полірованого червоного граніту, які правильним квадратом охопили постамент, фальшивим золотом блищав напис: «Арк. Гайдар».
Логіку радянської влади годі було збагнути. Адже тов. Арк. Гайдар навряд чи коли-небудь намотував кола у сквері – отак, як усі ми… До чого він тут? І чому ж не Павлик???
Ви не повірите, але незабаром бідолашного Гайдара спіткала доля його колеги П. Морозова: Аркадія знайшли вранці потрощеним. Прибирання решток вояка і літератора тепер відбулося значно швидше… А за пару днів наш трудящий люд поцупив всі гранітні плити. Навіть і ту, з написом.
Вважаю, що відтак цілком доведено: Павлівський садок містичним чином є нещасливим для різних монументів. Про це свідчить і те, що відновлений невдовзі постамент (безперечно, для нової статуї!), на якому стояв Гайдар, так ніколи і не був використаний за призначенням, а чорний лабрадорит, що так необачно тоді встановили, було вкрадено першої ж ночі.
Вочевидь, після цього влада зважила на знаки долі й припинила зведення чергового монумента. Але хто ж постав би на темному камені? Загадка.
Нині у Павлівському садку товчуться сумирні пиворізи, які вдень і ввечері дегустують пінний напій, купований в найближчих ятках, і гуляють молоді мами із дітлахами. Та й куди молодицям подітися? Парків і скверів у «найзеленішому місті Європи» – кіт наплакав. Отож вибору в них немає. Як і в мене. Всі ми завчено робимо вічні кола на одному місці.
Пароплави приставали просто до Дніпрового берега: пристані в першій половині 1960-х років у селі Бучак, що на Канівщині, не існувало. Пасажири заходили на колісний пароплав, який димів здоровенною трубою, сходнями – дошками із набитими упоперек рейками.
Пароплавів ходило на Київ, як пам’ятаю, аж два. Один з них називався «М. Калінін». Всю ніч, пливучи в бік Києва проти течії, колісне диво шуміло, лопотіло, плескало по воді величезними лопатями. Селяни з клумаками сиділи десь унизу, скопом, поблизу страшної парової машини, а «багаті» городяни – палубою вище, в каютах.
То був дивний час і дивне місце. Радше – межичасся і межимісце… Люди з неймовірно мальовничого села, порізаного небаченими за глибиною ярами, з чудовими листяними лісами довкола й справжніми степами на лівому березі (трави на весь зріст, озера… – просто картина з «Тараса Бульби»!) жили своїм неспішним життям. Світла в селі не було. «Лампочки Ілліча» з’явилися в Бучаках, як деколи називали це село, аж на початку 1970-х. Отож всі лягали із заходом сонця і вставали рано-вранці…
Дивним мешканцям міст, які з’являлися в цих краях і не могли довгий час отямитися від довколишньої краси, селяни продавали фрукти: вишні, абрикоси, груші, сливи… На запитання «по чім?» відповідь і міра були одні, не залежно від товару: «Руб відро!».
Абрикосові дерева мене, малого, вражали найбільше: вони росли де їм заманеться. На схилах ярів, між городами, навіть на узліссі, забуваючи про сусідство лапатих кленів, дубів, грабів, акацій, осик…
Ось спогад про абрикоси. Іноді було чути, як одна сусідка кричить іншій – через низенький тин, кричить так, немов то не мала огорожа, а китайська стіна: «Гаааанно! В тебе сливи є? – Єєєє! – А які? – Брикоси!»
Найдивовижнішім видовищем в Бучаку, вірніше, під горою, на Дніпрі, був пором. Селяни переїздили ним на лівий берег косити сіно і випасати худобу. Пором являв собою просто великий пліт, підштовхуваний класичною «моторкою» – човном із двигуном.
Здавалося, що тоді, дуже давно, завжди стояло колосальне, на всю Україну, на все безмежжя обріїв, вічне спекотне літо; простягалося величезне безлюддя чистого піщаного пляжу і тільки іноді в просторі чувся довгий жіночий погук поромнику через ріку: «Даваааай перевоооозууу!»
Одного разу поромник напартачив: забув про «шалену швидкість» своєї моторки й плоту і вирішив проскочити перед самохідною баржею… Неповоротка довга посудина, звичайно ж, ударила в пором. У воду попадали люди, корови, коні, свині… І досі не розумію – чому свині були на поромі? Просто кіно!
А кіно, до речі, в Бучаку полюбляли знімати… Приїздили кіноекспедиції з Києва, шаліли від краси тих місць, дешевих харчів, селян-філософів… «А підемо до Марії по самогон… Чи є вона вдома? От лихо – ключ під порогом лежить, – значить, хата замкнена, нема нікого… Ну нічого, в тітки Ганни, жони бригадира, самограй точно є!»
Колгосп у Бучаку був не просто колгосп: орної землі довкола майже не знайдеш. Отже, в селі працював риболовецький колгосп. Силу-силенну риби тягнули іноді довжелезними сітями, й маса срібних тіл скидалася під ногами і плескала хвостами на березі.
А потім… Потім все закінчилося. Обрії розпалися.
Спогад нагадує, як довкола, уздовж Дніпра, лежали зрубані дерева, або плавали, напівзатоплені, в придніпровських озерах. Пором теж зник. Отак, руйнуючи краєвид, його готували для затоплення водами нового Канівського «моря». Водосховище поглинуло сінокоси з озерами на лівому березі, калинові прибережні гаї, неймовірні пляжі й непрохідні ожинники на правому…
Земля зникла, мов Атлантида. Люди лишилися. Але щось в них змінилося.
Іноді мені здається, що пароплав «М. Калінін», на якому я, малий, колись із батьками повертався до Києва, не був кинутий напризволяще десь на піщаних косах, не був порізаний на металобрухт… Мабуть він, невеликий провінційний «Титанік», пішов на дно разом зі своїми улюбленими берегами, заплавними луками, тихими краєвидами. І фільм про це ніхто не створив.
Мій час у Києві вже вичерпався…
Олег Лишега, «Портрет»
Учбові палички в місті перемін
Місто, в якому я народився і живу, дивовижно мінливе – як хмарне небо. Здавалося б, що і 1930-ті, й сорокові роки, коли його нещадно нищили, вже в далекому минулому… А проте і зараз в ньому постійно зникають старі, навіть капітальні будинки, а натомість постають новітні неоковирні споруди. Століття руйнації триває. Бездушні й захланні окупанти, мародери, нищать місто. Де будинки вісімнадцятого століття? Де – дев’ятнадцятого? Їх наче й не існувало…
Так само дивовижним чином вулиці, на превеликий подив автомобілістів, раптом набувають однобічного руху чи закриваються для проїзду, а звичні дорожні знаки і дороговкази переміщуються у майже містичний спосіб. На пагорбах у відомих городянам старих приміщеннях створюють новий величезний музей (до речі, що в ньому буде? звідки візьмуться експонати?); натомість зник музей історії міста – всі його скарби роками «тимчасово» лежали у коробках. На все воля чиновницька, а не Божа.
Відтак потроху перестаєш слідкувати за невпинними змінами, втрачаєш гостроту міського зору, відчуття плину часу, й займаєшся просто констатацією: ще вчора на цьому місці щось було… а оце диво несподівано з’явилося!
Але тим не менш… Кудись пішли дві фігури робітника й колгоспниці над входом до Пасажу, а кам’яний Дем’ян Коротченко (хто це, до речі?) і досі визирає з дикуватого парку (В ніч на 27 травня 2015 року був знесений, – прим. ред.)? Чому один славний гетьман повернувся до міста у вигляді пам’ятника на Подолі, але також постав і фантастичний у своїй потворності монумент князю Святославу, що, кентаврично зливаючись із конем-мутантом, виїхав на Пейзажну алею?..
Час пливе містом, місто зникає у часі… «Салони» і магазини невідомого, за великим рахунком, призначення зайняли звичні здавна місця вимерлих гастрономів, де сталий контингент любителів кави і більш міцних напоїв створював неповторний колорит вранішніх і вечірніх годин міста, яке або прокидалося й готувалося до праці, або ж поспішало відпочити після роботи.
Згодом починаєш розуміти, що насправді бентежить дуже виразний у вічному місті плин часу. І ти, припнутий до одного місця своїм розміреним життям, змушений споглядати довколишній калейдоскоп нових урбаністичних пейзажів, – немов спеціально демонстровану для тебе виставу із постійною переміною декорацій і нескінченною появою все нових і нових персонажів. Як виявляється, ліку дійовим особам немає, а обличчя в них здебільшого нетутешні.
Але… може, всі ці фантасмагорії, що розгортаються перед очима таких реліктів, як корінні мешканці міста, – просто нерозгадане послання вищих сил? Знаки, які потребують розшифрування? І що, до біса, все це означає?
Часто про якість «тектонічні зсуви» довкола свідчать малопомітні, на перший погляд, речі. Скажімо, мешканці мого міста – і ті, хто говорив російською, і ті, хто тримався української мови, – ніколи не вживали слова ринок, лише «базар». Так склалося. Проте з деяких часів слово «ринок» гордо постало на фасадах старих міських базарів… і в мові прибульців, неофітів міста.
І ти вже плутаєшся і не розумієш: що минає – місто, чи ти у ньому? Лишається тільки з подивом фіксувати зміни довкола і мріяти про мандрівки до інших країн і міст – тільки тому і для того, щоби, повернувшись додому, знову впізнавати обриси мережаних вулиць, вечірні схили, якісь знакові лише для тебе місця.
…Якось запросив моїх друзів, що приїхали з Волині, в один з японських ресторанів: як-не-як екзотика для нерозбещених людей «синьоокого краю», як казали радянські журналісти. Химерні страви ми їли паличками – я «звичайними», мої друзі – так званими «учбовими» (рухомо скріпленими з одного кінця). Адже «учбовими» паличками можуть їсти і неофіти східних кухонь… Мила подружня пара сопіла, старалася, але таки впоралася із креветками, кальмарами та іншими представниками теплих морів і океанів.
Я згадав той приїзд і вправи із паличками, коли недавно проходив повз інший ресторанчик східної кухні. Через велике вікно мені, з вечірньої вулиці, було добре видно, як всі люди за столиками – абсолютно всі! – звично, легко, вправно їли страви звичайними паличками. «Учбові» їм вже були не потрібні…
В місті таки щось дуже змінилося. Мабуть, ми іноді просто не хочемо помічати тих змін…
Де Ярославів Вал?
Що робити українцеві, що народився, як і його батько, як батько його батька, у русифікованому Києві? Говорити українською, писати українською... Але цього разу мова не про мову. Я про людей, про час. І про людей в часі.
Київ змінювався завжди, якимось дивним чином зберігаючи при цьому свою неповторність. Час і зайди, що не відчували духу Києва, які й донині мають лише одну мету щодо мого міста – підкорити його, зламати «через коліно», зруйнувати всі старі будинки й вирубати дерева, – постійно спотворювали обличчя Міста, як просто називав його Михайло Булгаков, але все одно воно містичним чином, з новими будинками і вулицями, залишалося Києвом. Містом, яке люблять і часом клянуть його мешканці.
Після страшної руйнації міста, заподіяної комуністами у 1920-х і 30-х роках та їхніми наступниками, пост- чи криптокомуністами, а кажучи просто – «совком», Київ докорінно змінився. Зникли і зникають не просто пам’ятки історії, мистецтва, архітектури.
Зникли знакові речі, які має кожне місто – собори, назви, цвинтарі. Зник краєвид, який і робить мешканців певного місця тими, ким вони є – чи то палкими прихильниками беззмістовної виробничої забудови й смітників з териконами між нею, чи то споглядальниками, закоханими в зелені схили над рікою, золоті бані стародавніх соборів, вулиці з бруківкою, химерні «прибуткові будинки» і особняки із дворами, що були просто садами за ошатними фасадами.
Новітня навала пам’ятається добре. В Києві 1970-х років відбувалися не тільки руйнації старої архітектури – цілими кварталами – але й арешти патріотів і закриття українських шкіл «на прохання трудящих». Зникали люди, зникали будинки… Тривало знищення «звичайної» забудови, тієї, що і надає обличчя місту, тривало знищення тих будинків і подвір’їв, які, власне, і зберігали чарівність Києва. Так, їм було дуже далеко не лише до архітектурної гармонії старих, середньовічних міст Європи, вишуканості паризьких бульварів, але й до шедевральних споруд, скажімо, Львова. Але ті зниклі київські будиночки були справжні, автентичні, свої. І неповторні.
Проте це була лише прелюдія до справжньої інвазії. З’являлися нові мешканці
центру Києва, які говорили з таким акцентом, який шокував навіть російськомовних киян і викликав у всіх «автохтонів» підсвідоме відторгнення. Несподівано характерний «ґаварок» стало чути на теплих літніх вулицях під каштанами. І це було так само дико, як снігові заметілі десь на пляжах Флориди.
Інші люди притягували за собою, наче магнітом, таких самих інших, інакших людей. Київська інтеліґенція стала справжнісіньким раритетом, як й інтер’єри старих київських будинків.
Цивілізація скоробагатьків вибухнула новобудовами на живому тілі центральних районів Києва наприкінці ХХ століття. Водночас якісь зовсім не київські обличчя заполонили місто. Таксисти почали ставити запитання, що приголомшували: «А гдє ето – Ярославов Вал?»
Старі кияни перестали упізнавати вулиці міста. Серед модерних і нахабних багатоповерхівок зникли затишні двори з обов’язковим горіхом, грушею, вишнею чи абрикосою посеред густого споришу. То були не просто трава і дерева. Це були символи затишного, українського по суті, під накинутою машкарою, міста.
І серед нових будинків, вулиць, людей, я, нікуди не виїжджаючи, перетворився на еміґранта у своєму місті, на чужинця, який має вчитися жити у новому, часто ворожому до всіх і всього середовищі.
Проте це не ностальгія за минулим. Це спроба погляду в майбутнє. Як стверджували паркани, «всьо будєт Донбас». Нові вітри зі сходу, новий плебс, неофіти зі страшним, кримінальним минулим, яке вони хочуть нав’язати як норму життя коматозному нині місту. Місту, що перетворилося останніми роками на справжній мегаполіс третього світу, місту, яке мій знайомий назвав просто і влучно: «привокзальний нужник».
Я вичерпався у Києві, але Київ все ще не вичерпується в мені… Що далі?
Хочете знати, чим насправді була війна –
читайте негероїчні історії.
Ярослав Грицак
Нарешті, вже пізно ввечері, проїхавши чимало дорогами Німеччини, ми відшукали в Кельні вулицю Блюменштрассе, номер «цвай». Як не дивно, цю адресу я знав мало не з дитинства, не уявляючи, що коли-небудь, переживу купу «вождів», крах імперії, негаразди зі здоров’ям і зможу дістатися цієї непримітної вулиці. Мені про неї розповідала мама. Вона (суто теоретично) могла б тут жити. І якби вона опинилася на вулиці із
назвою, що нагадує про радянські шпигунські фільми, то я б не народився.
Ми з моїм другом очікували побачити старий будинок. Натомість за відомою мені адресою стояв невиразний бетонний куб 1950-х років. На першому поверсі «архітектурного шедевру» розташувався турецький клуб і забігайлівка.
– Зрозуміло, – зітхнув мій супутник. – Той будинок, про який ти казав, розбомбили під час війни. Це ж нова споруда.
Звісно, він мав рацію. Ми ще трохи пройшлися вулицею і почимчикували до автівки.
– А мама тобі казала, як звали того німця?
– Так, казала, – кивнув я. – Ганс. Здається, Ганс. Прізвища не пам’ятаю. Та, можливо, вона й не згадувала його…
– Життя в окупованому Києві… – неспішно міркував мій друг, – навіть не уявляю того виживання.
– А я трохи уявляю: мої розповідали…
– Розкажи.
Спробую переповісти. Адже, виявляється, минуле не проминуло. Воно присутнє в нашому дні – часто досить несподіваним чином. Я згадував оповіді мами й бабусі…
«Не встигли…» – мабуть, така думка промайнула в багатьох киян, переважно жінок, дітей, літніх людей, що змогли переправитися через Дніпро й аж на лівому березі почули звістку: «Німці вже в Бортничах!» Київ оточили війська вермахту, відтак про жодну «евакуацію» не йшлося. Абсолютна більшість втікачів мусила повертатися в невідоме – у вересневе місто 1941 року. Починалося неймовірне, тяжке, страшне і незвичне життя в окупованому Києві. Мої рідні більш як два довгих роки разом із тисячами й тисячами інших мешканців Києва мали виживати в рідному місті, що раптом стало ледь упізнаваним…
Такі чи подібні спогади й досі переказують в рідкісних тепер сім’ях корінних, з діда-прадіда, киян. Табуйована довгі десятиліття тема про життя, існування простих киян в їхньому місті із вересня 1941-го до листопада 1943-го року, лише за останні років двадцять почала розкриватися – й часто із зовсім несподіваного боку.
Адже тоді лихі літа постійного більшовицького терору, як способу управління країною, змінилися на зловісні, нескінченні місяці «нового порядку» нацистів. Ще живі люди, які пам’ятають 778 днів життя «при німцях», як казали кияни.
Сучасній людині важко уявити те страшне буття городян. Але, як не парадоксально, то було все-таки життя. Люди мусили жити й прагли вижити. А спогади людей, що пережили німецьку окупацію, часто показують несподіваний Київ і людей у ньому. Очевидці ще раз доводять: часто саме історія ХХ століття є для нас найбільш таємничою, не очікуваною, інколи вражаючою.
Хочу нагадати лише кілька штрихів про «звичайне» життя у надзвичайних умовах… Не варто розводитися тут про моральні й фізичні межі людської витривалості чи філософію життя там, де його і бути, здається, не може. Іноді прості факти, спогади кажуть більше, ніж стоси суб’єктивістської літератури.
Німці увійшли до Києва впевнено, мов до себе додому. Вправно орієнтуючись за точними мапами міста, вони займали будинки, установи, організації, оселялися в покинутих квартирах і в гарних, неушкоджених помешканнях, які їм подобалися. Скажімо, у відомого київського архітектора Павла Альошина, в його великій квартирі на Великій Житомирській вулиці, зарозкошував німецький офіцер, безцеремонно вказавши хазяїну на його нове місце. В листопаді 1943 року, коли цей «істинний арієць» тікатиме з Києва, він поцупить у Альошина старовинний килим з вітальні…
Новим господарям міста припав до смаку нелюдсько-помпезний стиль сталінської архітектури й вони швидко зрозуміли призначення кожної споруди. В колишньому будинку кривавого НКВС на Володимирській розмістилося гестапо… Й жоден киянин відтак не ходив тією непарною стороною вулиці.
У вересні-жовтні 1941 року багато киян змінювали помешкання, «обмінювалися квартирами»: або через руйнацію їхнього будинку, або ж намагаючись приховати свою причетність, приналежність – через місце праці або далекі чи близькі родинні зв’язки – до влади, що покинула місто.
Настав тяжкий час: в перші ж дні окупації совєтські підпільники зруйнували центральну частину міста – вони привели в дію приховані в будинках міни. Нині цю акцію, під час якої крім трьох сотень німців загинули й кияни, називають варварською. Неповторна архітектура міста була втрачена, а головне – обірвалося життя мирних мешканців Києва. Німці ж реагували швидко і жорстоко. Почалися розстріли цивільного населення – заручників, «підозрілих». Тривало й планомірне винищення євреїв і ромів. В концтаборах тим часом знаходилися десятки тисяч приречених військовополонених…
Двоюрідна сестра моєї бабусі, чорнява, схожа на справжнісіньку єврейку, мусила два роки просидіти в підвалі одного з будинків. Вона не сумнівалася, що німці, побачивши її й затаврувавши: «юд!» – неодмінно розстріляють.
В двадцятих числах вересня 1941 року вийшов з ладу водогін, і кияни брали воду з водогінних колонок, а часто змушені були носити її аж із Дніпра. Важко уявити, як зморені голодом люди, особливо взимку, тягали повні відра на київські гори… Але так було.
В місто прийшов і голод. Восени першого року життя «під німцями» з того ж таки Дніпра кияни діставали затоплені мішки зі збіжжям. Проросле зерно пшениці, зіпсоване пшоно – все годилося для виживання. «Хліб» чи «коржі» робили з решток муки, перемолотого картопляного лушпиння із додаванням гірких плодів київських каштанів. Їли і мелясу, що надходила в місто з кинутих цукрових заводів – через спритних людей… Але на базарах – Сінному, Євбазі – продавали й пироги з горохом, і гарячі пісні супи-борщі… Були б гроші! Або ж речі – на продаж, на обмін…
Головним завданням кожного дорослого киянина, крім, звичайно, не бути розстріляним чи відправленим на примусову працю до Німеччини, став пошук роботи. Отримана від німців «арбайтскарте» свідчила про те, що людина десь таки працює, а це було деякою гарантією від висилки до «Райху»… Постійна робота означала й таке-сяке регулярне харчування. Велика удача – влаштуватися прибиральницею, відкрити свою майстерню, найнятися мийницею посуду, а то, скажімо, й друкаркою в якусь установу…
Звичайно, згадувати про такі місця роботи після вигнання німців означало б підписати собі вирок. Адже будь-який, навіть підневільний, труд в німецьких установах сталінська влада могла потрактувати як «співпрацю з фашистами».
Нескінченними холодними вечорами – дров, зрозуміло, катастрофічно бракувало – кияни читали книжки зі своїх домашніх бібліотек, газету «Українське слово», яка видавалася в місті… До речі, коли українське націоналістичне антифашистське підпілля, пов’язане із цією газетою, наприкінці 1941 року було викрите нацистами, з’явилося «Нове українське слово».
А люди, молодь зокрема, в ті часи ходила до опери, кінотеатрів! Так, в холодному, заціпенілому від голоду Києві показували німецькі фільми на кшталт знаменитого «Дівчина моєї мрії» зі справжньою кінозіркою Марікою Рьокк. Можна уявити: дівчата й хлопці-підлітки, попри страх, який панував довкола, мріяли про кохання… і дивилися на його солодкаво-казкове зображення на екрані. Але чари, скажімо, ще довоєнної фільмової стрічки «Петер» чи «Індійської гробниці» закінчувалися, а на виході з кінотеатру могли вже стояти німецькі спецзагони, які тут-таки забирали всіх хлопців і дівчат, віком від чотирнадцяти років, аби «без пересадки» відправити їх до Німеччини. Але молодість є молодість, і люди знову йшли до кіно, аби поринути в ілюзорний світ іншого, красивого, щасливого життя героїв мерехтливого екрану.
Перша ж зима в місті була для киян і навіть для окупантів – німців, угорців, італійців – жахливою. Прийшли страшні морози. Італійські солдати, що мали не добротні шинелі, а якість плащі-накидки, дубіли від холоду. Угорські офіцери, аби не вітатися зі своїми німецькими союзниками, часто просто переходили на інший бік вулиці: всі розуміли, що «бліцкріг» не вдався. А німці тим часом чим далі, тим більше заглядалися на молодих киянок, які явно вигравали «дуель» краси з нечисленними безбарвними німкенями.
В будинку на розі Фундуклеївської, за Оперним театром, де тоді жили мої рідні, у його дворі та прилеглих спорудах розташовувалася німецька частина. Один з солдатів, пришелепуватий Ганс, з якого кепкували його ж товариші, накинув оком на мою маму, п’ятнадцятирічну красуню. Ганс не втомлювався повторювати, що війна незабаром закінчиться, дівчина підросте, вони неодмінно одружаться і будуть жити в його рідному Кельні на отій «Блюменштрасе, цвай». Солдати реготали, а мама назавжди запам’ятала назву міста й адресу… Тому ми з другом і шукали цей будинок – все ж таки цікаво глянути на матеріалізовану віху можливої долі.
Іноді Ганс та інші солдати пригощали голодних маму та її молодшого брата цукерками, а одного разу дали покуштувати пудинг. Діти не зрозуміли, що то вони їдять, але та смакота закарбувалася в пам’яті надовго.
Влітку жилося трохи легше. Київські фруктові сади і городи давали поживу киянам. Можна було нарешті вигрітися на сонці, переїхати човном на Труханів острів, на пляж, навіть сходити на футбол. Матчі відбувалися досить регулярно й українці переважно вигравали у своїх супротивників.
Минули два роки дивного життя, коли іноді здавалося, чи хотілося уявити: війни неначе й немає…
А потім у Київ увійшла Червона армія, і за деякий час над багатьма киянами, які вижили, почало тяжіти тавро людей, що «перебували на тимчасово окупованій території», тобто були мало не зрадниками… Але то вже інша історія.
Іноді ми знаходимо дивом вцілілі старі світлини і вглядаємося в обличчя тих людей, розглядаємо краєвиди й будинки Києва, якого вже немає. Мимоволі я порівнюю зникле місто із сучасним. Парадокс: навіть безповоротно понівечений, напівзруйнований в ХХ столітті Київ ще донедавна дивним чином зберігав невловиму принадність.
Хор цей існує, співає і досі. Чудовий хор «Дніпро» Київського університету. Крім інших чеснот йому притаманна така якість, як тяглість доброї традиції. І це приємно: нечасто трапляється на наших теренах щось, що має успадковану культуру, школу в найвищому розумінні слова, викшталтуваність і досконалість.
Наприкінці 1970-х років в хорі співало двоє моїх добрих друзів, і крім наших зустрічей, як тепер кажуть, «за неформальних обставин», я ходив на виступи хору.
І слухав, слухав…
«Дніпро» мав традицію іноді співати просто неба, а саме біля пам’ятника Тарасові Шевченку в парку його імені, в знаковий для кожного українця день 9 березня. Отож хор приходив уранці до Кобзаря, що в задумі стоїть навпроти червоного корпусу університету… Звучали пісні. А що саме співав хор – варто згадати. Влада дозволяла виконувати виключно дві пісні: «Заповіт» (слова Т. Г. Шевченка, музика народна) і «Широка страна моя родная» (або інакше – «Пєсня о родіне», створена для кінофільму «Цирк»; слова Васілія Лєбєдєва-Кумача, музика Ісаака Дунаєвського). Першим виконували «Заповіт», а вже потім – веселеньку «Страну».
До речі, існує такий літературний анекдот про створення цієї взірцевої сталінської пісні. Лєбєдєв-Кумач мучився над текстом, не в змозі створити щось нове про «родіну».
І от одного дня, вживаючи горілочку разом із жовчним і дотепним Юрієм Олешею, Васілій поскаржився на тяжку долю поета-пісенника. Олеша вихилив чергову чарку й іронічно порадив: «Пиши щось просте і зрозуміле. Про те, яка широка в нас країна, як багато в ній лісів, полів і рік…». І тут Лєбєдєва-Кумача осяяло…
В ті часи саме 9 березня довкола київського парку Шевченка і в ньому самому спостерігалося, з одного боку, незвичайне пожвавлення, а з іншого, як це не дивно звучить після сказаного, дивна відсутність людей. Автомобілі ДАІ й самі працівники цієї служби, прибуткової для кожної людини у формі, з’являлися у підвищеній кількості на бульварі Шевченка, на вулиці Володимирській, біля університету, на вулиці Терещенківській (тоді вона називалася Репіна). Тобто Шевченківський парк був оточений незвичною кількістю людей із смугастими жезлами.
Не менш цікаві персонажі траплялися в самому засніженому в ті дні парку. Скромні, непримітні чоловіки прогулювалися по двоє знелюдненими алеями («чомусь» того дня в парку ніхто з обережних киян не гуляв). Чоловіки в цивільному, але з військовою виправкою тримали зазвичай в руках невеликі парасолі або ж книги. Так, на вигляд досить грубенькі книжки в темних палітурках…
Аж ось у визначений час до пам’ятника Кобзареві приходила купка слухачів. З’являвся і хор «Дніпро». Співаки ставали по ліву руку від Шевченка, а глядачі-слухачі – праворуч. Диригент змахував уявною паличкою… Хор співав дві пісні… Хлопці в цивільному пильно вдивлялися в обличчя тих, хто прийшов до пам’ятника – з квітами або ж без них, вдивлялися, хто і як слухає хор, чи підспівує йому. І на тих слухачів, які після виконання «Заповіту» демонстративно вдягали зняту було шапку, й на перших словах «Родіни» йшли геть із парку.
Одного разу щось змінилося. Неначе в повітрі запахло жаданою відлигою. Після співів біля підніжжя пам’ятника хор повернувся до червоного корпусу, але не зайшов до нього, а раптом зупинився, як за командою, на сходах і почав співати народні пісні. Першу, другу, третю… Натхненно, чудово, світлими гарними голосами. Диригент у сум’ятті ходив перед студентами, зникав у будівлі університету, виходив знову і просив не співати тут…
Потроху перед сходами, перед хором почали збиратися перехожі. Дехто стояв і слухав, усміхнений, дехто полохливо йшов далі, постоявши хвилину-другу. Озирнувшись, я нарешті побачив неподалік тих, кого шукав поглядом: двоє чоловіків у непримітному одязі і з такими ж «ніякими» обличчями прискіпливо вдивлялися в несподіване дійство на тлі червоного будинку.
Зрештою «Дніпро» зайшов до університетського корпусу. Чоловіки зникли.
Тоді нічого лихого зі співками не сталося, наскільки мені відомо.
Літній чоловік приязно усміхався до мене, наче вперше бачив.
Я загнав автівку VW Bora, мою просту й надійну помічницю в мандрах Україною, до гаража і саме зачиняв великі залізні двері.
Василь Федорович, сторож-охоронець будівельної фірми, у дворі якої і стояв мій гараж, наче по-новому, пильно позирав на мене, оглядав з ніг до голови.
– Так ти писатель?! – він не міг приховати здивування. – А то ти постоянно ставиш і забираєш машину, а вчора оце дивлюсь на тебе по тілівізору! Так гарно розповідаєш…
– Власне…
– Так подари книгу! – сторож метикував швидко, – у тебе ж, сказали в тілівізорі, он їх скільки!
– То просто різні видання!
– Та я ж і кажу: різні! – Федорович задоволено усміхнувся. – Ти не думай, я багатьох писателів знаю. Всім інтересуюсь! Я вирізки з газет вже тридцять років збираю. Про все. Про космос, ізобрєтєнія, войну, історію… Три чемодани вже стоять! Кажу внучці, бо дочка ж, дурна, не понімає… Кажу: бережи! Тим матеріялам, може, скоро ціни не буде! Бо там же всі газети, ще старі! Це ж тепер ніде не знайдеш… Внучка в мене хароша: танцює, співає в гуртках. І мову вчить, і математику. А дочка, дура, із зятем кажуть малій, що «не нада етот жлобскій язик знать». То я з ними спорю і про писателів розказую!
– А яких же ви письменників знаєте?
– Та усіх! Я ж у Спілці писателів ремонт робив! На Банковій. З самим Яворівським здоровкався, і з тим, другим… як його? Забув ім’я. Я замки на дверях міняв, бо коли нове руководство прийшло, то первим ділом сказало всі замки помінять. А замки такі старінні! Латунь, величезні. Та куди їх? Повикидали…
– Жаль. Дарма ви їх викинули… такі речі слід зберігати. Там же цілий особняк так добре зберігся…
– Не думай, я розумію! Там ще такі гарні, великі дверні ручки були – бронза чи що… А може, та ж таки латунь. То я їх зняв і забрав!
– Як?! Навіщо ви це зробили?!
– Так то ж історія! Унікальні, як ото кажуть, ручки! Писательські ручки! Та за них, може, брався і Тичина, і Бажан, і Гончар! Ох, переполоху тоді було: всі бігають, кричать: «Пропали ручки старінні!» А я їх тихенько заховав. «Де, – питають, – ручки?!» А я кажу: «Та мало хто тут ходить? Тіко поклав – уже нема!»
– То де ж ті ручки?!
– Як де? На дачу відвіз, почепив на дверях. Внучці розказую, щоб берегла. Бо за ті ручки бралися всі писателі! Наші! Хай мале знає, згадує діда, що зберіг! Я ж понімаю, яка то цінність…
«Перегони» на триколісному велосипеді від кухні, довгим коридором, через вітальню бабусі й діда аж до їхньої спальні. Ось одна з перших мандрівок і розваг мого дитинства. Величезна стара п’ятикімнатна квартира сама запрошувала до таких експедицій. Втім, можна було мандрувати й примхливими узорами старого перського килима, що вкривав усю чотириметрову заввишки стіну вітальні, або роздивлятися ліплення (фрукти й квіти) стель у тій же вітальні, або їдальні, або ж в обох спальнях чи кабінеті…
А краще – розпочати мандрівку, вдивляючись в гобеленові зображення ще одного старезного килима, що висів над диваном. Громіздким, неповоротким диваном, на якому я спав. На тому килимі росли неймовірні квіти, розбігалися примхливі, химерні візерунки, де-не-де виглядали голови пещених, вгодованих, повнощоких янголят, а вгорі, для завершення картини, сиділо ще й двійко молоденьких ангелів, що недбало звішували ноги з хмаринок і щосили дмухали в довгі сурми.
Сторінки книг нашої величезної бібліотеки також надавалися до захоплюючих мандрівок. Особливо мене чомусь приваблювали книжки, написані не зовсім зрозумілою мовою. Якісь вони були нетутешні, пишні й грубезні. Надзвичайно поважно стояли томи в старій шафі з бабусиної вітальні, на цупких палітурках яких золотом блищало слово «В.Шекспиръ». Я, малий, намагався їх читати, але крім темного, складного змісту, заважали ще й незнайомі літери – θ, ѣ...
Справжніми принадами для «мандро-читання» трохи згодом стали «Острів скарбів» та «Робінзон Крузо» – зі старими чорно-білими малюнками. Виразно запам’ятався той, де Крузо із жахом розглядає слід босої ноги на піску свого безлюдного острова. Мапу ж Острова скарбів я перемальовував кілька разів, немов готуючись таким чином і до майбутніх пошуків якихось цінностей, і до власне мандрівок з відкриттями великих і маленьких америк.
Назви різних країн поступово входили в життя хлопчака з київської вулиці Некрасівської: далека Америка, сусідня Польща, таємничий Китай, дуже приємна країна Грузія (принаймні так про неї завжди згадували батьки) і похмуро-ворожа Москва. Але про ворожість щодо нас цієї «країни» мені суворо забороняли говорити вголос, тим паче зі сторонніми людьми. Так географія перепліталася із реаліями і таємницями дорослого життя…
До речі, грузинська тема часто була присутня в розмовах моєї родини. Батько, що працював на Київській кіностудії імені О. Довженка, часто їздив у відрядження і «кіноекспедиції» (не зовсім зрозуміле попервах слово я чув змалку), отож нерідко він згадував і гостинну теплу країну, яка йому дуже подобалася. Так я запам’ятав назви та імена: «Грузія-фільм», Отар Коберідзе та інші.
Один з батькових друзів-грузинів, колег по кінематографічному цеху, завжди дуже своєрідно вітав із днем народження мою маму. А народилася вона 1 січня… Отож, скажімо, 30 грудня серед дня дзеленчав телефон і низький, приємний голос зі своєрідним акцентом, після вітань і поздоровлень із невідворотним Новим роком, повідомляв тата: «Григорій, я дещо надіслав Діані на свято й день народження! Зустрічай тбіліський поїзд!» Голос називав номер вагону й навіть ім’я провідника, який мав передати таємничі дарунки. Батько дякував, клав рурку й зітхав, усміхаючись. Потяг із Тбілісі прибував до Києва рано-вранці, здається, о п’ятій годині.
І наступного дня батько пішки йшов на вокзал – ми жили не надто далеко від нього. Таксі він брав уже звідти додому, і зрозуміло чому…
Я прокидався вранці не лише від того, що батько повернувся, але й від якихось неймовірних пахощів. Вони проникали до нашого помешкання із великого ящика: тато ледь заносив його на височенний третій поверх старого будинку без ліфту. Пахощі линули від невіданих нам, невідомих науці, чарівних і загадкових квітів, точніше – гілочок якогось чагарнику, вкритих отими квітками, подібних до мальви чи дикої шипшини. Мама розставляла зрізані гілки по всій величезній кімнаті й відтак ми опинялися на тропічному острові, де, звісно, не бувало зим. І засніжений Київ за вікном ще більше підкреслював нашу квіткову, несподівано-приємну віддаленість від морозів і завірюх.
Під шаром квітів у важенному ящику були власне подарунки: кілька пляшок вина «Кіндзмараулі», щільно пересипаних жовтогарячими кулями мандаринів. Грузинський друг знав, що мама любить це вино і щедро надсилав його до святкового столу.
Часто гості приходили до нас 31 грудня, а вже 1 січня – то вже поза всяким сумнівом. Відвідини тривали весь перший тиждень року, аж до Різдва, про яке бабуся радила так само голосно не говорити.
Часто гостями були не лише родичі й добрі знайомі, але й актори, режисери, тобто батькові колеги. Вони з’являлися переважно несподівано: взимку і влітку, навесні й восени, пізно ввечері, але мама примудрялася завжди почастувати їх борщем і варениками.
Ці дві страви були «хітами» посиденьок для людей з будь-яких міст. Інтелігентний Віктор Іларіонович Івченко, неголосний Михайло Глузький, іронічно усміхнений Армен Джигарханян, по-домашньому розслаблений «дядя Слава» – В’ячеслав Тихонов… Всі їли наче вперше і востаннє; а особливо захоплювалися маминими варениками із картоплею. І не могли збагнути: чому вони такі смачні.
Висувалися різні гіпотези (ну, крім аксіоматичної, само собою зрозумілої вправності господині дому). Отже: незвичайне тісто (мама це спростовувала); особлива вода (з-під крану, на жаль); чудова картопля (так, але таке припущення правильне лише частково)… Далі фантазія чоловіків здебільшого не просувалася. Але один меткий московський актор, який не ображався на батькове іронічне звернення до нього – «кацапура» – запідозрив, мов той москаль-чарівник, що діло тут нечисте. Він намагався вивідати у мами секрет, проте вона просто зізнавалася, що секрет таки є… А от розкрити його вона, звісно, не може.
Лише через кілька років моїх споглядань за маминими ворожіннями на кухні над каструлями й мисками, картоплею й тістом, вона, сміючись, показала мені якийсь невеликий сіруватий кавалок. Невідому речовину мама розтирала разом із картоплею, щоби цією сумішшю й виповнити свої знамениті вареники. То була ліверна ковбаса! Вона не забарвлювала картопляну начинку, проте надавала вареникам багатого, несподіваного присмаку. Все було геніально просто…
Іноді мама давала мені покуштувати дивної ковбаси. Мені вона смакувала, хоча «натоптати» такого дива досхочу, гадаю, не спромігся б ніхто.
…Батьків давно немає. І таких вареників, звісно, ніхто вже не робить. Але нещодавно, попри протести розуму, я спокусився і ностальгічно купив трохи ліверної ковбаси. Вдома, відрізавши шматочок нового продукту й поклавши його до рота, я зрозумів, що більшої гидоти зроду не їв… Дива хімії і новітніх технологій харчової промисловості перемогли неперевершений секрет вареників з картоплею.
Опубліковано: 11 березня 2016
В цветущем дереве бурлит весна,
Жар солнца пьет сияющая крона.
Равнина, пробудившись ото сна,
Ему шлет волны свежести зеленой.
Но сдвинет время основанья дней,
И кáнет древо в темную пучину,
Где через много лет поток солéй,
По утверждённому натурой чину,
Невнятному для радостных невежд,
Сгустится тайно в некогда живую
Программу-форму, дивно образуя
Каменноýгольный, холодный труп надежд.
Здесь на черных ветвях россыпь яблок горит золотых.
Здесь мясистая почка магнолии дышит дурманом.
А в разорванных ветром просторах рождается стих,
Как веселье на дне опустевшего мигом стакана.
Но сметаются листья опавшие с глади дорог,
Да в сарае пылится давно заржавелое вéло.
И маячит на грани небесного круга порог,
на который – карабкаться всем естеством помертвелым…
Эгей! В горниле разъяренном туч
Огнебородый свой вздымает молот!
Был панцирь мой безжалостно расколот,
Был твой удар божественный могуч…
Метал я руны, снарядившись в бой,
На океанском берегу пустынном.
Не дрогнул я, узнав свою кончину:
Сразиться с богом – страшный жребий мой.
Так знай же, Тор, как ярость леденит!
Я погибаю! я тобой разорван!
Но я приду, приду, как Фéнрир чёрный,
И – пряну в твой сверкающий зенит!
Свеченье золотистое томится,
В закрывшем солнце облачном пластé.
Моментом росчерк обозначит птицу
В белесой непрозрачной высоте.
Шершавость камня, шорохи иврита.
Да небо, близкое, как никогда…
И кажется, что полностью излиты
Из Божьей чаши гнев и благодать.
Слышишь – время шуршит по песку испещрённой змеей,
Извиваясь в тоске изощренно-размытой струей.
И куда же летят, чередуясь под солнцем-луной,
Дни и ночи мои, и бытийность всего, что со мной?
Все возникло из тайны и в тайну уходит всегда.
Задрожит, просияет и с неба сорвется звезда.
Лист зеленый увянет, скукожится и упадёт,
А несорванный плод на чернеющей ветке сгниёт.
Вкрадчив, явственен шёпот сомнения в благе вещей…
Твой я, Господи, или, возможно, что все же ничей?
Опубліковано: 11 березня 2016
«Суетись не суетись – без надежд надежней» –
лирик он же эссеист рухнул за таможней
поле черное обвел и сквозь хмель продолжил:
«Бога ими не толкай – и тебя вспомянут
буремглойный Николай ворон ли в бурьянах» –
но покуда шла в степи баз проверка данных
как добылся черный спирт? агнца где мотало?
Клял он Кельн в котором спит Киев – где сметана
будто бил псалмом Давид Карлоса Сантана:
«СтаканЫ вы стаканЫ из глуши трезвлёной
наберемся пацаны безграничной Зоной» –
(я ж его жениться вёз от жены законной
слово дав ей на цепи довезти до места
глаз да глаз – давай не спи! – жалость неизвестна
потому как степь да степь алкашу невеста
и пока в проходе он трупом прохлаждался
шляху Млечному бросал два своих гражданства
из девятых из кругов к Данту вырывался
что мне – думал в кресле я – зрячая планида?
Песен где моя семья на плечах Давида?
на плотах сквозь водопад скатертна сердита
где? – ведь нет семьи простой с полотенцем общим
эх! – с гладильною доской с парусом и кормчим
мной была бы я – тобой не разлей не морщи
стрЕлок и на шею рук теплых низачемно
мед юлой колечком лук – слезное крещендо –
тьмой рассветного луча вьешься возвращенка
...Так соседями зажат и маршрутным игом
корчусь а блаженный гад овощ всё нас двигал
к матерям – и кто бы пнул кто б заткнул кто б выдал
полынье промежду жён финишной же стуже
– падай! – не даю смешон ведь не он мне нужен –
долг тупой тупее льда перегарней хуже
может больше никому – осью и опорой
от его проклятий жму зубы как на голой
сцене как мотнёт Коран уязвленный Торой
без надежд не суетя и без их диктата
иисусово дитя вспыхни «нас багато»
хоть едва ли понимайт чем такое свято
Автобус ночью – ни границ ни пробок –
из плеера капричиозо рондо
дар разве он убог когда негромок
чуть смутен а что смутно то народно
поспорь – и расступились Пиренеи
на всё про всё под яблочным фламенко –
в старинной школе так на перемене
по кафелю скользим но здесь маненько
спектр упрощен до розовой Риохи
рассветом выясненья отношений
мементо морем втягивая крохи
к ногам сползает горизонт нашейный
Плодись над пляжем винтовое семя!
Уже ноябрь попрятались крольчата
бетон с фонтаном почему не в теме?
Я тоже Лорке предпочту Мачадо
не сердцевину плача и разрыва
а рюкзаки вприпрыжку за портфелем
мертвелых ставен линия строптива
кому вставлять записку? где прострелян
модерном коридор в тупик барочный?
Родня кровями черенку змеёныш
от сотворенья оба непорочны –
срезая кожуру лишь повод множишь
колодец рыть под тоненьким балконом
нектарно растекаясь о бензине
уступ к уступу в чреве колокольном
напрасные возвраты тёмно-сини
к полоске мела вывернутой суслом
Добро бы так сосед – а мы о грустном
и чокнувшись судьбою полигамной
по яблоку накатим амальгамой
Маяча мозг спинной в ту землю вмою
на всё про всё одна лишь мышца слева
отель подвяжет плоскою горою
как будто бы нарочно снятой с неба
Полив захлебнулся из шланга чихнуло «чах-чах»
за лесом шасси выпускает серебряный Боинг
кто в чертополохе завяз кто поржать алкоголик –
на трех – и трава и работа – ясны языках
Дай красному гимну дохнуть на залетном фарси
от сербского с русским кислинка под кёльш ежевичный
измором священным забором ощерься прости
но этой молитвой но этой щадящей жарищей
истрачена влага росе наваждений вдогон
гусей горделивому страху и кроличьей воли
о «блуде труда» перекинемся гунны в пинг-понг
еще б мы не беженцы – нас бы сквозь пальцы пололи
но долгому сердцу зажмурясь в распыл предстоя
но гимну что пел под черешней Реза соль безвредна
ведет на посадку сорняк занебесные недра
и счастья не рубит его выхлопная струя
1996
М. М.
Дуновеньем сухумским – фрагмент хребта
из проема полуоткрытого
Есть в обмане калитка не заперта
маслом жалящим эвкалиптово
Там за нею синица к столам орлиц
и к восшествию вентилятора
просочилась – шлейф от морей смолист –
пеклом тем же и перепрятана
Мы теперь пируем – поводья прочь! –
тайный кесарь сморгни от скромности
воздавая тостом как липнет скотч
всем разлукам – и тем что вскорости
прососут ходы в гимне золотом
нарезаючи по касательной
на воротах Мусорных желобком
крест с безропотною козлятиной
От шести углов да за пятый пункт
вновь и вновь масла невечерние –
паутиной к выходу солнце ткут
буйноствольные виночерпии
Иерусалим, август 1998
Спящего – солнце жалит
с кем я ночь пережил
это лоза и ольшаник
скрученные в инжир –
их из ведра пустого
или вновь через край
схватка взойдя в Красково
дразнится: «Обсыхай!»
Сетью бликов от цинка
обескровив лучи
как муравьи тихо-тихо
вяжут кричи не кричи
дачу на курьем поддоне
мох пёсьих цепей
высохни всё что утонет
жёванней земляней
Ягодный срез серёжек
брызг наливной овал
их войною я прожит
а иначе б узнал
про свои неотсыпно
те же с хвостиком три?
В перегнойном «спасибо»
сырость камня «умри»
Но проснуться мешая
перочинной лозой
вскрыта влага смешная
да и нет никакой
если солнце затенькает
в корень и за ушко
возраст на четвереньках
а сраженье ушло
У истока дороги Военно-Грузинской
длинноухий упрямец остался один
его тоже холера взяла в карантин
привязала к столбу – он Высоцкого с «Зинкой»
как терпел как мычал на балконы косясь!
С нами бог тех пиров та дырявая власть
но душа и копытцам глухим не чужая –
отмотался аркан и на волю – хренась!
Банку из-под сгущенки пустую швыряя
в соловьиное логово – где же вась-вась?
где по кругу плутавший настырный ревун
от его ли прыжков изжелтела чинара?
Вроде пили не слишком и чисто без лун
отчего же торчим и торчим здесь не пара
убежденному ветру воды бурдюку
если горе-кордоны дырявы бессрочны
а пахнет хачапури – прощайте ку-ку!
Ночью? Нет не сбегу Потому что и ночью
изваянья в погонах считали до ста
к табуретам прилипшие и к минералке
при распахнутых ртах сон во сне сон без сна
видно вместе судьба дожидаться осла
где застрял дорогой? где твой колышек жалкий?
1977
Очкаст планшет в фуражке при квитках
честь отдает нам цирк благополучный
кусается компостер однозвучный
полуоглохшим «битте» «гутен таг»
«яволь» – усы фельдфебель-керубино
(сюда б еще картинное «вах-вах»)
а мы? нас двое слитых воедино
без слов забот и непонятно как
Изревновался – чахнет – разреши
студенту пострадать – да! мы жестоки
к Лже-Вертеру – сам был им от души –
но все-таки полегче с караоке
Штанину теребит наш визави
расписан по стыдливому фарфору
и этой краски все-таки возьми
откуда знаем что там ляжет впору?
Юнцы-жирафы (рюкзачье горбом)
ошпаренные как из дискотеки
на пересадку ломанут – сойдем?
Опаздывать – так сразу и навеки
Ступени вниз еще еще восход
до горизонта с рамою летучей
нет у нее опоры кто ж разлучит
с таким обманом и гнездо совьёт
прижавшимся поверх частицы «бы»?
Сталь стекол изгибается атласно
выдавливая бюргерское масло
в румяный день Защитника Судьбы
Но этот фокус – рама над землей –
прикрыл мечту взять паузу от чуда
студент залюбовался – сглазил – сдута
ирония – верни нас и умой
Нет цели быть непонятым двойным
доверясь ожиданию сухому
прозрачен местный колокольный дым
деленный на вокзал и тягу к дому
за первым ложно прячется второй
матрешка святцам от руки в реестре
и рама нам стальная – аналой
нет повести конечней и воскресней
1999, 23 февраля
В школу торопят Заело пенал
Терминал Перегружен лифт
Вырываюсь в язык – обнял или заклял?
Нет идей – где же та что растлит?
«Чуешь?» Чую Тарас! Тяжек трос
Мати мати не плачь! – примощусь на углу
Не дал Бог простоты – но пророс
и люблю (усмехнулись) Люблю
2001
То лиловы то скользки грозой одинаковой
вьются молний мальки – я черпну их панамкой
а еще бы сорвать «Огоньковского» Бунина гроздь
бузины с той обложки (в асбест не обмакивай) –
жгусь но чтобы сошлось
круговою порукою
у 2-й ли Тверской да Ямской разномастной родни возле Кукольного
за кефиром чесать языки кто зевая сбежится
кто поддеть дорогого внучатого ландышем ситца –
водружая на стул головой в абажур
все ли сбудется пусть расскажу:
в треть накала подъезд освещен при параде
на щербатых ступеньках развернут сожженный Рейхстаг
а преград не имеющий наш лепрозорий умыт как детсад
но пивною соседней украден
под копирку союзом залейся – и старт!
...Нет границ новоделам а пене и в кружках не тесно
хоть на воле бок о бок пивная раздула шатры
бузина с той обложки хранит страшный отзвук асбеста
трёшь её не загасишь – по-бунински жгучи остры
узелковые ткани в прицел дальнозорких диоптрий
под землёй же очкарик улыбкой вагона расплавив края
между «Соколом» и «Маяковской» суровую маму кадря
запрокинутые их головы аэростаты и парашютов десяток неробкий
обвивают с мозаик чтоб всё унаследовал я –
не одни только гланды волной и тревожные бронхи
к этим легким изгнаньям присажен модерн-примитив
оплетая посадкою тускло горящее вышнее место
рыбок-молний панамкой еще прихватив
в ласко-ласковом и лиловато-асбестовом
2008
От пота заскулит скула
бьет по бедру приклад
Дорога вязкая кругла
и ты в неё как вмят
Упал – накрыл (ни тпру ни ну)
с проплешинами луг
где одуванчики войну
рассыпали невдруг
Но вот сминая нежный взрыв
– невиннее нельзя –
взвод отряхнулся значит жив
зашаркала кирза
И все навытяжку стоит
вдоль тех бездонных лет
мальчишьи стриженый старик
босой как в стельку дед
...Пыль отвердела запеклась
а он – прошли – все видит нас
удушью поперек
за пухом пух за разом раз
вниз по щекам – от слабых глаз
дорогой всех дорог
1971, 1995
На корме коснемся спинами
узнавая как рябиновы
а еще и зеленей
от зари
от дизелей
посреди стремнины вспененной
теснотой того мгновения
жмурясь
чтобы не гасить
брызжущую ненасыть
Брызг тепла и ветра –
натрое
повязалось невозвратное
цепью бакенов красно
скручивая волокно
знать зачем теперь – возможны ли
отпускаемые ложные
нити
позвонков прочней
тьма очнись – и мы над ней
Оккупируем скамейку даже ноги не поджав
словно АБВГДейку на пивасе и коржах
не евреи не прибалты а в законе москали
нас не выжрешь из-под палки (разве малость подсоли)
Налетались и присели отдыхая головой
не бродяги не персеи примус чиним не впервой
этот ж наш бульвар проклятый башням пусто ночь нежна
двухголовые орляты Кафку пьют из Шукшина
прям-таки сосут утробно а на выходе закон
про нетронутые ребра если куришь но тайком
Патриаршее корыто Чистым тоже не указ
там Ерема читто-гритто здесь – хэрэ топить Кавказ!
Мы здесь власть? прими в трахею кто не спрятался – ау!
– место я не отогрею но пластмассовый – порву
3.
Море хладное отступит
от пустого маяка
Что ж как сальто на батуте
прочь – отвага коротка?
С этим блеском не сложусь
но и вычет зреет слабо
Жди меня ты где Мисюсь?
– воскресенье у завлаба
Серый день наш в декабре
на скамье в оранжерее –
потеснились пожалели
кто мол мне? кто я тебе?
Переглянутся в тепле
три блокадницы и вне
Росси Лиговка Растрелли
Дальше кто? Кто кто ты мне
Отступить ли в самом деле
6.
Этот двор накликанный
и сугроб нашептанный
и морозец шелковый
на разрыв испытанный
Голос мой насмешливый
и приезд непрошеный
примешь все как должное
примешь делать нечего
Свитком пара чайного
развернулось прошлое
только не прочтешь его
а ничего ведь не было
ни заплыва с брызгами
ни тропы инжировой
и зачем все ниже ты
опускаешь голову
на дворцовом севере
ты еще смиреннее
и еще шелковее
перед кем виновная
нежная ирония
что нам эти проводы
скатертью безбрежною
через двор накликанный
сквозь сугроб нашептанный
до отказа полного
до гудка бездомного
до забвенья чистого
Ю.
Мысль изреченная есть Маркс
а Маркс – наружу гордый Фройд
китовы недра этих касс
морозцем вмятые в народ
он стоя по вагонам спит
год как слизнуло языком
Я просто перенес мой скит
на холм дарёный за Днепром
Я просто... впрочем с дрожью дрожь
ей слаще именно в толпе
родных всё более и сплошь
мы не погибнем о тебе
состав извилистый как фронт
свой усилитель кобзари
пригнув – нас переходят вброд
нас – это нас здесь все свои
Звони! Без этого мертветь
да не вопрос и не масштаб
догадывайся что и впредь
хотя бы веруй что могла б
Опубліковано: 11 березня 2016
«с трудом переношу свет настольной лампы,
он слишком желтый и с детства «не к счастью».
Г.П.
Любовь. Это когда мне десять лет. А сестре пятнадцать. Я готова чистить вместо нее рыбу. Черно-коричневые толстые бычки с наростами на голове. Шершавые. Воняют. В них есть кровь! Вырезаю пузики. Бегу в ванную. Блюю. И опять… кишки липнут, черт, черт! Слава Богу, не сестра это делает. Вернется с работы мама – а все уже сделано. Она …на меня не подумает.
До вечера руки воняют рыбой.
Потом стирка. Трусики сестры, испачканные кровью.
Недоумение – почему? Почти догадалась про взрослое. Страшно, хочу отстирать навсегда. Не получается. Выбрасываю в мусор. Бормочу: «кровь – любовь, кровь – любовь». Первая в жизни рифма. Плохая. Классическая.
Любовь всегда пахнет рыбой.
С моей бабушкой Лелей я познакомилась, не знаю когда. Когда у неё ещё не было холодильника. Просыпаюсь как-то утром, жарко. Грюканье кастрюльки. Иду на кухню. Бабушка говорит: «Сейчас блинчики будут. Пойди в чистое место, принеси масло. Оно в литровой банке. Сонная, ищу чистое место. По пути захожу пописать. В унитазе стоит банка. С маслом к блинчикам. Бегу, кричу: «Ты же медсестра, нельзя, нельзя!» А она спокойно: «Это у тебя в голове нельзя. А в жизни можно. Там вода подтекает, место чистое, прохладное. Твое чувство брезгливости ошибается. Ты ему объясни, что банка стеклянная, защищает масло, блинчикам будет свежо, а не прогоркло. Сама подумай».
С этого всего и началось во мне развитие парадоксального мышления.
И теперь я разговариваю со своей брезгливостью, гневом, правдой жизни, а не борюсь. Но от этого я разогреваюсь, как атомный реактор. Задача – уследить за уровнем тепла, выдаваемого окружающим. Чтобы не ожечь, если зашкалит. Рыба, трусики и масло в унитазе меня зашкалили.
по секрету от мамы
Правда жизни вызывает во мне отвращение. Лучше бы моей мамой была бабушка. После общения с бабушкой я делала генеральную уборку, училась на «хорошо» и «отлично», жёсткой мокрой рукавицей обтиралась и матных слов не говорила. После общения с мамой я убегала из дому. Особенно замуж. Но замужняя жизнь, как и жизнь с мамой, сплошные ошибки и неконструктивна. Лучше бы я вышла замуж за бабушку. Рядом с бабушкой – всего хотелось.
У меня двойная бухгалтерия, двойная жизнь. Потому что вокруг много свинства. Мне хочется из него вырезать кусочек ветчины. В переводе на обычный язык это звучит так: «фигнёй не мучайся, давай о хорошем».
Я человек верующий. Я верю в Бога и знаю, что Бог тоже верующий. Он верит в меня.
Я к нему стремлюсь, а Он находится всегда там, где надо. Главное, не обижаться, если что-то не совпало. Но у меня плохо получается. И когда обижают, мне хочется дать в морду. И я даю. Испытывая сладкое чувство вот, защитила, себя, дуру. Нет чтобы спокойной быть, медленно разогреваясь, как атомный реактор. Знаю ведь, как надо теплотой отвечать на прикосновение жизни. Теплотой, жаром. Не западая на эти самые прикосновения. Увы. Западаю. А бабушки рядом нет…
Мама, мужья и дети и есть самое главное прикосновение жизни, от которого спасает только жар.
Из жара я пишу, слова помогают регулировать теплоотдачу. Регулирую градусы. Тексты превращаю в печатные. Тоже мне вопрос – в чем смысл творчества? Кровь – любовь. И ничего больше.
Говорили: «Скажи правду, и я тебя прощу». Гадость какая. Ежу понятно, чего она стоит, правда. Да подите вы все, правдомоты, искатели. Читайте меня. Нравится? Потому что свое узнаете. Вот она, правда: «О, как срамна любовь земная. И ты такой, и я такая». Дальше про то, что «Нас в мир послала обезьяна, а Бог ничем не обязал». Такие вот плохие стихи хорошего поэта Чичибабина. Я хотела ему это сказать, но он так громкал голосом, что не решилась.
В детстве я подолгу смотрела в зеркало – искала маму, папу и обезьяну. Про мысли Дарвина узнала. Никого не находила в отражении, кроме себя. И решила, пусть они как хотят, а я сама по себе. Вон у меня глаза светятся всегда узнаваемо: радостью и любопытством. При чем тут мама и папа, они вообще привычно шутили, что меня подменили в роддоме.
Мне эта их шуточка дорого стоила. Я начала сомневаться. И это были мои первые в жизни сомнения. Кто из нас чей? Мучительное состояние. Я захотела правды.
И добивалась. У моих родителей по ночам кровать не скрипела. Они больше не делали детей. Может быть, я вообще подкидыш! Больше правды не ищу. Однозначности нет. Есть Бог. Какая разница, кто меня родил, мама с папой, обезьяна? Когда Бог есть. Если Он есть. А если нет?
Мне не наплевать, но сомнения мучают – с легкой руки мамы и папы. Во всем. И это непоправимо.
Влюбленные меня всегда интересовали. Я приставала с вопросами к тем, кто жил в любви. То есть в семье. Я знала, продолжение любви – свадьба, дети, один обязательно Иван – дурак, всех спасающий. Если же нет в семье дурака, то есть старуха с разбитым корытом, дед альтруист с честностью, которая хуже сами чего знаете, и правдой жизни, все за неё друг с другом борются. А обретя – ненавидят, или прощают великодушно, прежде семь шкур спустив. Или убивают.
Правда – твой кусочек ветчины из всеобщего свинства. И стоит задуматься, а не простить ли всех прочих за их ветчину? Или – убить за свинства?
Когда я в себе обнаружила желание знать правду другого человека, я стала несчастной и агрессивной.
Все ходят в гости по утрам и поступают мудро. Сжирают эту самую «ветчину». И мою придут и сожрут. Будет такой пир во время моей чумы. Так отчего же я пишу эти песни? Мне опять захотелось правды, и я метну её свиньям?
Читающий, если ты раздражился за свинью, то ты мне и не нужен. Брось, не читай. Не жри мой кусочек, он тебе – без пользы.
Ну а если ты интересу для – то, мил друг, прости.
Он сумасшедший или гад? Он, мой маленький, грибочками пахнущий. Ночью пошла посмотреть, как спит, одеяло поправить – он брыкается во сне. Забыла, что последние ночи спит, не раздеваясь, завернувшись в ковер. А сегодня… вообще его там не лежит. Брожу по спящей квартире. Нигде его нет. Иду на улицу. Осень. Двор пуст, в центре высокий орех. Под деревом старая ванна. В ванне лежит сын. Пьет шампанское. Разговаривает по мобильнику. Сухой ореховый лист планирует и падает. Сын говорит:
– Уйди, женщина!
Я, сквозь красоту абсурда, ору:
– Я не женщина тебе, я – мама!
– Плюнь мне в глаза, – спокойно отвечает, – если ты мужчина.
Гад, однозначно решаю. Гад. Но помню, что, к ужасу моему, нет ничего однозначного. Сумасшедший гад!
И куда мне деться от страшной любви к нему? От жалости и тоски. Вот звонок у нас дверной не снаружи, как у всех, а внутри квартиры. Сын смеется:
– Так ведь лучше звонить, уходя, а не возвращаясь! Впрочем, и вернувшись можно, если очень хочется, только смешно – ждать, чтобы впустили в собственный дом. Прочие пусть стучат. Чтобы им отворили…
Пьёт.
– Я, – говорит, – стянул у тебя деньги. Думал, не заметишь, как раньше. Молодец! Надо же было тебя как-то научить обращению с деньгами. Пропил я их. И ладан купил, чтобы нечисть из дома выкурить.
– Кто, – спрашиваю, – нечисть?
– Тс-сс! И пальцем повел – ещё осталась! Внимания не привлекай. – А в руке стакан с «отверткой». Какие гайки он в себе отвинчивает? Ох, плохо все кончится. Однозначно. Только горе в моей жизни однозначно.
Взрослой я стала в тот момент, когда муж взял настольную лампу и посмотрел, как я устроена. А я уже родила ему сына, и он сопел здесь же, в коляске у окошка.
Вдруг поняла, что я жена и мать. А муж – юный натуралист. И у нас не совпадают интересы. Мне не хотелось посмотреть, как мужчины внутри устроены. Внешние проявления казались важнее.
Когда наш сын получил в подарок первую машину, то, повертев ее, сказал:
– Машина? Новая? Буду ломать.
Теперь у нас появился внук, и, даря ему машину, я постаралась, чтобы она была очень большая. Чтобы легче было посмотреть, как устроена. Может быть, не придется ломать? Надеюсь, что наш сын и наш внук обойдутся без настольной лампы, не станут выяснять, как устроена жизнь в глубине, где таят глубину. Впрочем, как им угодно. Но мне тогда это очень не понравилось. На мне учились женщине. А хотелось любви. После меня у мужа были другие женщины. Вероятно, они внутри устроены несколько иначе. Поэтому я их рядом с ним не вижу, воистину – лучшее враг хорошего! Он в вечном поиске!
В глянцевом журнале для деловых мужчин написали, что «Первая жена была слишком сложной для него женщиной. Брак был недолгим». А отношения, которые браком назвать нельзя, длятся всю жизнь.
Свет настольной лампы мягко освещает рукопись. Но светлее она не становится.
Б.О.
Куда мы лезем? Это дыра? Мы окажемся где? Не ползи на меня, не наползай! Когда долезем – что станем делать? Лю-би-мый!
Сквозь тоннель золотого берега мы пробираемся к выходу. Море вопит внизу о радости бытия.
А я… тогда висела над твоим письменным столом, мордой в стенку. Был не мой день. Был день Че Гевары. Мы с ним затылком к затылку заключены были в общую рамку. Я переверну его мордой в стенку, когда мы вернемся с нашего праздника любви. Он случился потому, что я соблазнила тебя, отвлекла от революции. Увезла на побережье. И ты наполз на меня, как улитка, как черепаха, как слон на кита. Кто кого сборет? Кто – кого?!
Милый! Я одарила тебя адом, в который ты ввёл меня, поглаживая по совсем беременному животу, целуя запрокинутое лицо моё, глаза. А глаза косили на письменный стол, где американский солдат приставил пистолет к животу беременной вьетнамки.
Я увидела в момент поцелуя твою картинку под стеклом и упала в обморок. А ты думал – от счастья?
Ты был известный враль и воришка. Врал на всякий случай и не всегда в свое удовольствие. Врал впрок. Я привыкла жить во лжи и терялась, когда пытались «Жить не по лжи». В предлагаемой жизни «не по лжи» не было самодостаточности. Разве Солженицын в своей жизни – самодостаточен?
Ты совершал поступки для тебя странные, например, дарил цветы. На мой день рождения – ободрал клумбы возле обкома партии, и некуда было ногу поставить в комнате, по которой в банках, вазах, тазиках и кастрюлях цвели розы. Я была счастлива!
Ты подарил мне книжку Цветаевой, ни у кого такой не было. Мне завидовали. Потом приехала твоя новая жена, провела пальчиком по корешку:
– Привет, тезка! Так вот ты где! А я искала тебя на своей полке.
Сходное чувство испытала я в доме, где мой маленький Будда стоял в чужом шкафу, и чужая женщина, что одарила тебя раем, проследив за взглядом, протянула Будду мне:
– Неужели твой? Он мне его на счастье подарил! А ему ты подарила?
– На счастье… – сказала растерявшись.
– Получилось! – ответила она радостно.
Это было в доме, где тебя арестовали.
Бутылка всегда наполовину пуста, ведь не бывает наполовину полной бутылки, как не бывает наполовину еврея или наполовину подлеца в нормальной жизни. А поскольку жизнь не нормальна, многое допустимо. В том числе и полуукраинцы, и полуневежды, они – полупрекрасные люди, полуженщины, и полумужчины, и вообще «дробные величины».
Люди живут, не задумываясь о тонкостях, и можно сказать – все в порядке! Если бы не норма. А когда-нибудь и норма «станет полной, наконец», для тех, кто живет с надеждой, – с надеждой ведь тоже не все в порядке! Надеются или храбрые, или глупые. Знающие не верят, не надеются, может быть, и не любят. Они печалуются. И ежатся, словно замерзли.
Знающие мужественны, только – грешные. Широкие в жизни. Это трудно для близких, они, страдая, сузить хотят.
А я люблю свободу. Придумала, что во мне разные субличности. Но, знакомые друг с другом, они не понимают, как перепрыг из одной в другую происходит. Поэтому (обязательно можно)! – жить разные жизни.
Я знаю теперь, что в жизни всегда есть место для жизней. Мы ведь не одну проживаем, пока живем. И они не линейно расположены, могут и в разных плоскостях.
Человек быстрых реакций, я слежу за переключением скоростей. И, соблюдая технику безопасности, избегаю столкновения миров.
Выжидаю годами, подстерегая удачу. Я из нападающих, и не люблю защищаться. Нападая, можно проявить великодушие, не напасть. Защищаясь – никогда!
К старости я разлюблю драку.
А глаза у меня поздно прорезались. Думала, что все любят. Оказалось, нет. И – не научить любви! После двадцати, с любовью было решительно покончено. Какая любовь, какие французские романы, «Красное и черное», «Милый друг», мансы – обжимансы с мальчиками, когда на Вацлавской площади – советские танки. И мои ровесники гусеницами по таким вот как я, курносым и тонкоруким. А папы, бывшего на этой же площади в 1945, уже нет нигде, не скажет, что это было?
Голумбиевская Аня, тихая и толстая – вышла протестовать у памятника Пушкину, с какой-то Розой. И еще с какими-то тремя инаковыми (не такими, как все прочие в 1968 году.) Я недавно из Праги вернулась, так там, на месте, где девочку с мальчиком наши по площади размазали – чехи памятник поставили, к которому наклониться нужно. Потому что он до колена. Чтобы каждый поклонился! Березовый крест с венком из колючей проволоки. – А я люблю эту ужасную страну, которой больше нет. СССР называлась.
Но эта любовная песня для иного дыхания.
Лысенький. Нос крючком. Говорит – у меня уже не стоит. Но хочется. Собственно, даже не знаю, семь лет назад это было… а сейчас – просто не знаю. Ну и что, что восемьдесят два. Вот у тебя глаза русалочьи, и мне своих не отвести. Заворожила. Умница. Полежи со мной. Разденься и полежи. Давай помогу, рыбонька.
Интересно, думаю. А если бы у него – глаза, как у Ихтиандра, и стояло, как в двадцать три, а мне – восемьдесят два, и сиськи как авоськи на гвоздике – он бы – полежал со мной? Но вслух жалко произнести, – по руке погладила:
– Не хочется, – ответила.
– Да отчего же – не хочется? Мне вот ведь очень хочется!
Пили сухое красное, сыром заедали. Расстались дружески, стихов на год вперед начитавшись.
Потом долго мылась под душем, смывала старость. Какая же сволочь я – как за дверь, так мочалка с мылом и – ужас, ужас! А в гости опять пойду.
Он спрашивает:
– Почему пришла? Будешь подружкой? Я таблетки какие-то попью, таблетки специальные есть. И все получиться может. Но, – добавил, – жалко на это действо энергию тратить. Лучше стихи написать, или картину. Время мое кончается. Времени мало. А ты как думаешь?
А я ничего не думаю. Зачем же прихожу к нему?
Это – любовь.
День, похожий на стакан с недопитым кефиром, встретил Павлова на скользкой ступеньке вагона мокрым холодом и об руку повел домой.
Павлов вернулся из командировки злой и голодный. Добравшись к дому, обомлел: окна темные, мертвое молчание. Дверь парадной сорвана.
«Света нет, – подумал, – свечки нет, спички неизвестно где…»
Развернулся и пошел к Лиде.
Лида открыла дверь, накормила Павлова, засунула в ванну. И ни слова не промолвила.
Чистый и сытый Павлов уставился на Лиду – она молча указала на диван и ушла в другую комнату.
Утром Павлов нашел на кухне завтрак под салфеткой и записку: «Поешь и уходи. И не приходи никогда».
Павлов поел и ушел. Думать, что жизнь не удалась, было мучительно.
Открыв дверь коммуналки, Павлов обнаружил, что в квартире никого нет. И ничего нет. Только закрытая комната поджидала не съехавшего вовремя хозяина, да на общей кухне остались его стол, стул и чайник на уже раскуроченной кем-то плите. Прямо на полу стоял стакан из-под кефира, от него скверно пахло.
Еще неделю в сосредоточенном отчаянии жил Павлов в опустевшем доме. Потом сходил в ЖЭК.
После этого тихо и потерянно прожил еще восемь месяцев. Дом рушился – сами собой выпадали, раскалываясь, стекла, с треском отскакивали обои, куда-то исчезали батареи отопления, краны…
Мир забыл о Павлове. Никто не приходил, не стучал в двери. Не звонил по телефону, который почему-то продолжал работать. Впрочем, Павлов не пользовался им.
Так что вроде и телефона не было, как не было электричества, газа, соседей, Лиды…
Павлов рассматривал отражение в зеркале: седой, мешки под глазами…Сердце и почки – все полетело, тело стало рыхлым, и вены на ногах… Расстроился, лёг лицом в стену. Не брился уже три дня… нет, пять. «И не буду», – решил, засыпая.
Проснулся оттого, что ничего не снилось. От пустоты в себе проснулся.
Вот в этот момент в дверь и постучали.
Вставил ноги в разболтанные тапочки. Повернул ключ, толкнул дверь. От двери, открывшейся наружу, кто-то отпрянул. «Всегда приходится отскакивать», – почти равнодушно подумал Павлов.
За порогом стояла мама.
– Мама… – сказал Павлов и заплакал.
Мама вошла, походила по комнате и легла на еще теплую от Павлова постель.
И Павлов понял, что пора сдаваться.
Он снял телефонную трубку, но опоздал. Гудка не было.
Мама лежала тихо, не шевелясь. Он боялся рукой потрогать, но все-таки потрогал. Ничего не случилось.
Павлов просидел возле кровати на стуле до глубокой ночи.
И всю ночь сидел на стуле возле неподвижно лежащей мамы, которая светилась, как керосиновая лампа из детства. Он представил эту лампу с маленьким колесиком в зазубринках и на штырьке, чтобы регулировать яркость, и пальцы его шевельнулись, подкрутив… Мама погасла.
За окном медленно светало. Павлов решительно ни о чем не думал. Не побрился. Ушёл на работу вовремя.
Все спрашивали – что это он, бороду запускает? Павлов молчал. Поработал до обеда. А в обед побежал домой, распахнул дверь…
Мама жарила блины на Бог весть откуда взявшейся керосинке. Накормила его блинами и чай подала в комнату.
Погладила по голове воздушной рукой, словно обдала ветерком из горячего фена…
И Павлов затосковал люто и безысходно.
Купил водки, напился.
Мама всю ночь сидела рядом с ним, как он тогда, когда она вернулась, откуда не возвращаются.
Проснувшись, Павлов наткнулся взглядом на стакан рассола в маминой руке.
Он даже не пытался разговаривать, не трогал её больше. Она к нему иногда прикасалась, по голове гладила.
Больше с постели Павлов не поднимался…
Его нашли в понедельник, в полдень. Рядом с кроватью Павлова сидела старая женщина. Когда её попытались поднять со стула, она исчезла.
Тихого и бородатого Павлова, не отвечающего на вопросы, отправили в психиатрическую.
Поскольку Павлов объяснить про женщину ничего не мог, кроме того, что это его мама (собственно, он и этого не объяснял, просто звал ее : «мама», «мама»), – а куда она делась – про это ничего не решили, зная, что маму Павлов похоронил лет десять тому.
Так и осталось невыясненным: что за женщина сидела рядом с выпавшим из ума Павловым, куда вдруг делась? Что вообще произошло с человеком?
…Как будто кто-то, в самом деле, может ответить на подобные вопросы…
2
– Прощайте, улыбнулась я доктору.
– До встречи, – ответил он.
…Я подумала, дописав рассказ: почему Павлов, а не Петров или Сидоров? Почему «выпал из ума», а не «вошел в другой»? И поехала в психиатрическую.
– Да, – ответили в регистратуре. – Павлов лежит у нас в отделении. Обратитесь в ординаторскую к лечащему врачу.
Доктор спросил:
– А кто вы ему?
Ответила:
– Автор.
…Рассказ о Павлове и его маме доктор выслушал молча. Тоже удивился, почему Павлов:
– Вы что, все-таки знаете его?
– Нет. Покажите мне Павлова. Можно с ним поговорить?
У доктора взгляд стал странным, как-то рассеялся.
– Павлов аутичен, ну, не совсем контактен, – сказал он. – Вы не сможете с ним поговорить. А описали вы его правильно. Он узнаваем – идемте, покажу. Мне не кажется, что вы морочите меня.
И мы пошли к Павлову.
В большой многоместной палате возле окна лежал мой Павлов. Рядом с кроватью стоял стул.
– Стул мы не убираем, больной подолгу на него смотрит и нервничает, если стул передвинуть.
Павлов повернул голову и посмотрел на стул. Пальцы его зашевелились.
– Колесико крутит, – задумчиво произнес доктор. – Я все думал, что он делает, оказывается, фитилек лампы подкручивает, той, из детства…
Над стулом появилось свечение. Чем активнее подкручивали пальцы Павлова пустоту, тем ярче становилось свечение, пока не проявился контур сидящей женщины.
Мы с доктором посмотрели друг на друга. А потом на Павлова.
Павлов отвернулся к окну. За окном сгущались сумерки. В палате темнело.
– Я думаю…
Но доктор прервал меня:
– Не думайте.
И, помолчав:
– Мой вам совет. И не пишите.
Опубліковано: 11 березня 2016
Чорт забирай твою катастрофічну впертість!
Чорт забирай твою вперту катастрофічність!
На тій стороні серця, де лежить твоя незалежність
На мапі мого – простяглась безсоромна ніжність.
І скільки не накладай на кальку ці контурні карти,
Скільки не намагайся пробитися через ці кляті митниці,
кордони і вододіли,
Це все одно що крізь скло
продиратися голими пальцями
відчуваючи врешті тепло лише власної
крові,
що залишає тіло…
І кожного ранку через наше ліжко летять
Потяги смерті від Еускаді до Аскатасуми,
І кожної смерті в мені торохтять
залізні іржаві квіти,
залізні підсклянники,
гроші залізні на божевільні суми,
і кожного разу, коли ти відходиш без мене – без нас –
у ніч,
ми розуміємо
– ти щоразу ідеш востаннє,
і щоразу я забираю в тебе одну яку-небудь річ
ніби на пам’ять – й ніколи не повертаю…
Але чорт забирай ці святі божевільні гори!
Чорт забирай цих освячених гір божевілля!
Врешті-решт ти береш автомат
і рушаєш дитинно-голий
лишивши навіть окуляри
Навпомацки…
Попідтинню…
Любов – вона ніби ніготь,
Чим глибше вростає – тим більше болить.
У неклінічних випадках просто звикаєш,
не завважуючи незворотність процесу.
і коли гра на роялі реальності
переходить у фазу коди,
коли вже вона тебе, а не ти – її –
залишається ампутація –
кров’ю на клавішах. Та частіше –
слідами протекторів на спині і вереск гальм,
що залишають Її колеса.
Адже мати свободу вибору – чи не мати свободи вибору
означає не мати вибору взагалі.
Світ згаса непомітно – і першими відходять звуки,
ніби хтось видирає по клавіші раз на століття
і бац –
назавтра все заніміло…
І лише холодильник серця гудить і гудить
сука – гудить і гудить –
Так ниє і сіпається заражена рана,
і хочеться її чухати й роздирати –
і здерти нарешті –
здерти
разом із тілом.
І коли відходять від тебе всі кольори –
Так, наче всотують і ковтають самі себе
Ледве розкрившися – райські пір’їни гербер,
хочеться задерти голову і кричати – гей ви там, нагорі –
чого вам треба від мене –
чого вам ще – треба?!
Але нічого не зміниться – лише білість і тиша,
Білість і тиша всередині і навкруги
жодної тіні жодного світла
день рік чи годину – може менше а може й більше
і лише там нагорі
чиясь велика рука підносить до вуха маленьку мушлю
Землі –
Прикладає до вуха – легенько стрясає –
аби лиш почути, як там він – чи гудить,
чи корчиться, плющиться, дихає – чи болить
серця твого холодильник.
Praeludium
А взимку місто стає холодним, чужим, великим,
здається – мертвим.
Простір розширюється – коштом низького неба,
і кожні морозні, мокрі, грязькі – і найближчі метри
долаються як дорога в Сибір,
як шлях від порогу – до пекла,
і в запамороченні сипляться з каруселі білі дахи, обличчя,
порожні постелі – й оселі…
і наша любов – безсила снула рибина –
занурюється у недосяжні глибини.
Allegro ma non troppo
А там – хто кого нас в кому виїдає,
заміщує, витісняє – хто з нас кому болить?
Ми боремося з холодом, як Ізраїль
з янголом, як з коляскою – інвалід.
І коли ти, виснажений до кінця,
хочеш натиснути на Деліт –
щоби стерти тебе із себе –
зі свого й земного лиця,
серця,
з усіх доленосних нещасних своїх планид,
перепостити як ченця
перемерти себе як СНІД –
і бувай,
аддіос,
привіт!
Andante
...пада сніг за вікном,
перехожі прискорюють крок,
твій картатий шалик десь там від напруги змок,
зависає земля на сніжинці, тоншій за волосок,
і тремтячий палець, наведений на курок,
тисне Еnter – вкотре, на посошок.
і полегшено ти сідаєш на сніг –
зав’язати шнурок,
і великий Чумацький Шлях починає новий виток,
і великий Бог підіймає легкий смичок –
й ранні сутінки падають – сині, як монітор,
жовті лампочки зір викладають над ними смайл,
і зелений місяць моргає, як світлофор,
ти вертаєш додому – просто додому, не в рай…
й тихі кроки звучать у тональності соль мажор…
Інший берег тут, прости і забудь,
захисти і розрадь
Дж. Керуак The Scripture of the Golden Eternity
Був собі чоловік із дефектом дикції,
так ніби думкам у його голові значно тісніше,
аніж словам у роті –
і маленький зеленоокий хлопчик всередині нього бігає,
вітрячить руками над головою – киш, киш.
Гиля, Гиля!!
А вони злітають, кумедно ляскаючи
по стегнах незакритими змістами, –
і сміються, штовхаючися в його
незахищеному шаликом горлі.
І крізь такий-от гармидер чуєш усе, ним проказане, –
із незначною лакуною у повітрі,
наче крізь сито, вуаль чи рекламу на шибі маршрутки –
нібито все і видно,
але така
гратчаста
сітківка,
така розкреслена структура світу,
що здається:
ти – це компактна в’язничка
із зовсім дрібною – тобою – в центрі.
А-ти такнелюби-лабутивпійманоюЮЮю!
І коли він освідчувався в коханні – так невчасно, як завжди,
так
повільно й ретельно,
ніби відповідаючи раніше вивчене,
ніби згадуючи втрачене –
слова у вузькому горлі стикалися,
спотикаючись,
давлячи одне одного –
і
втрачали найменшу надію.
І навіть коли він помер – про це розказали люди,
такі дорослі негарні люди із бездоганною вимовою,
розуміння цього надійшло
з таким самим запізненням,
легким заїканням свідомості,
що коли ти остаточно запливла за буйки
усвідомлення цього факту –
шлях назад був майже невидний.
І тепер, дивлячись на світ –
Наче крізь сито,
ледве помітне гратчасте сито –
(чорно-білий дефект набутої смерті)
не можеш позбавитися відчуття –
у тебе чуже дифтерійне горло
із замерзлими,
не встиглими бути промовленими
словами.
Де ти була, квітко-Йовано,
коли він насилу доповз до твоїх вікон,
по шию грузнучи у скривавленому асфальті
і покликав тебе так
розпачливо-пристрасно,
ЙОВАНО!
Що усі дзеркала сполотніли в твоєму домі
і наче пелюстки зов’ялі
скинули амальгаму.
саме того дня Єрусалим був зруйнований,
саме тоді надвечір Карфаген зайняли китовраси
і до Казані удерлися варвари,
а він усе кликав тебе, як він кликав
тебе,
ЙОВАНО! –
аж усі наречені світу обрізали свої коси,
щоби звити кубельце для його розпачу, щоби
омити його заплаканий голос
своїми сльозами.
От тільки тебе не було,
легковажна Йовано...
А потойбіч Вардару діброва горіла,
і тонкий місток із верби, і
ув жодному решеті не стане достатньо місця,
щоби її задмухати.
А він гукав тебе із такою напругою й силою,
що вся кров у його легенях стужавіла в чорні вузлики.
У церквах заридала нафтою парсуна Миколи Другого,
і порвалися навпіл куліси в сільському клубі...
А ти давала інтерв’ю для студентської стінгазети,
розумнице-Йовано,
ти їла булочку із корицею, у формі серця,
ділячи її навпіл із негарним редактором,
чи було тобі солодко,
Йовано?
а його вже майже засипало, зігріваючи,
усе сухозлітне листя з-посейбіч Вардару,
і його голос осліплий був чутний
лише охоронцеві-янголу,
якому теж
було холодно...
І коли ти вертала додому у цілковитій темряві,
і спіткнулася об щось, що вже не було живим,
уже не могло тебе кликати і чекати –
у твою долоню упало останнє з твоїх імен, сухе
і пошерхле,
йовано.
А назавтра ти вже не змогла
згадати, як тебе звали...
Ну що ти, каже, Оленице, – так побиваєшся слізно?
Того, хто плаче – Бог бачить упівока,
того і молитви дослухає у піввуха,
рюмсу і янголи облітають упоперек кола –
а на маківку йому й не сядуть,
не промуркочуть історій про незнане,
тихим вітром сльози не вип’ють…
А вийде за ворота голубів годувати –
скажуть птахи – солені крихти у плакси,
полетять до іншого маляти –
і зганьбиться хлібець у пилюці.
Ну ж-бо, не сумуй, моя люба –
ходімо краще зі мною під грушу,
поглянемо, як там козенята грають –
поплавками безтурботно на плямистих хвилях –
нарвемо їм солодкої травиці –
біля цвинтаря трава зеленіша.
Бачиш – ти прим’яла споришик,
притоптала малий подорожник –
а вони піднялися й радіють –
ніби їх не зірвуть сьогодні
ось і ти, дитя моє, тішся –
щодня, як трава весела.
Адже у бога кишеньок не злічити,
у кожній – маленьке світло,
в тому світлі – липа розлога, облита утішним світлом,
як риба-ніч пилком самоцвітним –
і в кожній квітковій колисці –
гойдається диво найдивніше,
таке, що й уявити годі, і чекати – життя не стачить…
А ти собі тішся, Оленице, –
знайдеться й для тебе гостинчик.
Я прокинулась – а бабуні немає,
винесли бабуню із двору, під солодку траву поклали…
а плакати більше й не хотілось –
ніби тихо-тихо – а чути,
як липа довкола квітне
цвітом нетутешньої втіхи, радощів безкорисних –
для найслабшого дихання світу,
для найменшого козеняти…
А більшого й просити не можна
ніколи – солодшого і бути не може –
діставати кожен день з-під подушки
як розкришений дарунок від зайця…
Коли апостол андрій та олена зводили колізей,
Їхні очі були сумні, а рухи гострі й легкі –
Візьмімо, кажуть, цю цеглу, і зброю, і цих людей –
І підем туди, за місто, на інший берег ріки.
Адже ніщо не палає так ясно, як щойно пролита кров,
Ніщо не триває так довго, як ненависть і війна –
Візьмімо ці танки й сокири, віруси й бомби – хто з чим прийшов –
І рушимо далі, де тібр тече, де євфрат.
От вони йшли, не спиняючись – їх обганяли роки,
Лущилось сонце іржаве – і місяць лляний вицвітав.
Тільки пустеля незмінно метала ікру пісків,
Ніби вона рибина. Ніби небо – метал.
Назустріч ступала непам’ять, наче орда німа,
І воїни підкорялись, і забували вщерть –
Імена спочатку коханих. Тоді – ворогів імена.
Імена тих, хто завдав їм рани. Потому – тих, кому вони заподіяли смерть…
Імена спраги і ненависті, голоду і вини
Імена крові – найдовше,
Залежні від віку, статі, пори року та натільних джерел…
Останнім – зійшло забуття великого ймення війни,
І вони зупинились. На древку зогнив орел,
Штандарти, гармати і шаблі – увесь цей тлін
Нагий, безіменний, сірий, потрібний – нащо? Кому?
І тут підійшла трава і стала вище колін.
Трава лягла в їхні руки, як безневинна зброя,
Трава проросла у їхні серця –
і лишила злоту безшелесну тьму…
Коли апостол андрій і олена завершили свій похід –
не озирнулись. Не скрикнули, не розімкнули рук
за ними зелене море виходило з берегів,
затікаючи в кожну долоню,
завершуючи кожну війну…
Опубліковано: 11 березня 2016
Вот он сидит в кафе, и пальцы под виском,
и волосы отвесны, как маятник Фуко.
Он видит, как, отставив кисти рук,
ты движешься, и как очертишь круг.
Он ждет тебя, он ждет тебя одну,
как Штирлиц ждет в кафе свою жену.
Целует воздух он, забыв язык,
он, как разведчик, заново возник.
Другое дело – ты. Ты хороша,
летает в небе легкая душа,
и цвет загара, теплый, будто хлеб,
так привлекателен... Илья и Петр, и Глеб
возбуждены и выдыхают в такт,
и норовят вступить с тобой в контакт...
И я здесь был, и пиво пил.
И черный «Гиннес», вязкий, словно воск,
втекал в мою гортань, и грудь, и мозг,
и я любил. Я так тебя любил,
что целовал любовников твоих
(мы вместе с ними пили на троих)
– Илью и Глеба, Глеба и Петра.
А ты парила в небе до утра...
Вслед за тобой и он бы полетал,
да зацепился взглядом за металл...
Луна, привязанная к нам,
плывет за нами по пятам,
и неподвижные, как своды,
деревья спят по сторонам.
Твой профиль, спрятанный во мне,
был виден также на окне,
и за стеклом по небосводу
он плыл, привязанный к луне.
Природа, лежа за окном,
была объята общим сном.
Селенья плыли в сером хламе,
как будто лодки кверху дном.
Как лента с рваными краями,
плыл Старый Крым в оконной раме,
и небо двигалось за нами,
как будто за улиткой дом.
Мы в электричке. Еле-еле
ползет зима за нашим эго,
пока в окне темнеют ели,
в клочки разорванные снегом.
Темна платформа Северянин,
пейзаж за окнами застынет,
и город Бабушкин застрянет
в твоей судьбе посередине.
Из двери этого вагона
нет выхода. Без остановки
мелькнут в пространстве заоконном
пустые кадры Маленковки.
Летят чем ближе – тем быстрее
знакомых видов зарисовки.
Внутри вагона душу греет
сограждан сонная тусовка.
Неузнаваемое детство,
как черно-белое кино,
страшит реальностью соседства,
с которым сжиться не дано.
И жизнь, похоже, добежала
вдоль черной насыпи горой
до площади у трех вокзалов
моей отчизны роковой.
Москва, Москва, ее багрянец,
кому-то – «Станция Зима»,
а мне платформа Северянин
близка отсутствием ума...
Когда стоят часы и в воздухе нет спешки
во двор к Патык-Каре пришел сосед Мурза,
чтоб посидеть в тени, где слизняков кромешных
баюкает в усах спиральная лоза.
Блуждают наугад сакральные улитки,
растительная жизнь струится из земли,
и в раковинах плоть сворачивает в свитки
цитаты из Торы, пакуя их в тфилин.
Витают духи трав. Плодов зеркальны срезы.
Над ними за столом – старик Патык-Кара.
Я вижу: из очков в оправе из железа
глазами стрекозы в нас смотрит виноград.
Он нас ведет в подвал, где терпкий запах ночи
от вязкого вина сгущается во сне,
и прячась среди мхов, томятся души бочек,
настаивая рай и истину на дне.
В густой, как кипарис, пахучей ночи Крыма,
где южная луна играет бахромой,
пьют темное вино два старых караима –
Мурза, Патык-Кара с Медведь-горой.
Синее пламя, красное пламя, желтое пламя,
мы среди этих мазков в горящем бедламе,
знаки вопроса в малиновой середине –
я бы ушел, да запутался в паутине.
Может быть, это перья прекрасной птицы,
может быть, это шторм, и блестят зарницы.
Снятся мне юрьев день, петушок на спице,
цацка, а может, дрянь, но к утру проспится...
А на другой стороне – лучезарный пастух.
Нимб его счастьем сияет и песенка спета,
вол златоокий идет по волнам его света.
Вот и утро, и свет его не потух...
По белому песку ходила стая птиц,
и он ее кормил с руки, как прежде,
и было странным повторенье лиц
у бюстов птиц, приросших к побережью.
Стихия, как распахнутый рояль,
все ропщет, ропщет на свою природу,
и в ДНК вращается спираль,
и пьет, и пьет одну и ту же воду.
Пока дрожит на воздухе струя
зеркальная, как образ побережья,
моя Любовь разгонится, как я,
и полетит, как Вера и Надежда.
И этим птицам с обликами дев
их голоса, созвучные с прибоем,
даны, чтобы, пюпитры не задев,
могли взлететь, очнувшись от запоя.
Синие тучи, темные тучи, светлые тучи.
В медное море тянется с неба солнечный лучик,
режущий лучик белого света с темного неба,
светлого неба, синего неба, теплого хлеба.
То ли ко мне возвращаются краски черного моря,
то ли в крови пульсируют волны счастья и горя,
то ли в мой мозг проникает с небес темная круча,
то ли мой хлеб преломили со мной годы и случай.
Месяц не май, голод не тетка, сердце не камень,
темные волны, белая степь, пыль под ногами...
Вижу – бредешь по воде наших дней, будто апостол,
темные ночи, светлые дни – поза и поступь.
Кто ты, скажи мне, контур твой темен, взор же твой светел.
Как ты красив, путник судьбы моей, что ж ты не весел?
Кто огорчил тебя, брат моих дней, тень моей ночи –
темные тучи, светлые тучи, писем ли почерк?
Может быть, волн боевые стада – общие цели?
Может быть, ветра сладкое «Да!» – хлеба и зрелищ?
Древних ристалищ плечи и торс, ремни сандалий?
В темном сандале твоих волос – жизнь на привале?
Как ты прекрасен, спутник мечты, звездочка с неба.
Где же ты спишь, чтоб тебя не нашли, где бы я ни был?
Медное море, светлая высь – пей до отвала.
Ах, поцелуй меня, моя жизнь, как целовала!
Первый год, когда я не вижу море.
Я гляжу на него и не вижу, не вижу!
Только – шум толпы, и птицы горланят в хоре,
и я слышу Их крик и что-то в нем ненавижу…
Я встречаюсь опять у фонтана в советском Гуме
(в ту же воду войти, чтоб уже не уйти сухим),
«я там умер вчера»*, задыхаясь в Их белом шуме,
поглощая язык, на котором писал стихи.
Тьма подбегает к ногам и на чёт и нечет
отбегает назад, оголяя подошвы глыб.
Струйки её извиваются в месте встречи,
напоминая выброшенных прибоем рыб.
Клокотанье тьмы неделимо на части речи.
Круглы рты у Них, как у рыб, говорящих «О».
Будто у Брейгеля, уходят цепочкой в вечность,
белую вечность, незрячую, как молоко…
_______
* А. Еременко «Я там умер вчера, и до ужаса слышно мне было…»
Ты стоишь за окном,
за которым мы вместе стоим,
и глядишь в ПУСТоту,
куда ты оПУСТила меня,
и я вижу, как я,
уподобившись первым двоим,
отражаюсь в окне,
как другие подробности дня.
Я стою под дождем,
искажаясь в оконном стекле,
и смотрю на окно,
под которым стою под дождем,
я гляжу, как стекает вода
по стеклу наших лет,
затекая в окно,
где мы больше друг друга не ждем.
Я гляжу сквозь тебя –
ты сегодня прозрачней стекла,
я гляжу на себя
сквозь твое отраженье в стекле.
Ты, как струйка дождя,
что, дрожа, по стеклу потекла,
искривила пространство,
оставив невидимый след.
Ты стоишь у окна,
дождь стоит, как стена за стеклом.
Ты стоишь у стены –
чуть заметней стекла под водой.
Мимо капли летят
и сквозь стену летят напролом.
Дождь идет за стеклом,
он идет по воде, как святой.
Ах, не плачь, моя жизнь.
Мы почти научились летать.
Мы, как стая из теней,
летаем под стаей из птиц.
Но опять в этой схеме
забыли такую деталь,
без которой сольются с пейзажем
черты наших лиц...
Я – сущий, подумал я. Ко мне подошла белая беременная кошка, подняла на меня глаза и подала голос. Что, сущность? – сказал я и погладил её. Кажется, она этого и хотела. Сущность – подумал я.
На стене дрожал овальный солнечный зайчик. Такой же зайчик дрожал в зеркале шкафа. По всем признакам оба зайчика происходили из поверхности чая, дрожащей в чашке чая на столе. Я прикоснулся к чашке. Оба зайчика отозвались синхронным подрагиванием. Один и тот же зайчик, живущий в чае, был одновременно и на стене и в зеркале. Я оторвал чашку от блюдца – зайчики исчезли, сделал глоток и поставил чашку на место. Оба зайчика тут же появились на тех же местах, но изменили форму. Они стали похожи на прозрачный конус со светящимся шариком на вершине и стоящий на сверкающем основании. Похоже на картинку «Солнце над морем». Это были другие зайчики. Предыдущих я проглотил вместе с глотком чая. Я съел зайчика или двух почти одинаковых зайчиков. Их сущности исчезли во мне. Они стали не сущими.
Я не сущий – подумал я. Не сущий. Несущий. Что несущий? Я представил себе человека, несущего что-то в мешке. Что может быть в мешке? Какие-то его пожитки. Несущий, несущийся. Несущий себя, свою жизнь и какие-то её атрибуты, бельё, например, или ботинки. Несущийся навстречу времени и несущий время в этом мешке.
Несущий – ещё может быть несущий яйца. Несущийся со своими яйцами или несущий яйца, как курица. Нет, курица кудахчет, а этот молча несётся. Скорее черепаха или другая рептилия. Такая вот деградация, или, как говорил наш классный руководитель Леонид Абрамович, налицо не прогресс, а регресс.
Итак, несущий яйца, молча, как рептилия, на берегу моря, например. Беззвучно выпадают прозрачные яйца прямо в песок. Одно, второе, третье, складываются в прозрачную пирамидку со светящимся яйцом на вершине. Морской пейзаж с солнцем. Солнечный зайчик, появившийся на стене после того, как я съел предыдущего. Поел зайчиков. Всех поел. Как Кронос своих детей. Какое простое слово. Поел – скажи спасибо, сказала бы бабушка. Но тут поел – не в смысле позавтракал или пообедал, а в смысле – проглотил. Принял в себя, как дракон солнце на китайской картинке, изображающей солнечное затмение, или как у Чуковского – крокодил солнце проглотил. И в этом «поел», есть какая-то мифологическая обратимость, кольцевое время. Кронос поел своих детей, но потом назад вернул в целости и сохранности, вне всякой связи с пищеварением.
Кошка крутится возле меня. Грациозная, несмотря на беременность, и слегка прозрачная, как живородящая рыбка гуппи, набитая исчезающе маленькими и прозрачными мальками. То, что у неё внутри, в отличие от Кроноса, она не поглотила, оно там появилось почти из ничего и выросло внутри, а потом родится, отделится от матери и превратится в отдельную сущность… Надо начать новую жизнь – подумал я.
Чая больше не было. Солнце за окном передвинулось по своей орбите вверх и в сторону. Под ним деревья шевелили листвой и поблёскивали. Сегодня подходящий день. Как раз тот день, как говорил наш сосед-алкоголик, когда его жена не пускала домой. Ася – кричал он и барабанил в закрытую дверь. Я твою мать, жидовку, зарежу, и сегодня как раз тот день. Угроза была пустой. Тот день пришёл не к тёще, а к нему. Он давно не существует, а фраза или мысль про тот день существует. Она живет во мне со всем своим философским грустным юмором и уносит меня в подъезд дома 135 по ул. Постышева. В подъезд, где я знаю каждую выбоину на ступенях лестницы, где я и сейчас отчётливо вижу покрашенные зелёной масляной краской панели, грязные окна, и слышу эхо шагов и дыхание соседей. Новую жизнь – думаю я. Сегодня как раз тот день.
Опубліковано: 11 березня 2016
Город мой. Тот, где с детства отсутствует море,
и повсюду степь – невозможно рыжая с янтарём,
словно вечный рассвет, как картинка на мониторе,
словно юность отца, упакованная в альбом.
Не сдержаться, когда прикасаешься к камню,
когда трогаешь тёмную землю, что на крови.
Если ты здесь родился, то родился ты неслучайно
в чёрнокаменном городе, что стоит на краю земли.
И до взморья отсюда добраться две сотни гривен
по наезженной трассе, не так ли, – знакомая блажь?
Но ведь ты здесь родился, а значит, не будь наивен,
эта степь – твоё личное море, твой дикий пляж.
Под обветренной кожей, под веками, в подреберье
море плещется, как живое, – искрит янтарь.
Это море – твоя свобода, твой дом, твой берег,
оберег твой, твоя история и печаль.
Знаешь, Господи, это счастье, что так привычно
из окна наблюдать, как морем вскипает степь,
и плывут облака – вон одно, словно ключ скрипичный,
и так хочется каждое облако рассмотреть…
Каждый камень под ярким солнцем играет светом,
преломляет луч, так хлеб преломляешь ты
с самым близким, твоим, проверенным человеком,
с тем, кто знает тебя до точек и запятых…
С тем, кто тоже почувствовал море однажды кожей,
на безморье иные смыслы, иные ветры, иное дно.
Город мой. Будь. Пожалуйста. Осторожен.
Мой степной чёрнокаменный Город До.
13 марта 2015 года
Когда ещё встретимся? Обними меня, хоть одной рукой.
Помнишь, как пахло солнце тмином и молоком,
помнишь, как мы сидели и придумывали, что за рекой,
когда вырастем, непременно построим дом?
Вот мы и выросли, вытянулись во весь человечий рост,
сколько пролито детских слёз было перед тем, как
стало понятно, что мир не заканчивается на городе роз,
впрочем, он не заканчивается и в других местах.
Но только у самого края, где небо трогает террикон,
где восходит солнце, похожее на пылающий шар,
ты мог бы дышать спокойно, зная, что здесь твой дом,
и не зацикливаться на взрослых пустых вещах.
И в слишком простом убранстве нахлынувшего мирка –
детского и неопытного, как все несбывшиеся мечты,
просвечивается, словно калька, тобою невыбранная река
и дом, который всё же построили, но не мы.
17 января 2015 года
И просвета не видно,
даже в полдень, когда в зените
наше общее солнце сияет особенно ярко.
Отче создал нам мир
и сказал свысока: «Живите!
Кто как сможет, живите,
не по книгам, так хоть по ремаркам».
Бескорыстно расходуя время
и прочие недра,
будь-то нерв или сила двоих –
самых близких здешних,
мы добавили в письма
ужасное слово «наверно»,
мы его добавили даже в песни.
В этом слове так много сомнений,
что колет сердце выводить его на бумаге,
катать вдоль дёсен.
Я хочу здесь остаться поэтом,
пусть даже не первым.
Быть поэтом, поверь мне, –
изящнейшее из ремёсел.
И в неровностях строчек
родятся большие смыслы.
Утончённые, грубоватые, как захочешь.
Пусть в твоей большой и широкой жизни
будет время на то,
чтобы просто служить отчизне,
а не ставить над нею точку.
Потому что время
нас всех рассудит и обесточит,
потому что время обескураживает и лечит.
Если ставить точку,
то лишь там, где укажет Отче,
где заблудшее человечество
не живёт по законам речи…
А живёт по закону крови,
впиваясь в глотку,
ухмыляясь жутким оскалом
насмерть больного зверя.
Человечество – воск,
из которого при неправильной обработке
исчезает вся божественная материя.
28 ноября 2014 года
Приходить к нему, как к источнику света, тепла и счастья,
говорить с ним или молчать о насущном хлебе.
Знаешь, сколько скорби в его горячем: «Не возвращайся!»
Мы с ним встретились спустя лето, и было небо
самым синим морем, а горы в зернистой дымке
отливали сталью, проржавленной и щербатой.
И глаза слезились, будто бы в них соринки.
И был ветер, а не какой-то там вентилятор.
И был день, не похожий на те, что раньше
отравляли мозг чередой незнакомых улиц.
Я не знаю, что будет дальше, мой милый мальчик,
но бесспорно мы будем счастливы, раз вернулись.
И никто уже не отнимет у нас наш город,
утопающий в сумерках, словно сентябрь в пряже,
когда ты ощущаешь каждой дырявой порой,
как железный воздух внутри пейзажа
превращается в нежность родных объятий.
Мой любимый запах – листва и осень,
когда время, самый строгий повествователь,
ошибается в числах. И Город После
так похож на тот, что был До разлуки.
Мы вернулись, и воздух полон ещё амброзией.
И ты снова обожаемо близорукий.
И я снова тебе читаю всю ночь Иосифа.
15 сентября 2014 года
Что ни дом, то короб пустой,
что ни слово, то сух язык, –
эта боль посильней зубной.
Бог, как опытный ростовщик,
назначает такой процент,
не расплатишься до зимы.
После смерти не будет цен,
только свечечки зажжены.
Под ногами горит асфальт,
и не слышно колоколов,
в этом городе плавят сталь,
проливают свою же кровь.
А за городом светлячки
освещают победный путь,
я гляжу сквозь твои очки,
я желаю к слепцам примкнуть.
Что ни дом, то сплошная скорбь,
что ни голос, то вой сирен.
Этот город был слишком горд,
и теперь он пошёл в размен.
Бог торгуется, как банкир,
не уступит и двух монет.
Бог смеётся, что Божий мир
утверждает, что Бога нет.
Его смех – канонада дня,
город плотно берут в кольцо.
В этот город пришла война,
я боюсь ей смотреть в лицо.
19 августа 2014 года
Приготовь себя ветру, подставь ему свой хребет,
в глубине городской геометрии жизни нет,
только камень, глазищи зданий, кресты-кресты.
Ветер немощен и бездыханен внутри толпы.
Он не чует в границах города своих крыл,
его город в сквозняк и шорохи превратил –
вдоль заборов и тротуаров мести листву.
Никакого таинства и причастности к волшебству.
Приготовь себя ветру, представь, что ты ветряной,
погрузись в него деревянной своей головой,
словно в омут или в какой-то иной сосуд.
И надейся, всем сердцем надейся, что не спасут.
Говори с ним о тропах, хотя их для ветра нет,
он свидетель потопа и фразы: «Да будет свет!»
Говори с ним, но больше, чем слово, используй слух,
этот ветер, в известной степени, – святый дух.
Он тебя приподнимет над стадом и большинством,
но ты снова, как в детстве, прячешься под столом
и боишься того, кто воет в печной трубе.
Мой хороший, не бойся, воют не по тебе.
28 марта 2015 года
Здесь так тихо, что слышно часы и вены,
как в замочной скважине ключ говорит: «Пожалуйста!»
Когда мой отец после крайней тяжёлой смены
не целует меня с порога, но и не жалуется
на кромешную тьму подземелий и пыль, что въелась
в его пальцы, лицо, одежду и даже в голос.
Это смелость, любовь моя, просто мужская смелость,
неразменная и не разменянная. Наш полюс
на краю земли – просто кряж, что горюч и чёрен.
Чёрно-белые зимы, как старые киноленты.
Этот край свободен, и он в тех, кто его достоин,
он впитался навечно в тело твоё пигментом,
когда в самую малую щель проникали недра
нашей страшной земли – изрытой да истощённой.
Здесь так тихо, что истошно пятится суеверный,
и дрожащей рукою крестишься ты, крещёный.
В эту землю вложили душу, подняли в гору,
эту землю явили миру, как символ ада,
и на ней построили пыльный суровый город.
В этом городе редко случаются звездопады,
чаще ливни, и ливни эти с больным пристрастьем
всё ведут допросы – кто праведен, кто виновен.
Этот город меня ощущает своею частью,
и я счастлива быть его городским бетоном,
мостовой и стеной разрушенной, речкой в камне.
Моё сердце здесь – расхристанное, живое,
оно стало памятью у подножия памятника
неизвестному, но отчаянному Герою.
3 января 2015 года
Поштова адреса: 04080, г. Київ-80, а/с 41
Телефони:
З питань видання книг: +38 (044) 227-38-86
З усіх питань, щодо конференції "Мова і Культура": +38 (044) 227-38-48
З питань замовлення та покупки книг: +38 (044) 501-07-06, +38 (044) 227-38-28
Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її., Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. (з питань видання i покупки книг), Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її., Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. (з приводу конференції "Мова і Культура")
© Бураго, 2017