Опубліковано: 13 травня 2017
Наверно, в этом был какой-то смысл.
«Чур, я – Атос!» « Нет, чур, ты – Арамис,
он – д’ Артаньян». Портос всегда в остатке,
поскольку толстый. В клетчатой тетрадке
четыре капли клятвы запеклись.
«Один за всех, и все за одного!»
Оглянешься, а рядом никого.
Четвертый спал, когда рванули трое.
Одни литературные герои
вокруг: не хватит жизни перечесть.
И в этом тоже смысл какой-то есть.
В общем, спрашивать не с кого –
разгребать доведется самой.
Жизнь спиной Достоевского
в подворотне мелькнула сквозной.
И застряла в бомжатнике,
где, надежду послав далеко,
сепараты и ватники
забивают «козла» под пивко.
Темень хрусткую комкая,
намывая сугроб на углу,
крупка сыплется колкая.
Примерзают костяшки к столу.
Митрич, Шурка безбашенный,
что к сеструхе забрел на постой,
Ленька с мордой расквашенной,
Витька Череп из двадцать шестой.
Не стерпев безобразия
и шального боясь топора,
полукровка Евразия
отрыгнула их в зону двора.
Им, с ухмылками аццкими
прочесавшим Афган и Чечню,
черно-белыми цацками
в этот раз не позволят – вничью.
И – сквозь драное кружевце
лип заснеженных – стол дармовой
продирается, кружится,
ввысь четверку влача по кривой.
То сбивает впритирочку,
то мотает попарно в пурге.
И у каждого бирочку
треплет ветер на левой ноге.
Если страх, – какого тебе врача?
Это снега тающие пласты,
с крыш на землю валятся, грохоча,
а совсем не то, что подумал ты.
Был сметлив, как рысь, и здоров, как лось.
Нахлебался бед, но не лег под них.
Все чего боялся, уже сбылось:
ты за каждый вдох получил под дых.
А теперь трясешься, держа в уме,
что молчать – безбожно, кричать – нельзя.
И когда шутихи трещат во тьме,
ты мычишь, к несущей стене ползя,
что пришел обещанный тохтамыш
разнести хибару, где ты живешь,
в щель забившись, как полевая мышь,
или в складку, как платяная вошь.
Сосны темным полукругом. Снег. Звезда в семнадцать ватт.
Ослик вздрагивает, руган. Ослик вечно виноват.
Не избегнуть колотушек. Соль в ресницах. Боль в заду.
Но не он, слетев с катушек, прикрутил в ночи звезду.
Нет, не он в дурную среду проложил следов курсив,
чтоб сарай спалить соседу, провода перекусив.
И не он, почуяв запах крови, пороха, бухла,
в бойню вверг восток и запад приграничного села.
Но ушастому не внове подставлять бока, и на
хоровое: кто виновен? – отвечать: иа, иа,
под ночным топча обстрелом глины мерзлую халву,
видя мир большим и белым сквозь пробоину в хлеву.
Ну, брюзглив, брюзглив. И, как ни крути, – не в теме.
Старость мыслит смутно, а изрекает веско.
Подписал не то, не ту похвалил, не с теми
вдруг побил горшки, вломил не тому словесно.
Словно мир не резок, сбились настройки: в луже
мнится небо, тело шага страшится, вдоха.
И ему советчик – всяк проходимец: ну же,
отведи туда, где сухо и нет подвоха.
Но, гляди: в стихах по-прежнему держит спину
и лицо, лицо! Не трусит, не бережется.
И слоисто слово, и не подвластен сплину
дух, деталь живая жостовским жаром жжется.
И, каким бы ни был, к Богу он точно ближе,
чем любой из тех, кто злей, голодней, моложе.
Хорошо, не спорю: рифмы теперь пожиже.
Ну, так он и прежде этим грешил. И что же?
Пятые сутки баржу болтает в море.
Умный дурак мне пишет, что всем кранты.
На берегу коты застывают в ссоре,
прямоугольно выгнув свои хвосты.
Спорить не стану: шар наш – ковчег без трапа.
Правда, коты считают, что выход есть.
Черный – за Клинтон, рыжий (верняк!) – за Трампа.
Морда в бугристых шрамах и дыбом шерсть.
Дует восток, ломая зонты на пляже,
круг надувной катя по волне ребром.
Фуры вдоль трассы. И никакой продажи
у торгашей, пока не пойдет паром.
Жалко водил, заснувших на жесткой травке.
Мелкого жаль, что, круг упустив, гундит;
жалко народ, что ринулся делать ставки
на кошаков...Мне пофиг, кто победит
там или здесь – под этой, летящей криво
гиблой волной, сводящей запал к нулю.
Сидя на парапете с бутылкой пива
и сигаретой winston, я всех люблю.
Видно, здорово напился, убаюкивая дух,
коль не хипстера на пирсе видишь ты, а сразу двух.
Это прям какой-то Пратчетт. Клацнув дверцами тойот,
глупый хипстер робко прячет, умный – смело достает,
чтоб, торча в чужой палатке с гордой надписью «Надым»,
ты ловил ноздрями сладкий электронной цацки дым.
Не впервой курить вприглядку бездоходному тебе,
на челе сгоняя в складку мысль о классовой борьбе.
Не впервой слезой давиться пересекшему Сиваш.
Все плывет, и все двоится: крымненаш и крымневаш.
И маячат беспартейно – между миром и войной –
цвета местного портвейна два светила над волной.
Ты и сам давно раздвоен: у тебя внутри мятеж,
перестрелка, смута, зрада, разоренная страна,
где один – Аника-воин, а другой – А ну-ка врежь,
и обоим вам не надо ни победы, ни хрена.
Потому что в этом гуле, продолжающем расти,
ты боишься, но не пули – страшно резкость навести
на окрестность, где отсрочка от войны лишает прав,
и никчемный одиночка видит, голову задрав,
как меж бездною и бездной, рассекая темноту,
хипстер движется небесный с огнеметом на борту.
В туче искрит золотой пирит, влага ползет с гор.
Он говорит, она говорит, все говорят – хор.
И всяк хорист на своей волне: тенор, басы, фальцет –
любых октав и гармоний вне. Но там, где она – центр.
Один вину воздает хвалу, другой – про войну-войну.
Но среди тех, кто прирос к столу, он слышит ее одну.
Что ему до смысла ее речей? – звук подчинил слова.
Она говорит, как журчит ручей, как шелестит листва.
Что ей до прочных его опор, нравственной правоты? –
она не видит его в упор, с другим перейдя на «ты».
И он, от ярости ошалев, – ни выдохнуть, ни сглотнуть –
гудит, как шмель и рычит, как лев, к ней пробивая путь
ревностью звука, нахрапом дна, ведая, что творит.
Его не слышит она одна. Неважно, он повторит.
Говорит приемыш, пасынок, лишний рот:
«Ладно, я – урод, нахлебник, дурное семя,
но сарай твой скреб и вскапывал огород,
а когда повальный, помнишь, был недород,
я баланду хлебал со всеми.
Я слепым щеглом в твои залетал силки,
на твоем крючке висел лупоглазым карпом.
А когда по ребрам били твои сынки,
я в ментовку на них не капал.
Кто тебя тащил, когда ты была пьяна,
избавлял от вшей, от пуль заслонял спиною?
Что же ты меня выталкиваешь, страна,
и отхаркиваешься мною?»
А она в ответ: «Ты воду, манкурт, вари
из другой страны, что, пасынкам потакая,
согласится слушать все эти: «твой», «твои»,
не кривясь брезгливо. Что ты застыл? Вали,
если есть на земле такая».
Если тебе велят – влево, а ты направо
топаешь в аккурат, –
не сомневайся, брат, это еще не слава
и не свобода, брат.
Правду ори свою рэпом или былинным
слогом, но посмотри:
ты все равно в строю, непоправимо длинном,
ровного рва внутри.
Вот и гадай, как лох: пафос, а может, лепет?
Прятаться или сметь?
Гиппиус или Блок? Быков или Прилепин?
Родина или смерть?
Вверить спешат толпу ратники и сиротки –
всяк своему божку.
Хуже всего тому, кто семенит в середке,
в плечи втянув башку.
С кем ты, – спеша, скользя? – мне за тебя тревожно.
В тот ли вписался ряд?
Притормозить нельзя. Выбраться невозможно.
Разве что – в небо, брат.
И, вертясь, трясет нечесаной головой,
и сопит, с часами блеклый пейзаж сверяя.
Наш состав по водам движется, как живой.
Хлороформом пахнет наволочка сырая.
Всех достал, трещотка (вот уж не повезло!):
мол, стекло в подтеках, чай не разносят утром;
чем лечить подагру; кто изобрел весло,
москалям сейчас вольготнее или украм.
Выясняет нудно: вторник или среда?
То ли он, хлебнув, куражится, то ли бредит.
А еще все время спрашивает: куда
этот поезд едет?
Но уже глупца назначил своим врагом
с верхней полки дядька. И настучал на «гада».
– Вы его куда – с вещами? – В другой вагон.
Проводник суров: «Постель не бери. Не надо».
Тут законы круты: если чужак – свали.
В коридоре – пусто. Шторки раздвинешь – голо.
Но все глубже, глубже – в сумрачные слои –
проникает поезд из одного вагона,
заливая светом логово темноты,
где цветут, кренясь, медуз голубые маки,
где, со дна поднявшись, ляхи и гайдамаки
подплывают к нам, как рыбы, разинув рты.
Опубліковано: 13 травня 2017
Вот была бы у меня фамилия – Соединенных,
Александр Михайлович Соединенных,
это лучше, чем Александр Михайлович Зловонных,
но, похуже, чем Мамин-Сибиряк-Влюбленных.
Вот вам пару образов, пару сравнений, парус метафор,
чтобы вы считали это дерьмо – стихами:
злые кубики камфоры, корень в квадрате амфор,
геи рождаются с первыми петухами.
Пусть отныне кличут меня Александр Кабанов,
а когда-то я был собран в одном букете:
соединенных цветов: Нагасак Хиросимович Икебанов,
лишь святая Мария звала меня – Ебукентий.
Комиссары нюхали кокаин,
отвыкая от солонины,
больше в мире не было украин,
потому, что кончились украины.
День мерцал фонариком на корме,
отплывая в залив Биская,
я тогда сидел третий год в тюрьме –
на поруки бороду отпуская.
Говорят, что завтра придет весна,
и, опухнувшая от пьяни –
на майдан подтянется матросня,
а за ней – приползут крестьяне.
Затекая в рифму – прольется кровь,
и туда ей теперь дорога,
что такое, братец, твоя любовь –
это зрада и перемога.
Треугольный народ соберут в кружок
бородай, парубий, ефремов:
желтоватый, гибельный порошок –
раздавая из пыльных шлемов.
Деревья в очередь на жилье
стоят, раскручены, как улитки,
снег предлагает термобелье,
не замечая сосулек скидки.
Ну что же ты, лежишь, как бревно,
овальное на квадратных метрах,
в кровати с видом на Люблино,
одна в одних полосатых гетрах.
Подстать японским городовым,
подобно Сухову-Гюльчатаю:
по черным кольцам, по годовым
и обручальным тебя читаю.
Обними меня – обескрыль,
перейди на молчание о высоком:
роза – цвета кетчупа-гриль,
волонтер с гранатовым соком.
Кто-то мне подмешал в судьбу
клофелин причастия, на удачу,
я такие фильмы видал в гробу,
белый свет – копеечка, дай мне сдачу.
Дай мне снег, просеянный сквозь зурну,
тот, что в праздник поет, не тая:
богомол съедает свою жену –
потому, что она – святая.
Время – это огнемет и водомет
над гнездом воронки,
рана – рано или поздно заживет
на своей сторонке.
Сгинут наши и не наши вороги,
феникс – многоразовая птаха,
одноногий встал не с той ноги
в эпицентре праха.
Сгинут гаджеты и книги до зари,
сгинут лайки, теги,
мы тогда с тобою встретимся, Мари –
в газовом ковчеге.
Обессмыслен доктор в колбасе,
сплавились медали,
сгинут все и даже слово «все»,
чтоб не начинали.
Будет пахнуть кашемиром пустота,
белый свет – торшером,
самым первым – я придумаю – кота,
назову Кошером.
* * *
За окном троллейбуса темно,
так темно, что повторяешь снова:
за окном троллейбуса окно
черного автобуса ночного.
Как живешь, душа моя, Низги,
до сих пор тебе не надоело:
мужу компостировать мозги,
солидолом смазывая тело.
Правый поворот, районный суд,
караоке на костях и танцы,
то сосну, то елочку снесут
в зимний лес коварные веганцы.
Так темно, что не видать снега,
ветер гонит угольную пену,
я – троллейбус, у меня рога:
родина, спасибо за измену.
За то, что снег предпочитает быть
подделкою, упрятавшей вериги,
и я, как школьник, должен полюбить
всю эту белизну, все эти книги,
мороз в чернилах, зубчик чеснока,
турецкий чай с ворованной малиной,
и Пастернака, и Пастернака,
и ямщика с его дорогой длинной.
Укутавшись в шанхайский пуховик,
я обречен ходить на эти встречи,
где, обожженный высунув язык,
посольский зад вылизывают свечи.
Как пахнет ель, убитая вчера,
ночная водка с привкусом рефрена,
о, как зима бессмысленно добра,
снег падает, зачем, какого хрена?
Когда мне снятся пальмы и песок,
вакханка, утомленная загаром,
скажи: по ком торчит ее сосок,
так гениально, так, мой друг, недаром.
Я споткнулся о тело твое и упал в дождевую
лужу с мертвой водой, но еще почему-то живую,
дай мне девичью память – крестильные гвозди забыть,
ты спасаешь весь мир, для того, чтоб меня погубить.
Я споткнулся о тело твое – через ручку и ножку,
в Гефсиманском саду, где шашлык догорал под гармошку,
дай ворованный воздух – в рихонские трубы трубить:
ты спасаешь весь мир, для того, чтоб меня разлюбить.
Сколько праведных тел у судьбы – для войны и соблазна,
сосчитать невозможно, и каждая цифра – заразна,
дай мне эхо свое, чтоб вернуться, на зов окликаясь,
или минное поле – гулять, о тебя спотыкаясь.
Если б было у меня много денег,
чтоб сходить с тобой с ума понарошку,
я бы выбросил в окно старый веник,
целовал бы я кота на дорожку.
Словно конник, оседлав подоконник,
я сидел бы и смотрел в подстаканник,
выбирал бы: или джин, или тоник,
а на закусь: лишь чак-чак да паланик.
Собирал бы я каменья пращою,
будто ангелов чертовски опавших,
я кричал бы из окна: всех прощаю,
от моей большой любви пострадавших.
Если б, если б – помечтать – не работа,
позвонил бы, но лишен подзарядки,
старый веник, если встретишь кого-то,
передай, что я в порядке, в порядке.
Пассажиры выходили из самолета:
у мужчин в подмышках – черные розы пота,
а у женщин на джинсах и платьях, в области паха –
подсыхали лилии ужаса и хризантемы страха.
В разноцветной блевотине, по надувному трапу –
заскользили они, вспоминая маму и папу,
отводя глаза друг от друга, и все таки, от стыда
всех очистили сперма, бурбон, табак и вода.
Как прекрасны они: инженеры, айтишники, домохозяйки,
ветераны АТО, секретарши и прочие зайки,
лишь один среди них – подлец, хирург-костоправ,
он сидит в слезах, на траве, у самой взлетной лужайки,
бормоча: «Сексом смерть поправ, сексом смерть поправ…»
Человек засиделся в гостях,
средь немых, средь глухих и незрячих,
человек – это храм на костях:
осетровых, свиных, индюшачих.
Это злое тамбовское бро –
подставлять беззащитный затылок,
и душа у него – серебро
из украденных ложек и вилок.
Но, когда он проснется вчера,
саблезубую память раззявив,
посреди доброты и добра,
в окружении мертвых хозяев.
Бегут в Европу черные ходоки,
плывут в Европу черные ходоки,
а их встречают белые мудаки –
свиных колбасок мерзкие едоки.
Вокзал вонзит неоновые клыки –
и потекут из яремной вены:
вода, одежда, памперсы, сухпайки,
цветы и средства для гигиены.
У белых женщин бедра, как верстаки,
у белых женщин слабые мужики,
но всё исправят черные ходоки,
спасут Европу черные ходоки.
В Берлине снег, внизу продается скотч,
сосед за стенкой меня не слышит:
зачем он пьет по-черному третью ночь,
а может быть, он набело что-то пишет.
К примеру: «….больше нет ничего,
остался дом и дряхлое, злое тело,
и только смерть ползет змеей для того,
чтоб жизнь моя над высоким огнем летела…»
Опубліковано: 13 травня 2017
я би вмерла на вулиці цій або тій що за рогом
та конвой не дозволить здається проси не проси
у валізі не те щоби речі збиралась в дорогу
як збираються люди в дорогу в останні часи
тільки ключ і листи фотографії брошка і гроші
ну не те щоби гроші всього лише кілька банкнот
ми бредемо по куряві літній немов по пороші
оминаючи вирви тіла і сліди нечистот
увірвалися в дім наказали все цінне узяти
я взяла теплий плед трохи хліба і трохи води
а есесівець крививсь віспаво на вбогість кімнати
що запалася раптом в ніщо як і я назавжди
а тепер я іду назавжди розумію і бачу
всю приреченість нашу крізь світла щільного ясу
я би вмерла на вулиці цій і тому я не плачу
а лишаю валізу на бруці ім’я лиш несу
я рахиля
в африці акули в африці горили
ми сиділи з юрою і папір курили
він казав що виросте і піде на флот
але ось фашисти й холоди от-от
я у нього кульку попросив скляну
він на мене зиркнув і сказав ай ну
я тобі цієї кульки не віддам
бо нічого доброго не дають жидам
потім ми сварилися й билися авжеж
він щосили врізав я щосили теж
сидимо заюшені нас таки уб’ють
голову і серце заливає лють
як була облава ледве утекли
і зайти додому не було коли
юрі зараз легше юра зараз сам
а у мене вдома мама і адам
мама певно плаче а малий реве
я поранив руку скоро заживе
близько чути постріли потім кілька черг
юра перекинувся дивиться уверх
а у мене рана десь не знаю де
кров тече по майці вдома мама жде
годувала слиною кота ще не можу щоб кров’ю
йшла лишила відчинені двері щоб вижив щоб втік
заподіяно місту і світу життю і здоров’ю
непоправної шкоди неначе на білому сік
чорних ягід незмивні ці дні ці роки з місяцями
попередня війна хоч страшна була та не така
щось у небі та пеклі либонь помінялось місцями
працювала хірургом мені не здригалась рука
а тепер я не сплю чую постріли крики із ночі
і якісь голоси з-за стіни що насправді глуха
марк пішов на війну я йому подивилася в очі:
я безрукий утиль він сказав не доводь до гріха
ці облави це спосіб померти принаймні для мене
дуже шкода усіх цих людей але в енкаведе
поламали мою праву руку і душу а клени
бездоганно багряні у нас під вікном як ніде
кажуть всіх поженуть в бабин яр а оскільки я ліза
то полізу вперед гарне місце придумали яр
люди наче здуріли пожитки несуть у валізах
смерть це пупсики дар многоцінний я вірю що дар
я виживу і стану просто татом
таким як мій або як тато раї
у мене буде пряників багато
я буду татом тато не вмирає
у мене будуть діти я і йоня
і буде два чи три автомобілі
і буде шрам великий на долоні
і голубник і навіть миші білі
і буде мама ніжна і ласкава
із ніжними і теплими руками
я виживу бо я не маю права
померти тут в цій ямі сам без мами
за цю війну я навіть аж підріс
ходив у другий клас тепер я був би
в четвертому болить розбитий ніс
ударив толік я про це й забув би
якби не те що ми із ним удвох
вціліли чудом із цілого класу
я заховався за чортополох
він ніч сидів на дереві щоразу
зригався і боявся що впаде
від страху весь спітнів казав до нитки
він думав хтось лишився та ніде
нікого але в їхньої сусідки
знайшовся кусник хліба на столі
він дав його мені казав не хоче
бо всіх убили всі лежать в землі
у бабинім яру земля хлюпоче
казав від крові там живих катма
вбивати німців в нього є граната
вже третій день ніде його нема
дивлюсь на жовті стрілки циферблата
годинник дідів і давно не йде
я скоро вмру як він бо час не жде
була облава наших всіх взяли
й мене візьмуть не знаю ще коли
забути чи все ж таки ні в ці хвилини останні
боротись за пам’ять чи ні хай згасає хай никне
я ніби завис на годину в своєму вмиранні
я весь перетворююсь в дещо по суті незникне
я був намагався збагнути навіщо жорстокість
безглузда з ударами в спину ці жертви рови ці
страшна безконечна поганьблена зла одинокість
обличчя у наших конвойних не те щоби ниці
скоріше пропиті вони щоби легше вбивати
вливають у себе крім спирту безпам’ятство люте
я думаю жертві простіше мабуть забувати
і жертві простіше в кінці позбуватись отрути
я жертва ми всі в цій колоні однакові в муці
і в кожного досвіди муки і смутки як ріки
у лейбеле маму убили він хоче на руці
уб’ють і мене тож його пригортаю навіки
у кімнаті була висіла
у кімнаті була висіла
у кімнаті була висіла
біла сукня весільна
я у шафу її сховала
я у шафу її сховала
я у шафу її сховала
бо давида убили
айнзацгрупа зондеркоманда
айнзацгрупа зондеркоманда
айнзацгрупа зондеркоманда
поліцаї есес розстрільна
ми з давидом були щасливі
ми з давидом були щасливі
ми з давидом були щасливі
ми з давидом любили
мама вранці його прибігла
мама вранці його прибігла
мама вранці його прибігла
запитала чи знаю
я не знала всю ніч не спала
я не знала всю ніч не спала
я не знала всю ніч не спала
чула постріли з яру
я не маю вже каже сина
я не маю вже каже сина
я не маю вже каже сина
а тебе проклинаю
ти живеш а його не стало
ти живеш а його не стало
ти живеш а його не стало
май це вірко за кару
я за кару це мамо маю
от: стою і співаю
щоб не чути пострілів з яру
і потрошки вмираю
я вже навіть не знаю чи й плакати тут і тепер
увійду в перетворення це ніби лезом у зела
запах поту сечі і присохлої крові я здер
струп із рани сукровиця жовта а пісня весела
пташка поруч щебече насправді звичайно що ні
зараз вересень всі відлетіли за море у вирій
нас ведуть попри мур поступово здається мені
що на розстріл у яр у гестапівця усмішці щирій
щось від вищиру зуби біліють арійські білки
кожне з яблук очних ідеальне і вилиці й скроні
я колись на таке не зважав а оце навпаки
я зважаю на все ось на сірій стіні на осонні
притулився метелик і вірю що бачить мене
цей метелик мій свідок хоч сам він помре незабаром
так іскриться повітря так листячко вітер жене
так конвойного крик переламує тишу над яром
що приходить гулке усвідомлення смерті нема
нас ведуть крізь веселку й росу в різнотрав’ї густому
рімма каже що всюди лиш біль нагота і пітьма
але потім є світло безмежне і радість в усьому
тільки мама моя неходяча просила втікай
сам аркашо втікай не дивися на мене каліку
я ж без неї не міг утекти ще не край ще не край
думав я ще не край відчуваючи тугу велику
як не стало її все її я дбайливо зберіг
не продав і не виміняв навіть на хліб навіть вчора
а годину тому ледве встиг завернути за ріг
як обставили вулицю знову облава майора
я вже бачив на кірова був при параді в кашне
а сьогодні він вистрелив в мене поранив мене
то нічого однаково я вже халяви варив
ми із данею приноровились варити халяви
даня учень шевця з хорєвої ой бідний хорив
бідний київ і бідні ми всі що руде що біляве
бідний кожен хто втратив надію конвойний тепер
нас веде чотирьох але дивиться тільки на розу
і мугиче німецькою сказку із билью я вмер
або майже умер я в це вірю йдучи по узвозу
але все ж таки думаю отже існую не вбитий
вже урочище там десь розстрілюють хочу любити
дуже горло боліло сьогодні і ніби на зло
всю дорогу хотілось волати кричати а зранку
падав дощ ми топтали багнюку тож важко було
і на фрунзе й на мельника хтось відхиливши фіранку
тільки глянув і зникнув а ми все брели і брели
швець адам нарікаючи алік безтямно і кволо
на недужих деревах великі кущі омели
загарчав кулемет жінка зойкнула боже миколо
той микола напевно юдей я вважаю юдей
тут юдеї усі в цій на три кілометри колоні
навіть яник потоцький який сторонився людей
всіх із нашого дому з козою сидів на балконі
і носив їй у кепці траву навіть плакав бува
говорив до війни ще про бомби і про парашути
ми сміялися з нього а зараз у нього брова
перебита і кров зі слиною скотилась на груди
я б йому допоміг та не можу він зараз впаде
хай хоч так а не в ямі в яру серед тисяч ніде
я і сам би упав якби міг якби міг якби міг
хай би вбили мене або хоч збили з ніг збили з ніг збили з ніг
танцювала здається колись у балеті здається
зараз тіло неначе чуже важко дихати йти
автоматник стоїть на узбіччі стоїть і сміється
я ще думала вранці що треба кофтину вдягти
ту привезену з кантиком білим бо вже прохолода
дуже гарна була і улюблена ще до війни
даніель мій казав що мені на усе недогода
але зараз інакше усе бабин яр довкруги бур’яни
коло мене ідуть різні люди і дуже багато
на руках у жінок немовлята скрізь діти й старі
а сусідка хавіва вдяглась як на справдішнє свято
навіть туфлі святкові узула і бог угорі
бачить сльози хавівині й ноги об камені стерті
аж до крові у танці під дулом підошви ж тонкі
залишилося кілька хвилин до останньої смерті
бо усі попередні вмирання були не такі
про нас не напишуть ми ті хто ніхто ми невтеклі
самі поприходили встали при брамі цегельні
а ті поліцаї і німці горітимуть в пеклі
бо крики і шепіт і стогін тут справді пекельні
про нас не напишуть нічого і навіть доносів
наприклад про мене сусідка моя по квартирі
стою коло неї я взута хоч декотрі босі
вона комсомолка і часто стріляла у тирі
одначе лишилася в києві мама з інфарктом
рука здійнялася полегшити муки та пізно
ми з нею так близько ця відстань між фатумом й фартом
насправді смішна німець дивиться тоскно та грізно
тому що у мене з собою в пакунку нотатки
багато паперу не золото навіть не шуба
на хутра він дивиться тепло на інші манатки
з байдужістю вбивці йому усміхається люба
вона серед нас в неї мама була колись лея
на них хтось доніс ці доноси немов похоронки
вона спакувала все цінне стоїть тепер в шлеях
достоту як кінь сяють золотом жовті коронки
я хочу молитися спати і зернятко кави
або навпаки хочу зернятко кави і спати
про нас не напишуть історію це не цікаве
рови вже готові хоч може накажуть копати
ми були тут палили вогнище найчастіше Льоня і Яків
Льоня тут коло мене майже в нього чорна щербинка в зубі
а коли уже догорало він казав – серцевини маків
і дивіться – якісь обличчя й поруч інші – червоногубі
зараз тут всі роти з землею хтось ковтав намагавсь кричати
та не вийшло кричати що ви в тісноті тріскотливій спертій
всі вмирали за себе кожен а мені захотілось спати
а тоді захотілось жити й реготати чомусь до смерті
кулеметні далекі черги ми уже не ходили в школу
мама навіть мене просила не виходити в двір хоч літо
але я утікав із дому аж до ночі блукав по колу
і зі мною блукали іноді Агранатів молодші діти
Рутка вічно хотіла їсти задивлялась на вікна темні
і постійно повітря нюхала вконтентуйся її просили
а вона все ніяк облава почалась ми в ходи таємні
а вони навздогін із псами Йоська крикнув: біжіть щосили
я побіг і побіг дворами врятувався тоді на диво
Йоська й Рутку знайшли уранці їх таки наздогнали кулі
я дивився на них не плакав та на серці було жахливо
назлітались зелені мухи тітка Циля й новоприбулі
теж лежали рядком тихенько і мовчали як лиш уміли
я ж назавтра попав в облаву в Бабин Яр повезли у спеку
дядько поруч стогнав і марив ніби небо зробилось біле
я поглянув – звичайне синє жінка поруч була далеко
нас усіх розстріляють зараз на щоках палахтять рум’янці
Льоня тут коло мене майже в нього верхня губа розбита
в мене там голуби зачинені хто ж їх випустить рано-вранці
це ж вони там усі погинуть в голуб’ятні й без крихти жита
вірш яким кричу тому що можу
тільки це робити тільки це
вірш який роботу робить Божу
а тоді роздряпує лице
зведене судомою до кості
вірш приймаю з болем як удар
вірш ненатлий вірш у високості
йду з ним як рахиля в бабин яр
сине туги вірше беньяміне
сам у полі воїн сам же й рать
в кублах сліз отруйне кровоспинне
але букви стигмами горять
Опубліковано: 13 травня 2017
Яблоки, груши, сливы –
Я знаю, зачем вас так много
На Нижних и Верхних садах
нынче летом
Не от ловкости, жадности
Или любви
к этой земле
Садоводов
Нет,
Вы подобны камням,
Что сорока в кувшин набросала
Чтоб вытеснить воду
Поднять на глоток
До иссохшего клюва
– Вот и вы
Вытесняете воздух, плоды
…Поднимается воздух, уходит на самое небо
на самое дальнее небо
…Яблоки, груши, сливы
Крыжовник, малина –
На Верхних и Нижних садах,
Где сидят за столами счастливые люди
В тех позах,
В каких их застал
УРОЖАЙ
Поштова адреса: 04080, г. Київ-80, а/с 41
Телефони:
З питань видання книг: +38 (044) 227-38-86
З усіх питань, щодо конференції "Мова і Культура": +38 (044) 227-38-48
З питань замовлення та покупки книг: +38 (044) 501-07-06, +38 (044) 227-38-28
Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її., Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. (з питань видання i покупки книг), Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її., Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. (з приводу конференції "Мова і Культура")
© Бураго, 2017
